Мистецтву перемагати вчаться на поразках.
Дата 11 вересня міцно асоціюється з нападом терористів на американські міста. У тіні цієї події опинилася інша, не менш знакова і важлива для доль світу. У цей день 36 років тому в Чилі стався державний переворот, було скинуто президента Сальвадор Альєнде. Ті, кому зараз за 50, добре пам’ятають мітинги протесту, запроваджене до лексикону іспанське слово «хунта» (junta), — збори, об’єднання, комітет, яке отримало відразу негативний відтінок. У більшості своїй радянські люди не дуже добре розуміли, що таке хунта. Таврували американський імперіалізм за повалення «законно обраного президента» і злорадно спостерігали за проблемами чилійської економіки, «кинутої у вир шокової терапії» за рецептами американського економіста та нобелівського лауреата Мілтона Фрідмана з чиказької економічної школи. Потім якось все вщухло, про Чилі згадувати перестали, поки в період перебудови зі здивуванням не виявили, що економісти-неоліберали все ж таки досягли певних успіхів. Чилійський президент Піночет вже не здавався дияволом у плоті. Дехто закликав у нього вчитися. Тепер, через 36 років, є можливість поглянути на події в цій далекій латиноамериканській країні більш спокійно, з урахуванням і нашого власного досвіду.
Вузька смужка вздовж океану. Так у популярній пісні називають Чилі — країну, яка простягнулася вздовж океану і високих Анд майже на 4,5 тис. км. Відкриття найбагатших покладів міді, срібла і селітри привело до швидкого розвитку гірничо-видобувної промисловості. Найближчим економічним партнером і інвестором у чилійську економіку стала Велика Британія. Зіткнення економічних і політичних інтересів Чилі ( підтримуваних Великою Британією) і її сусідів — Перу та Болівії (підтримуваних США), викликало другу Тихоокеанську війну 1879—1884 рр. Чилі перемогла і до неї відішли райони Перу (Тарапака) та Болівії (Антофагаста), з найбагатшими в світі покладами селітри. Болівія втратила вихід до моря. Нарівні з гірничо-видобувною промисловістю розвивалося й сільське господарство. Велику роль у цьому зіграли емігранти з Німеччини. В основному вони селилися в південній частині країни, займаючись скотарством, але швидко вписалися до правлячої еліти. Німці принесли до чилійського війська прусський дух і організацію. Це в значній мірі зумовило перевагу чилійської армії над противниками у другій Тихоокеанській війні. Армія, як і скрізь у Латинській Америці, відігравала велику роль у політиці, але захоплення влади військовими були не такими частими й короткочасними. З тими чи іншими застереженнями в країні ствердилися демократичні традиції.
Велика депресія боляче ударила по Чилі. Експорт головних продуктів — міді та селітри — різко скоротився. Ліві ідеї знайшли благодатний ѓрунт у країні, де була безліч соціалістичних, троцькістських, анархістських та інших лівих угруповань. Тим більше, що в Чилі знаходили притулок революціонери з сусідніх країн. Група військових, під орудою полковника Мармадуке Грове 4 червня 1932 р. здійснила державний переворот і 6 червня проголосила Соціалістичну республіку Чилі. Ліві активісти всіх видів стали формувати ради робітничих і селянських депутатів у всій країні, селяни захоплювали землі так званих поміщиків і багатих фермерів, робітники встановлювали контроль на заводах, у Національному університеті було сформовано Раду студентських депутатів. У країні, де сформувався середній клас, лівий розгул викликав сильне невдоволення. Соціалістична республіка проіснувала лише 12 днів і її було ліквідовано внаслідок військового перевороту. Все це повторилося через 41 рік. І якби Альєнде та його прихильники більш уважно й серйозно поставилися б до історії своєї країни, то багатьох помилок вони не здійснили. Але феномен історії полягає в тому, що на її уроках ніхто не вчиться і приречений на повторення їх у ще більш складних і кривавих умовах.
1938 р. на президентських виборах перемагає кандидат Народного фронту (альянсу соціалістів, комуністів, радикалів і демократів) радикал Педро Агірре Серда, під час правління якого здійснюються важливі реформи в соціальній сфері та освіті. Сальвадор Альєнде в уряді Народного фронту отримав посаду міністра охорони здоров’я, яку він обіймав до 1942 р.
ПІХЕ ЙДЕ В ПОЛІТИКУ
Він народився 26 червня 1908 р. в портовому місті Вальпараїсо, в родині адвоката. Його батько дон Сальвадор Альєнде Кастро походив із небагатого, але старовинного роду. Мати Лаура Госсенс Урібе, вихована в католицькому дусі, відрізнялася набожністю і суворо виконувала всі церковні приписи. Предки Альєнде з боку батька активно брали участь у війні за незалежність проти Іспанії й користувалися репутацією лібералів. Дон Сальвадор був вільнодумцем, членом масонської ложі «Справедливість і свобода», яку колись очолював його батько, відомий у Чилі лікар Рамон Альєнде Падін. У ті часи масонські ложі в Чилі відігравали роль клубів, які об’єднували антиклерикальних і радикально налаштованих інтелігентів. Багато хто в Чилі ставав масоном за родинною традицією, наслідуючи приклад батька чи діда. Так стали масонами діти Альєнде Падіна, а потім і діти дона Сальвадора.
Чічо — так у дитинстві називали Сальвадора Альєнде — ріс міцним, спортивним хлопчиком. 1918 р. батьки відправляють його вчитися до столичної гімназії — Національного інституту. Там він став одним із кращих учнів, виявляючи здібності до наук. 1924 р. Чічо закінчив Національний інститут і став чемпіоном країни серед юнаків із десятиборства й плавання і ще до повноліття пішов добровольцем до війська. Службу проходив у кірасирському полку, який дислокувався на аристократичному курорті Вінья-дель-Мар. Можливо, саме в ці роки зародилася в ньому пристрасть до вогнепальної зброї, яку він зберіг на все життя. Він любив добрі рушниці, автомати, пістолети, у вільний час розбирав їх і чистив, влучно стріляв у ціль.
В юності почали формуватися і його політичні погляди. Не останню роль у цьому зіграв сусід родини Альєнде, старий швець-анархіст, який постачав Чічо брошурами Бакуніна, Кропоткіна, іспанських та італійських соціалістів. Але, як виявилося, читав Чічо не лише їх. За родинною традицією 1926 р. Сальвадор поступає на медичний факультет університету в Сантьяго. Навчання поєднується з політичною діяльністю. За виступ проти диктатури, встановленої президентом Ібаньєсом, чиїм кумиром був вождь італійських фашистів Муссоліні, молодого Альєнде заарештовують. Новий арешт відбувся 1932 р., під час подій, пов’язаних із існуванням Соціалістичної республіки. Вийшовши з в’язниці за амністією, Сальвадор закінчує дипломну роботу на тему «Психічне здоров’я та злочинність».
Початківцю-лікареві, відомому своїми лівими поглядами, важко отримати престижне місце, і декілька років він працює в трупарні Вальпараїсо. «Я мріяв про професію дитячого лікаря, став же всього-на-всього розтиначем трупів», — з іронією говорив Альєнде. 1933 р. виникла Соціалістична партія Чилі. Альєнде, один із засновників цієї партії, виступав за єдність дій соціалістів і комуністів. У цей же час у країні з’явилися вкрай праві угруповання. Для боротьби з ними Соціалістична партія створила свою міліцію. У Вальпараїсо нею командував Сальвадор Альєнде. 1935 р. він знову репресований: його відправляють на заслання в глухе рибальське село на півночі країни. Товариші розвернули рух за його звільнення і домоглися свого — Альєнде з тріумфом повернувся до Вальпараїсо, отримавши загальнонаціональну популярність. 1938 р. ліві сили Чилі за прикладом деяких країн Європи організують Народний фронт. 1939 Альєнде обирається до парламенту, а в уряді Народного фронту отримує пост міністра. Незабаром він одружується зі студенткою історичного факультету Ортенсією Буссі. Церемонія одруження, зрозуміло, була цивільною. На торжестві, яке відбулося потім, Альєнде не був присутній — у той день проходили важливі дебати в сенаті.
Альєнде зі студентських років вважали «піхе». Це іспанське слово в Чилі приблизно відповідає нашому «стиляга». Зараз воно практично забуте, але в 50-х рр. так з подачі влади називали тих, хто модно вдягався, та ще й у імпортний одяг, слухав іноземних джазових артистів, співав ідеологічно невитримані західні пісні. Йому подобався гарний і дорогий одяг, добра кухня, віскі «Чівас Рігал», він був небайдужий до жінок... У Альєнде не було нічого спільного з плакатним образом революціонера-аскета. Важко сказати, наскільки близькі до наукового марксизму і, тим більше, ленінізму були його переконання. Скоріше за все, це була химерна суміш романтичного зрівняльного комунізму, християнських цінностей і вірність демократичним традиціям.
1952 р. Соціалістична, Демократична і, тоді нелегальна, Комуністична партії висунули Сальвадора Альєнде кандидатом на посаду президента. Це був чисто пропагандистський крок, без надії на успіх. На перших своїх президентських виборах він посів останнє місце, набравши лише 5,45% голосів. Але вже за 6 років на виборах 1958 р. Альєнде програє правому кандидату Алессандрі лише 30 тисяч голосів, набравши 28,85%. Вибори 1964 р. за відсотками були більш успішними — 38,89%, більше Альєнде не набирав уже ніколи. Проте його суперник християнський демократ Едуардо Фрей набирає понад 56%.
За латиноамериканськими мірками, Чилі досить розвинена країна. У ній відносно численний робітничий клас, у марксистському розумінні цього слова. Проте переважна більшість належить до середнього класу — людей, які мають дрібну власність і працюють разом із членами своїх родин на себе. Саме вони й становили електоральну базу правих, забезпечуючи їм перемогу на виборах. До цього періоду належить усе більший песимізм Альєнде щодо своїх перспектив. У бесіді з англійським істориком Полем Джонсоном після виборів 1964 р., Сальвадор сказав, що він добре розуміє — ніяких шансів перемогти на виборах у нього немає, оскільки для перемоги лівих необхідно, щоб розкололися набагато більш численні та впливові праві, що практично неймовірно. При цьому якось малося на увазі, що ліві будуть єдиними. А тут єдності якраз і не спостерігалося.
Кінець 60-х — початок 70-х рр. минулого сторіччя ознаменувався наступом лівих. Але він швидко пішов на спад. На виборах восени 1968 р. французькі комуністи втратили більше половини місць у парламенті, поменшала й фракція соціалістів. Не просунулися вперед і італійські комуністи, збільшивши число поданих за них голосів менше ніж на 1%. Не сприяла лівій справі й радянська інтервенція до Чехословаччини в серпні 1968 р. Але в далекій від Європи країні Чилі у лівих з’явився шанс. Незважаючи на певний песимізм після виборів 1964 р., Сальвадор Альєнде діє активно. Головне домогтися єдності лівих. Його енергія невичерпна.
Друга половина 60-х рр. була не легкою для Чилі. У країні нагромадилося досить багато проблем, що породжувало наростання внутрішньої напруженості, соціальну диференціацію та поляризацію. Центристи, які прийшли разом із християнським демократом Едуардо Фреєм до влади, спробували провести найбільш важливі реформи. Головним як для Чилі, так і для практично всіх країн Латинської Америки було аграрне питання. Другою найскладнішою проблемою була націоналізація основного багатства країни — родовищ міді. Уряд Фрея спробував вирішити обидві ці проблеми, але не досягнув успіху. Реформа та націоналізація загальмувалися, що своєю чергою викликало невдоволення селян.
НАРОДНА ЄДНІСТЬ
1942 р. Альєнде став генеральним секретарем Соціалістичної партії Чилі. Проте його відносини з рідною партією були складними. 1948 р. соціалісти підтримали ухвалу про заборону Комуністичної партії. Альєнде порвав із колишніми однодумцями та створив Народну соціалістичну партію. Коли на президентських виборах 1952 р. остання підтримала кандидатуру генерала Карлоса Ібаньєса, Альєнде повернувся до Соціалістичної партії. Пізніше дві партії утворили альянс — фронт «Народна дія», який висував Альєнде на президентський пост 1958-го і 1964-го. У грудні 1969 р. фронт «Народна дія» було перетворено на Народну єдність (Unidad Popular). До блоку ввійшли комуністи, соціалісти, Радикальна партія, ліві християнські демократи та ліві радикали з МАПУ — Movimento de accion popular unido (Рух єдиної народної дії). Компанія зібралася досить різношерста. Більше того, з багатьох питань — із прямо протилежними програмними установками. До того ж, із єдиним кандидатом також було не все ясно. Багато які товариші по партії не були впевнені в правильності висунення Сальвадора Альєнде. ЦК Соціалістичної партії Чилі 29 серпня 1969 р. меншістю голосів (13 утрималося, 12 — за) схвалив все ж таки його кандидатуру. Комуністи пропонували Пабло Неруду, всесвітньо відомого поета, лауреата Нобелівської та Ленінської премій. При всій зовнішній привабливості такого варіанту товариші чудово розуміли, що за комуніста більшість виборців не проголосує. Радикальна партія — на своєму з’їзді в червні 1969 року назвала кандидатом на посаду президента Альберто Бальтра Кортеса, відомого вченого, професора політекономії, автора книг з проблем економіки та політики. І він не був прохідним. Внаслідок цього 22 січня 1970 р. на зустрічі керівництва партій, які входять до Народної єдності, після тривалих дискусій було затверджено кандидатуру Сальвадора Альєнде.
Якщо ліві змогли домовитися про хоч якусь єдність, то в стані правих панував повний розбрат. Християнські демократи висунули кандидатуру колишнього сенатора та посла Чилі в США Радоміро Томіча, а праві — кандидатуру колишнього президента Хорхе Алессандрі. Християнські демократи закликали до продовження реформ, праві вимагали більшої лібералізації, відмови від націоналізації.
Передвиборна кампанія тривала сім місяців, і була гострою й напруженою. У Вашингтоні відразу відчули загрозу. До літа, коли стала більш або менш ясною тенденція певної переваги Народної єдності, там забили на сполох. Помічник президента Ричарда Ніксона з національної безпеки Генрі Кіссінджер на нараді 27 червня 1970 р. заявив: «Я не бачу, чому ми повинні пасивно стояти й спостерігати, як країна стає комуністичною, завдяки безвідповідальності її народу». І, звичайно, США пасивно не спостерігали. Як потім було встановлено на слуханнях у сенаті США, лише за лінією ЦРУ було виділено понад один мільйон доларів для використання проти виборчої кампанії Альєнде. При цьому транснаціональні гіганти, наприклад, International Telephone & Telegraph Company (IT&T), зі своїх коштів фінансували правих.
У період виборчої кампанії посилився страйковий рух, і активізувалися ліві радикали з Movimento Izquirde Revolucionario (Лівого революційного руху, МИР). Члени МИРу, до якого ввійшли виключені люди, або такі, які перейшли з компартії та соцпартії, і не бачили можливості перемоги на виборах та пропагували шлях збройної боротьби. У період виборчої кампанії вони проводили експропріації, нападали на банки, викрадали літаки і подібне. 1970 р. рух ще не набрав великого розмаху, але в період правління уряду Альєнде він доставив йому багато прикрощів. У ніч із 4 на 5 вересня стало відомо, що кандидат Народної єдності Сальвадор Альєнде вийшов уперед і отримав близько 36% голосів, дещо більше, ніж кандидат правих Хорхе Алессандрі.
НЕВДАЛИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ
Враховуючи, що жоден із кандидатів не отримав абсолютної більшості голосів, за чилійською конституцією останнє слово залишалося за парламентом. Американці доклали багато зусиль, щоб ухвала була на користь Алессандрі. Ось тут і позначився ще раз розкол правих. Депутати від Християнсько-демократичної партії висловилися на підтримку Альєнде. Панічні настрої у Вашингтоні в Сантьяго зовсім не поділяли. По-перше, Альєнде зовсім не комуніст і не схильний до диктатури. По-друге, в парламенті переважає опозиція, і це створить необхідну противагу діям виконавчої влади. По-третє, щоб заручитися підтримкою лівих християнських демократів, переможець на виборах погодився підписати «Статут конституційних гарантій» — зобов’язання не зазіхати на основні демократичні свободи, в тому числі свободу преси, і не позбавляти опозицію безперешкодного доступу до електронних ЗМІ. Одного разу вкушений — вдвічі обережніший. Приклад Куби був на очах у всіх. Щойно Фідель Кастро отримав владу, то насамперед закрив опозиційні газети. Ліві християнські демократи недаремно хвилювалися й примушували Альєнде підписувати зобов’язання не зазіхати на свободу слова. Саме тут почалися перші проблеми в період його президентства. Але поки що йому вірили. До того ж, як писали тоді газети, не варто боятися президента-соціаліста, тому що the new president has a mandate for nothing — президент має мандат, але зробити нічого не може. Подальші події показали, що ні сам він, ні його оточення так не вважали.
Обрання Альєнде президентом викликало справжню ейфорію. Поет і композитор Серхіо Ортега написав знамениту пісню El pueblo unido jamбs serб vencido (Поки ми єдині, ми непереможні!). Насамперед новий уряд почав виконувати свої обіцянки. Діти до 15 років отримували кожного дня молоко. Платити за це примусили продавців. Почалося підвищення зарплатні. Причому не відповідно до зростання виробництва, а настільки, як захотів лівий уряд, у рази. Грошей, природно, на це не було, що потребувало істотної емісії. Спочатку це призвело до певного піднесення економіки, але інфляційний потенціал зростання було швидко вичерпано. Незабаром грошей у чилійців виявилося так багато, що товари стали змітати з прилавків крамниць. Люди познайомилися з дефіцитом. Великого поширення набув чорний ринок. 1972 р. інфляція становила 260%, збільшившись, у порівнянні з попереднім роком, у 12 разів, а 1973 р. — понад 600%. Підприємства, замість того щоб виробляти більше товарів, стали просто збільшувати ціни. Реальні доходи стали нижчими, аніж перед приходом Альєнде до влади. Почалися страйки. І найбільш неприємне для лівого уряду було те, що першими страйк оголосили робітники гірничорудних підприємств — класова опора режиму.
Спочатку офіційні особи запевняли, що «дефіцит і чорний ринок — це наслідок контрреволюційних дій реакційних груп і ворогів народу», але щось потрібно було робити. Уряд зробив спробу стабілізувати становище адміністративними методами. Було сформовано чилійський Держпостач (Національний секретаріат із розподілу) — державна агенція, куди всі держпідприємства мали в обов’язковому порядку постачати свою продукцію. Розподіл товарів здійснювався шляхом нормованих пайків, які включали 30 основних продуктів харчування. За таких складних умов уряд Альєнде пішов на нестандартний крок. Було зроблено спробу повністю перебудувати систему управління економікою і зробити це на науковій основі. Фернандо Флорес, який відповідав в уряді за націоналізацію великої промисловості, будучи студентом технічного факультету, брав участь у одній роботі з автоматизації управління чилійських залізниць під керівництвом відомого британського фахівця в галузі теорії операцій Стаффорда Біра. Його книги з теорії управління були широко відомі в СРСР. Міністр і його помічник Рауль Еспехо запропонували запросити відомого вченого для створення автоматизованої системи управління виробництвом і розподілом продукції.
Цікаво, що приблизно за 10 років до цього видатний український учений, академік Віктор Глушков запропонував створити Загальнодержавну автоматизовану систему обліку та обробки інформації (ЗДАС) для управління економікою СРСР на принципах кібернетики. До середини 1964 р. ним було розроблено ескізний проект. 1965 р. проект було відхилено урядом, який вважав його дуже дорогим, а його необхідність не вважали обґрунтованою. Скоріше за все, справа була не в грошах. Проблеми були технічні, оскільки в СРСР ЕОМ необхідної потужності та продуктивності не випускалися, і їх потрібно було купувати за кордоном. Але західні країни не постачали до СРСР високотехнологічну та наукоємну продукцію, насамперед засоби обчислювальної техніки. А найголовнішим було те, що бюрократичний апарат швидко відчув у ЗДАС загрозу для себе. Був і суб’єктивний чинник. Дуже багато хто в Москві ревниво ставився до того, що важлива державна проблема розробляється в Києві. У Першопрестольній багато хто не міг допустити, щоб Київ висувався на перші ролі. І проект пішов до архіву. Лише в «Литературной газете» Віктор Глушков у своїх статтях і інтерв’ю розповідав про майбутню безпаперову технологію управління. Це радянській бюрократії було не потрібне. До речі, для впровадження ЗДАС ним було розроблено теорію систем управління розподіленими базами даних (СУРБД). Зокрема, такою базою є сучасний інтернет.
Стаффорду Біру та його працівникам у Чилі поталанило більше. Вони розробили та впровадили проект Cybersyn, який дозволив управляти державними підприємствами в режимі реального часу. У так званій ситуаційній кімнаті, свого роду диспетчерському пункті, на екранах відбивалася поточна діяльність підприємств, хід відвантаження продукції і облік складських запасів. Передача повідомлень велася з використанням телексів, тепер майже забутих телеграфних апаратів. Незабаром Cybersyn пройшов бойове хрещення. Під час загальнонаціонального страйку власників і водіїв вантажівок, а в Чилі автотранспортом доставляється майже 90% вантажів, система дозволила швидко керувати розподілом наявних запасів, насамперед продовольчих, і доставляти їх туди, де була гостра потреба. Система мала програму логістики та генерувала варіанти вибору найкоротших маршрутів. Страйк не призвів до повалення уряду Альєнде. Його противники швидко оцінили дієвість системи Cybersyn. Стаффорду Біру в червні 1973 р. запропонували залишити столицю Сантьяго. Проте, 10 вересня, напередодні заколоту, в президентському палаці Ла Монеда було підібрано кімнату для розміщення розширеної ситуаційної кімнати з великою кількістю екранів і великою кількістю працівників. Але розширювати й далі впроваджувати систему Cybersyn вже не довелося. Як згадував Стаффорд Бір, після зустрічі в Лондоні для організації економічної допомоги Чилі, він купив газету і був вражений її заголовком: «Сальвадора Альєнде вбито».
Одночасно з адмініструванням економіки почався ще більш згубний процес. Ліві з МАПУ й МИР стали захоплювати не лише великі, але середні та дрібні підприємства, створювати на них cordones чи робітничі ради, вказуючи господарям як вести виробництво, а частіше за все, виганяючи їх за допомогою зброї. Власники великих ферм, побоюючись таких захоплень, почали переганяти худобу до Аргентини. Країна внаслідок природних умов не забезпечує себе продовольством, а тепер його стало катастрофічно не вистачати. На спроби парламенту зупинити беззаконня була соціалістична відповідь. У резолюції з’їзду Соціалістичної партії Чилі говорилося: «Завданням моменту є ліквідація парламенту». У липні 1971 року ліві почали ввозити зброю, яка знайшла масове застосування в кривавому безладді травня 1972 р. До цього часу в загонах лівих штурмовиків вже було не менше 30 тис. бійців. Альєнде вагався. Він то наказував поліції роззброїти незаконні формування, то звинувачував армію в тому, що вона «вимагає посилення лише для того, щоб здійснити військовий переворот». Президент через постійні вагання втрачав управління країною, не володів ситуацією. Його романтичні уявлення про загальну підтримку курсу на подолання злиднів за допомогою рівномірного розподілу багатства зіткнулися з прозаїчною дійсністю падіння виробництва, інфляцією та «маршами порожніх каструль». У листопаді 1971 р. уряд Народної єдності в односторонньому порядку оголосив про мораторій на виплату зовнішнього боргу — фактично визнав державний дефолт.
Альєнде опинився в політичній ізоляції. Помилки внутрішньої політики доповнювалися зовнішніми провалами. Ще 1959 р. він відвідав Кубу й відтоді встановив дружні стосунки з Фіделем Кастро. Проте візит останнього до Чилі було сприйнято вкрай негативно не лише правими, але й лівими. Студенти захоплювали аудиторії на знак протесту проти візиту кубинського диктатора. США організували фінансову блокаду Чилі, після націоналізації мідних рудників у них для цього з’явилися юридичні підстави. Зі свого боку СРСР не захотів прийти на допомогу. Візит Альєнде до Москви наприкінці 1972 р. пройшов у холодній атмосфері, хоча радянська преса і була повна позитивних висловлювань на його адресу. СРСР відмовився надати позику в 11 мільйонів доларів, яку прохав Альєнде, чим поставив його в абсолютну безвихідь.
Така позиція Кремля цілком зрозуміла. Чилійський президент не був своїм. Він був попутником. Лінію на диктатуру пролетаріату не проводив, намагався дотримуватися буржуазної законності. Була ще одна проблема. У найбільш великих комуністичних партіях Італії, Іспанії, частково Франції набула поширення теорія єврокомунізму. Її головними ідеологами були генеральний секретар Італійської комуністичної партії Енріко Берлінгуер і лідер іспанських комуністів Сантьяго Каррільо. Єврокомуністи відкидали диктатуру пролетаріату та соціалізм-комунізм радянського зразка, революційне захоплення влади. В Італії Берлінгуер висунув гасло «історичного компромісу», іншими словами, прихід комуністів до влади через коаліцію з буржуазними партіями. Після радянського вторгнення до Чехословаччини в серпні 1968 р. відносини з більшістю компартій Західної Європи були вельми прохолодними, а з італійськими та іспанськими товаришами відверто ворожими. Модель чилійської Народної єдності була фактичною реалізацією теорії єврокомунізму. Успіх Альєнде був у той же час успіхом єврокомуністів, і це загрожувало серйозними ускладненнями в світовому комуністичному русі, оскільки створювало, нарівні з китайською компартією на чолі з Мао Цзедуном, ще одну альтернативу московському центрові. Ще один чинник визначав радянську позицію. Москва була в боржниках у Вашингтона за Прагу серпня 1968 р. Адміністрація президента Ліндона Джонсона не втручалася в чехословацькі події, тепер настав час СРСР віддавати борги. Чилі та його лівий президент і стали розмінною монетою.
До літа 1973 р. в Чилі все більше наростала анархія, яка загрожувала перерости на громадянську війну. Противників у Альєнде все додавалося. На парламентських виборах навесні 1973 р. Народна єдність дещо збільшила кількість поданих за її кандидатів голосів, але загалом вибори програла. Парламент став повністю опозиційним президентові та готувався оголосити йому імпічмент. У відповідь Альєнде мав намір провести референдум про довіру.
Армія в Чилі завжди брала участь у політиці. Військова служба була почесною, а для багатьох — засобом підвищення соціального статусу. Велика частина рядового та сержантського складу набиралася з середнього класу, у військові училища брали лише освічених і фізично підготованих молодих людей. Молодого Піночета з першого разу в училище не прийняли, оскільки він, досить успішно склавши іспити з загальноосвітніх дисциплін, не виконав нормативів з фізичної підготовки. Велика частина офіцерів проходила перепідготовку в кращих світових військових навчальних закладах, насамперед у США, Великій Британії та Німеччині. Особливою кастою були офіцери військово-морського флоту, традиційно найбільш освічені вихідці з родин еліти. Зрозуміло, що в своїй більшості військові були налаштовані вороже до лівого уряду.
Потрібно сказати, що генерали й адмірали досить довго вагалися, перш ніж зважилися на переворот. Багато хто, в тому числі й Піночет, вважали за краще чекати, доки парламент за допомогою імпічменту не усуне Альєнде від влади. Саме тому Піночет придушив заколот танкістів у червні 1973 р. і наказав батальйону морської піхоти, який почав рух із Вальпараїсо на Сантьяго, повернутися до казарм. Становище кардинально змінилося в серпні. За даними військової розвідки, в тому числі за відомостями ЦРУ, до країни почали прибувати кубинські бойовики під виглядом цивільних фахівців. Загибель Сальвадора Альєнде при штурмі президентського палацу Ла Монеда була і в якійсь мірі залишається загадкою. Як стверджували чилійські військові, президент покінчив життя самогубством. Але Хуан Вівес дізнався про обставини загибелі чилійського президента з перших рук — від головного охоронця Сальвадора Альєнде кубинця Патрисіо де ла Гардія.
У якийсь момент перед штурмом палацу Альєнде прохає короткочасного перемир’я і вирішує погодитися на пропозицію знайти притулок у посольстві Швеції, яке було попереджене про це. До речі, генерали з самого початку пропонували йому і його родині виїхати за кордон, літак на летовищі чекав на них. Проте, Патрисіо де ла Гардія отримав від Фіделя Кастро інші інструкції. Коли Сальвадор Альєнде повідомив своїм працівникам, що припиняє опір і повернувся до свого кабінету, кубинець прошив його автоматною чергою. Після цього він і його товариші покинули палаючий палац і попрямували до кубинського посольства, що знаходилося в сотні метрів.
Після військового перевороту були довгі роки диктатури. Піночету з його неоліберальними помічниками дещо зробити вдалося. Але в середині 80-х рр. минулого століття стало ясно, що час повертатися до демократії. Настав час згадати про Альєнде й поставити йому пам’ятник. Хоча соціалістичний експеримент, який спробував провести Альєнде, провалився, але романтизм завжди в душі у людей. Романтиків люблять, але лише після їхньої смерті, й особливо останніх з їх плеяди.
