У травні 1945 року війна закінчилася, але лише в Європі. Полум’я Другої світової палало на величезних просторах Азії, від Китаю і Кореї до островів Тихого океану. І почалася тут війна набагато раніше за чорну дату 1 вересня 1939 р. Ще 1931 року Японія вчинила агресію проти Китаю, відторгнувши від нього територію Маньчжурії. Там було створено маріонеткову державу Маньчжоу-го.
1937 року Японія після спровокованого інциденту біля мосту Марко Поло поблизу Пекіна («інцидент в Лугоуцяо») перейшла до відкритої агресії проти Китаю. Всупереч очікуванням японська армія цього разу зустрілася з несподівано наполегливим опором дивізії генерала Фен Чжіаня з 29-ї армії гоміндану. Обидві протиборчі сторони не знали, що «інцидент в Лугоуцяо» стане початком національно-визвольної війни китайського народу, що триватиме понад вісім років і матиме чималий вплив на долю Японії, а для Китаю стане поворотним етапом в його сучасній історії.
На початок 40-х рр. у світі склалися три військово-політичні блоки частково оформлені юридично. Німеччина, Італія, Японія уклали Потрійний пакт. У листопаді 1940 року до нього погодився приєднатися і СРСР, але цього не сталося через протидію як Німеччини, так і Японії. Велику Британію, що воювала з Німеччиною та Італією, де-факто підтримували США, а після прийняття в березні 1941 року закону про ленд-ліз ця підтримка отримала юридичну основу. СРСР був третьою стороною в цьому глобальному конфлікті. Спочатку фактично підтримував Німеччину, хоча мав дуже напружені відносини з Японією, а після 22 червня 1941 року приєднався до Великої Британії та США.
Попри союзні відносини як Німеччина, так і Японія мали у війні власні цілі, ніскільки не зважаючи на далеких партнерів. Так, у найгостріший період радянсько-японського конфлікту на річці Халхін Гол Німеччина уклала з СРСР пакт Молотова-Ріббентроп, і тим самим дипломатично призвела до військової поразки японської армії, позбавивши її можливості у вересні взяти реванш за невдачу в серпні. Більше того, кабінет прем’єра Хірануми, що проводив пронімецьку політику, вимушений був піти у відставку. Японці такої зради не забули і відмовилися виступити проти СРСР у період війни в Європі. Своєю агресією проти США в грудні 1941 року вони змусили Німеччину оголосити Вашингтону війну і тим самим розширити і укріпити фронт своїх ворогів.
ПЕРЕМОГА, ЩО СТАЛА ПОРАЗКОЮ
Вторгнення Німеччини до СРСР поставило правлячі кола Японії перед нелегким завданням. З одного боку, здавалося доцільним приєднатися до європейського союзника і відкрити новий фронт проти свого давнього противника. За такий сценарій виступало армійське керівництво і яструби серед дипломатів на чолі з міністром закордонних справ Мацуокою. Проблема полягала в тому, що часу на підготовку вторгнення на радянський Далекий Схід і Примор’я фактично не було. Початок радянсько-німецької війни застав японське керівництво зненацька. Як доповідала радянська розвідка ще 21 червня 1941 року, в японській столиці можливість нападу Німеччини на СРСР вважали пропагандистським блефом і підозрювали в розповсюдженні таких відомостей британську розвідку. Про початок війни японський уряд дізнався з повідомлень інформаційних агентств. Приготуватися до нападу за час, що залишився до сезону дощів, японська армія в Маньчжурії не могла. Реально було говорити про таку можливість лише навесні майбутнього, 1942 року. До того ж, усі роки радянсько-німецького конфлікту угруповання Червоної Армії на Далекому Сході не лише не ослаблялося, а весь час посилювалося. Вже пізньої осені 1944 року в Забайкаллі та Примор’ї до місць своєї постійної дислокації поверталися з’єднання, направлені на німецький фронт 1941 року, причому робилося це відкрито, з мітингами і вітаннями від передових колективів. Частини, що поверталися, мали склад і озброєння незрівнянно кращі, ніж у противника, як за кількістю, так і за якістю.
Разом із тим, залишатися осторонь конфлікту, що розгортався, на думку агресивної частини японських правлячих кіл, було безрозсудно. З урахуванням давнього протистояння армії та флоту командування останнього наполягало на русі на південь у напрямі Індокитаю, Малайського півострова, Бірми і Голландської Індії (нині Індонезії). Це давало можливість вирішити головну проблему — постачання імперії необхідними ресурсами, в першу чергу, нафтою і стратегічними матеріалами: каучуком, вольфрамом, цинком тощо. Після поразки Франції удалося вирвати в уряду маршала Петена згоду на окупацію французького Індокитаю (нині В’єтнаму, Камбоджі і Лаосу) і укласти відповідний договір із Таїландом.
Головним противником Японії вважалися США. Відповідно, у Вашингтоні вважали аналогічно. Враховуючи сильні ізоляціоністські настрої у конгресі, планів війни в Європі в 30-х рр. не розробляли. Виключення було зроблене для Японії. За планом «Rainbow-2» (Веселка) передбачалося, що Англія та Франція воюватимуть у Європі, а США — проти Японії. План був затверджений об’єднаною радою армії та флоту США 30 липня 1939 року. При цьому підкреслювалася важливість Гавайських островів як бази для флоту США. Державний секретар Карделл Хелл зауважував, що висуваючи флот на Гаваї, уряд керувався тими ж мотивами, що й людина, яка «тримає в будинку заряджену двостволку при переговорах із бандитом».
Готуючись до війни з США, японське командування планувало нанести по зосередженому на базі в Перл-Харбор (Перловій бухті) американському флоту знищувальний удар, аби на довгий час вивести його з ладу. Головнокомандуючий Об’єднаним флотом адмірал Ісороку Ямамото, призначений на цю посаду в серпні 1940 року, заявив прем’єр-міністрові князю Коное: «Якщо мені скажуть воювати, тоді в перші шість-дванадцять місяців війни проти США та Англії я діятиму нестримно і продемонструю безперервний ланцюг перемог. Але я маю попередити: якщо війна триватиме два або три роки, я не впевнений у кінцевій перемозі». У випадку тривалої війни з США, писав Ямамото, «нам недостатньо взяти Гуам і Філіппіни, навіть Гаваї та Сан-Франциско. Нам потрібно буде взяти Вашингтон і підписати мирний договір у Білому домі». Навіть супермілітаристу в японських правлячих колах було зрозуміло, що останнє неможливе. Ставка робилася на те, що в США переможуть ізоляціоністські і пацифістські настрої і можна буде досягнути миру на вигідних для Японії умовах.
Це була принципова стратегічна помилка, що свідчить про повне нерозуміння курсу американської зовнішньої політики. Те, що доведеться воювати, у Вашингтоні зрозуміли досить давно. І це відповідало довгостроковим планам перетворення США у світову державу. У Білому домі також розуміли, що ізоляціонізм не міцний і пов’язаний виключно з внутрішньою боротьбою за владу. І цей камуфляж скоро буде скинутий. Залишилося визначити — коли і за яких умов. На зустрічі з Черчиллем на військово-морській базі Арджентія в Ньюфаундленді в серпні 1941 року на запитання британського прем’єра: «Коли США вступлять у війну?», Рузвельт відповів: «Ми чекаємо інциденту». Досвідчений політик, він розумів, що держави фашистського блоку обов’язково вчинять агресивні дії проти США, що й приведе до повороту громадської думки і змусить ізоляціоністів у конгресі погодитися з політикою президента. З досвіду Першої світової війни такий інцидент очікувався з боку Німеччини, проте Гітлер побоювався вступу США у війну і заборонив своїм підводним човнам атакувати американські кораблі, навіть ті, що везли зброю до Великої Британії.
Щодо Японії Вашингтон дотримувався політики стримання, але до літа 1941 року все більше ставало зрозуміло, що вона себе вичерпала. Проте певні надії залишалися у зв’язку з невизначеністю вибору напряму експансії Японії: на північ проти СРСР чи на південь.
Американські криптографи вже в 20-х рр. знайшли ключ до японського дипломатичного, а пізніше й до військово-морського коду. Не обійшлося без головоломних і зухвалих вторгнень в японські консульства в Нью-Йорку і Сан-Франциско. У червні 1941 року в США були закриті всі німецькі та італійські консульства, але японські не чіпали. Вони були неоцінимим джерелом інформації і величезною допомогою для криптографів. Перехоплення і читання японських дипломатичних та військово-морських документів створило в американського командування ілюзію проникнення в таємниці штабів майбутнього противника, і це зіграло злий жарт зі всіма: від військового міністра Нокса до президента Рузвельта.
До останньої хвилини в японське посольство у Вашингтоні не надходили документи, що свідчили б про підготовку до війни. Державному секретарю Хеллу і на думку не спадало, що власних дипломатів обдурюють так само, як і чужих. І лише коли вранці 7 грудня 1941 року за кілька годин до атаки на Перл-Харбор 14 частинами (!) почала надходити нота про майбутнє оголошення війни, все стало на свої місця. Хоча цим раннім ранком дешифровники швидко передали текст ноти в держдепартамент, начальства не було на своїх місцях. Адже неділя, треба було відпочити від тяжких справ. Поки всіх зібрали та зрозуміли, про що йдеться, була 11 година ранку за вашингтонським часом. Накази про приведення в бойову готовність посипалися як із дірявого мішка. Але знову втрутився його величність випадок. Кабель військово-морського зв’язку виявився пошкодженим. Після деяких вагань, накази морякам, льотчикам і військовим частинам армії передали відкритим текстом цивільними каналами компанії «Вестерн юніон». Було вже запізно, до того ж, почалися безладдя разом із панікою серед місцевого цивільного населення. Як результат — важка поразка. Настав Day of Infamy — День ганьби, як назвав наслідки японської атаки на Перл-Харбор президент Рузвельт.
Тактично Японія перемогла, американський флот зазнав великих втрат, після чого до літа 1942 року почався переможний хід її армії і флоту: падіння Сінгапуру, окупація Малайського півострова, Бірми, Голландської Індії, островів у центральній і південній частині Тихого океану, окупація Філіппін, загроза висадки в Австралії. З’єднання адмірала Нагумо вийшло в Індійський океан, атакувало низку портів Індії і на острові Цейлон, англійський флот зазнав втрат. В японських штабах у захваті почали розробляти плани висадки в Червоному морі і руху назустріч німецьким військам під командуванням Роммеля. Проте цим грандіозним планам не судилося здійснитися.
США охопив небачений патріотичний порив. Навіть найзаклятіші ізоляціоністи вимагали відплати на полі бою. Одночасно піднялася піна шпигуноманії. Близько 110 тисяч американців японського походження були депортовані. За цю акцію конгрес США і президент Рональд Рейган принесли офіційні вибачення 1988 року. Зауважимо, що в процесі депортації жодна людина не загинула і жили депортовані в досить стерпних умовах. За цю неконституційну акцію вони або їхні нащадки отримали досить значну компенсацію. Багато синів інтернованих пішли добровільно служити в американські бойові підрозділи. Сформований переважно з американців японського походження (так звані «нісеї») 442-й піхотний полк прославився своєю відчайдушною хоробрістю. Він бився в Італії, південній Франції та Німеччині, і був удостоєний найбільшої кількості бойових нагород за всю історію збройних сил США.
Була на Тихому океані і своя «Брестська фортеця» — острів Уейк, що прикривав підходи до Гаваїв. Стратегічне значення острова було дуже великим, і японці спробували захопити його в перші ж дні війни. Гарнізон Уейка налічував 450 морських піхотинців, 68 військових моряків і понад 1200 американських цивільних осіб. Хоча півтора тисячному японському загону вдалося захопити острів, близько половини японців загинули в цій битві. Американці ж у ході 15-денної облоги втратили близько 50 військовослужбовців і 70 цивільних осіб. Проте під час окупації острова японці знищили майже всіх мирних американських громадян.
Уже на початку травня 1942 року в битві в Кораловому морі, що закінчилася без видимої перемоги жодної зі сторін, японці відчули зростаючу потужність американського флоту. На думку адмірала Ямамото, необхідний був ще один рішучий удар. Його було вирішено нанести по острову Мідуей — крайньому в Гавайському архіпелазі. Але в середині травня 1942 року криптоаналітик Рочфорт доповів адміралові Німіцу про підготовку нападу. Була визначена й дата атаки — 3-5 червня. За 10 днів до битви два з трьох чинників, що вирішили її результат, вступили в дію. Зламаний японський код дозволив з’ясувати задум противника. Завдяки зв’язку через телеграфні кабелі, США забезпечили таємність підготовки Мідуея до оборони.
У результаті битви японський флот, що мав перевагу в кораблях і літаках, зазнав величезних втрат. Чотири авіаносці, важкий крейсер, 322 літаки і 2500 осіб втратив флот Ямамото. Американці втратили одного авіаносця, одного есмінця, 147 літаків і 307 осіб. Найважливішим було те, що японці втратили кращі авіаносці, майже всіх першокласних пілотів палубних літаків. Відновити ці втрати вони вже не змогли. У дію вступив найважливіший чинник сучасної війни — індустріальна потужність Америки. До кінця 1942 року кожного місяця її флот у Тихому океані отримував черговий новий авіаносець, а з ним і сучасні літаки. Бойова підготовка американських льотчиків зростала, японських падала.
Японія після Мідуея перейшла до стратегічної оборони. Вже через півроку війни з деяким випередженням прогноз адмірала Ямамото почав збуватися. Японському керівництву доводилося думати вже не про перемогу, а про вихід із війни з мінімальними втратами.
КАПІТУЛЯЦІЯ
До літа 1945 року Японія практично втратила свій військовий флот. Її міста піддавалися безперервним бомбардуванням. Ще восени 1944 року японський МЗС розробляв поступки, якими Токіо планував домогтися збереження СРСР нейтралітету, і запобігти його вступу у війну. Про таку обіцянку Сталіна на Тегеранській і Ялтинській конференціях їм було відомо. Реально вимальовувалася загроза висадки союзників на острів Кюсю і далі на інші острови імперії. У цьому випадку планувалося перевести уряд і імператора до Маньчжурії. Все це мало сенс лише у випадку збереження Москвою свого нейтралітету. Японці готові були піти на істотні територіальні поступки в обмін на невтручання СРСР і згоду виступити посередником у переговорах про перемир’я із західними державами. Зокрема, пропонувалося розширення радянського впливу в Китаї, у Східній і Південно-Східній Азії, поступитися Південним Сахаліном і Курильськими островами, скасування Потрійного пакту Японії, Німеччини та Італії. Ця пропозиція була підтверджена в повідомленні посла СРСР в Японії Якова Маліка від 7 червня 1945 року.
Сталін ухилився від будь-яких переговорів. На пропозицію Токіо направити до Москви спеціального представника для обговорення питань, що «представляють взаємний інтерес», надійшла відповідь, що такі переговори «невчасні». На Потсдамській конференції Сталін повідомив союзникам про японське зондування і про те, що воно залишене без відповіді. Виходячи з геополітичних міркувань, Москва вважала за необхідне вступити у війну з Японією.
Інакше СРСР відсторонявся від післявоєнного політичного процесу в Східній Азії, у першу чергу, в Китаї. Для Москви не було таємницею, що американці планували після війни зайняти пануюче становище в цьому регіоні світу, витіснивши звідти інші держави, у тому числі своїх союзників у роки війни — Велику Британію, Францію і, звичайно, СРСР.
У Кремлі був відомий зміст бесіди американського президента Франкліна Рузвельта 23 листопада 1943 року з головою гомінданівського уряду Китаю Чан Кайши під час Каїрської конференції. Тоді Рузвельт запропонував китайському лідерові укласти після війни американо-китайський військовий союз, що передбачав розміщення в Китаї, у тому числі біля радянських кордонів, військових баз США. Чан Кайши підтримував цю пропозицію. При цьому Порт-Артур (Люйшунь) і низка інших стратегічно важливих районів віддавалися під пряме американське управління. Корейський півострів передбачалося окупувати і утримувати спільно американськими та китайськими військами. Обидва лідери домовлялися й про те, що Франція втратить свої колонії в Індокитаї. Рузвельт обіцяв співробітничати з урядом Чан Кайши і в усуненні англійського впливу в Китаї (Гонконг, Шанхай, Кантон). Зонами переважаючого впливу США також мали стати Малайя, Бірма, Індія. Зі свого боку, Чан Кайши ставив питання про допомогу США у включенні Монголії до складу Китаю. Рузвельт погоджувався вести переговори щодо цього з СРСР.
Після смерті Рузвельта і приходу до влади в Білий дім Гарі Трумена між Вашингтоном і Москвою почалося помітне охолодження. Відчувалися перші заморозки «холодної війни». Однобічне введення американських військ на територію Китаю могло обернутися поразкою комуністичних сил і встановленням у цій країні недружнього СРСР проамериканського режиму. Хоча Сталін уникав відкритої підтримки китайських комуністів у боротьбі за владу в країні, насправді ставка робилася на їхнього лідера Мао Цзедуна.
Є підстави вважати, що вступ у війну на Далекому Сході не лише мав на меті швидкий розгром японських збройних сил, але й був направлений на створення сприятливих для СРСР військово-стратегічних і геополітичних позицій у східноазіатському регіоні. Саме цими обставинами, а не міфічною вірністю союзницьким зобов’язанням пояснювалося рішення Сталіна вступити у війну з Японією. З тактичного погляду СРСР було вигідно, що США і Англія були зв’язані триваючою війною з Японією. Певною мірою це розв’язувало руки в процесі радянізації Східної Європи. Але Сталін вважав за краще не чекати. До Європи він хотів приєднати і свій вплив у Китаї та Кореї.
Поява в США атомної бомби, бомбардування Хіросіми і Нагасакі перекреслило його плани розпочати ранньої осені 1945 року війну з Туреччиною, з подальшим перетворенням її у країну народної демократії або навіть приєднання до СРСР. У цих умовах Далекий Схід отримував пріоритет, а Туреччина залишилася незалежною країною.
Опинившись під військовим тиском не лише на островах, а і в Китаї після низки драматичних епізодів внутрішніх заколотів Японія капітулювала 2 вересня 1945 року. Так прозвучали останні залпи Другої світової.
