«День» уже неодноразово торкався на своїх сторінках (див. № 128, с. 20; № 134, с. 5) так званої «проблеми Переяславської річниці», яка викликала жваву дискусію серед громадськості. Нагадаємо, йдеться про те, чи відзначати на державному рівні ювілей визначальних для подальшої долі України подій у Переяславі, чи не є таке відзначення викликом національній гідності українців? Якщо врахувати, що далеко не однозначно сприйнято частиною суспільства і урядове рішення про відзначення 85-річниці від дня народження В.В.Щербицького, багаторічного партійного керівника УРСР брежнєвської доби, то питання, очевидно, можна й треба ставити дещо ширше: які саме ювілеї потрібні сучасній Україні? Як саме слід їх організовувати? Котрі з них справді сприяють відновленню здорової національно-історичної пам’яті українського народу — неодмінної умови нашого дальшого поступу в усіх сферах життя? Обговорювати ці питання зараз, без сумніву, необхідно; тільки, на нашу думку, слід пам’ятати одну, але визначальну обставину: національна гордість — ось дійсно міцна основа пам’яті народу, без лицемірно-вибіркового підходу і без жодного приниження себе чи будь-кого. У світлі цього ми й друкуємо в сьогоднішньому номері два найбільш цікаві і показові, як нам здається, листи читачів «Дня». Один з них, постійний дописувач газети Сергій Бовкун з Житомира, акцентує увагу на одному важливому аспекті: як може схарактеризувати і владу, і суспільство той «перелік святкових дат календаря», що його зараз нам пропонують? І більше того — чи можна йти вперед з повернутою назад головою? Інший лист, надісланий Дмитром Мартиновим з Києва, ставить запитання по-іншому: чи варто так уже негативно ставитися до знакових подій минулого (зокрема, і до Переяславської угоди), чи були на той час якісь альтернативи? Щоправда, в цьому листі є певні елементи ностальгії за «світлим минулим»...
Тягар радянської ментальності
Будучи Вашим постійним читачем та автором, прийняв запрошення до дискусії з приводу відзначення 350-річчя Переяславської ради.
Полеміка щодо доцільності відзначення змушує більш уважно придивитися до урочистих річниць, що святкувалися на державному рівні у незалежній Українській Державі в останні роки.
Згадується відзначення у 1999 році 60- річчя приєднання Західної України, та доволі суперечливе ставлення до цих урочистостей мешканців, власне, самої Галичини і Волині. І в той же час 90-річчя Степана Бандери (того ж 1999 року) на державному рівні «не помітили».
Червень минулого року був позначений двома 60-річними ювілеями. Перший — 22 червня — річниця початку радянсько-німецької війни. Скорботна дата, яку держава, ЗМІ та громадськість відзначили достойно та урочисто. За тиждень — 30 червня — 60 років з дня проголошення Української Держави у Львові. Я певен, львів’яни належно згадали цю подію. А ось чи згадали про неї у Донецьку, Харкові та навіть в Києві?
Минулого року виповнилося 80 років із часу утворення Української автокефальної православної церкви. Ви щось чули про державне відзначення ювілею? Я — ні, хоча за новинами стежу уважно. Мені можуть заперечити, мовляв, держава у нас відділена від церкви. Цілком згоден. Однак це не завадило державі брати активну участь у святкуванні торік 950-річчя Києво-Печерської лаври, яка, попри величезне історично-культурне значення, сьогодні є центром «Московської» церкви.
Згадаємо цьогорічні дати. У травні тихо і непомітно минула сумна річниця трагічної сторінки Української історії — 55-річчя акції «Вісла» (саме «День» чи не єдиний помітив цю дату). Зате наприкінці червня бучно святкувалося 70-річчя Донецької області — «не першої», але мабуть, вже й «не другої» в Україні. Свято відвідав навіть Президент. Але замислімося — у незалежній Україні на державному рівні (!) святкується рішення сталінської Верховної Ради про адміністративний поділ! Справді, грандіозна подія, яка житиме у віках! Відкинувши іронію, приклади можна наводити далі, проте, гадаю, для окреслення певної тенденції досить. І тенденція ця така — більшість річниць, які відзначалися на державному рівні, мають радянське коріння. У той же час багато славетних та трагічних подій Української історії або «забувають» відзначити, або це робиться непомітно, на регіональному рівні. Складається враження, що наша владна еліта ніяк не бажає залишити «бронепоезд, который стоит на запасном пути». Тягар радянської ментальності виявився доволі тяжким. Важко прощатися зі «світлим минулим», тим більше, якщо майбутнє — у глибокому тумані. Ситуація з відзначенням Переяславської ради вкотре підтверджує тенденцію — радянські ідеологічні міфи живі. Я за освітою історик, закінчів вуз уже за часів незалежності, тому можу стверджувати (гадаю, колеги зі мною погодяться), що Переяславська рада 1654 року — звичайна у ті часи військово-політична угода двох держав, яка вже за два роки була порушена (вперше!) Московією. І це привід для державного святкування? Між іншим, уже через п’ять років після Переяслава син Богдана Хмельницького — Юрій підписав схожу за духом угоду, але вже з Польщею — Слободищенський трактат 1659 року. Чому ж ми не відзначили ювілей цієї події три роки тому? Переяславська рада, як, втім, і багато інших моментів у історії України, викликають гострі суперечки в суспільстві, полярні думки. Тому загальнодержавного відзначення її річниці не вийде.
Якщо це буде святкування — суспільство розколеться на противників і прихильників, якщо ж згадуватимуть про цю подію як трагічну (в чому я сумніваюся) — ситуація буде тією ж самою. Справді народних свят, які приймає більша частина народу, небагато. Це День незалежності, Шевченківські дні, церковні свята.
Решта річниць та дат (якими б вони визначними не здавалися), гадаю, повинні відзначатися громадськістю, без втручання держави. Бо державне відзначення завжди межує з примусовістю, тим самим викликаючи спротив та несприйняття певної кількості громадян, що навряд чи є конструктивом. Минуле повинне бути джерелом єднання, а не розбрату.
«Не треба каламутити воду!..»
Шановна редакціє!
Відгукуючись на запрошення до полеміки («День» від 19.07. 2002), хочеться висловити свою думку. Противники президентського указу про ювілей Переяславської ради, посилаючись на нібито антиукраїнський підтекст запланованої кампанії, готові «за вуха притягнути» будь-які факти і джерела, тільки б зганьбити суть Переяславської угоди. Однією з козирних карт у цьому розкладі традиційно є посилання на творчість геніального Т.Г. Шевченка. Так, наш Великий Тарас у 1845 р. у своєму відомому вірші «Стоїть в селі Суботові» суворо засудив Б. Хмельницького і Переяславську угоду, а з пісні, як відомо, слів не викинеш. Ось і беруть їх на озброєння всі, кому не лінь, а точніше, всі, кому лінь замислитися і вникнути у суть історичних подій тих давніх років, як безальтернативний вирок російсько-українським відносинам. Не враховуючи, що це лише суб’єктивний погляд...
Адже наш великий класик не був ні політиком, ні істориком і, посилаючись на його оцінки, ми не наближаємося, а йдемо від суворих історичних реалій того часу, коли вирішувалося питання: бути чи не бути Україні. Зрозуміло, що навіть у найбільш вдалій угоді, договорі чи союзі завжди мають місце як позитивні, так і негативні сторони і моменти. Часом вони проявляються досить гостро і болісно. Чого тільки не трапляється навіть у шлюбних союзах на рівні сім’ї! Загальновідомо, що на міждержавному рівні також можуть бути взаємні образи і докори, що часто призводить до перегляду або розриву союзів, що давно виникли. Не можна не помітити, що з розпадом СРСР російсько-українські відносини різко погіршилися, що призвело до розриву інтеграційних зв’язків, що устоялися, на яких базувалася українська економіка. І спричинило досі небачену кризу, наслідки якої ми ще довго відчуватимемо. Зрозуміло, можна легковажно, подібно до В. Лизанчука зі Львова («День» від 19.07. 2000 р.) заявити, що «московські імперіалісти підступними, жорстокими методами перетворили Україну на свою колонію», але при цьому слід би відзначити, що рівень життя народу «колоніальної» України був усе ж дещо вищий, ніж у Російській метрополії. Хіба це не свідчення того, що у реальному житті «...москаль добром і лихом з козаком ділився»? Адже із часів Переяславської ради, коли почався новий відлік російсько-українських відносин, і до сьогодні наші народи постійно допомагали, допомагають і, сподіваюся, будуть і надалі допомагати один одному в лиху годину, незважаючи на міжурядові конфлікти і недомовленості — щодо газу, нафти або цукру і сала. Не треба каламутити воду і підбурювати народи, панове! В абсолютної більшості українців і росіян своя мудрість, своє бачення і розуміння загальнонаціональних проблем і бід, що звалилися на наші голови з легкої руки короткозорих політиків. На багато речей можна і треба дивитися простіше. Наприклад, декому наша українська російськомовність здається ледве чи не національною катастрофою, тоді як ця «катастрофа» всього лише вияв об’єктивного процесу етногенезу, неминучого між спорідненими і сусідніми націями. І, якщо не упереджено, то вільне володіння двома мовами все ж краще за одномовність, та й розглядати його, мабуть, варто як досягнення, а не як прогалину в загальнонаціональній культурі. І якщо пан Лизанчук та іже з ним вважають, що «Історія українського народу під владою Москви — це один довгий ланцюг поневолень, принижень, катування, фізичного знищення, етнопсихологічного геноциду, безупинного переслідування української мови, культури, духовності», то, напевно, його опоненти зможуть легко довести, що ці твердження явно перебільшені. А щодо Тараса Шевченка, то у тому ж 1845 р. поет писав у «Єретику» — «А я тихо Богу помолюся, Щоб усі слав’яни стали Добрими братами». Звичайно, ювілей Переяславської ради можна не відзначати і не святкувати, але рано чи пізно прийде час «збирати каміння». Кому це потрібно, панове?
