Як відомо, у зв’язку з появою концепції «міфотворчості» Шевченка її творці взяли під сумнів історіософські погляди поета, безпідставно, на наш погляд, заперечують саму ідею історизму Великого Кобзаря. Причина зрозуміла: ця «модерна» ідея, природно, не вкладається в рамки поетичного відтворення реальних історичних подій, суспільної проблематики, заперечує вияв у поета феноменальної історичної пам’яті, його історичної мудрості, яку авторитетно стверджує чимало інтелектуалів — знавців у галузі шевченкознавства, у тому числі й український геній Іван Франко.
Цей надто важливий аспект шевченкознавства заслуговує на те, щоб звернутися до нього на шпальтах «Дня», особливо напередодні Шевченкового дня 9 березня.
ФЕНОМЕН ІСТОРИЗМУ ШЕВЧЕНКА
У широкому творчому доробку поета виділяється значна група епічних творів, у яких iз надзвичайною силою високопоетичного зображення показано героїчну й глибоко драматичну минувшину України. Причому можна з певністю твердити, що шевченкові поеми історичної, історико-революційної та соціально-політичної проблематики — це вершинне досягнення творчості поета. Вони збагатили високими епічними зразками не тільки українську, але й світову літературу, а висловлені в них історичні погляди й історична свідомість поета значно вплинули на розвиток української історіографії й сприяли зростанню національно- визвольної боротьби усіх слов’янських народів.
Історичною проблематикою літературної та мистецької спадщини Тараса Шевченка давно зацікавилися дослідники-шевченкознавці. Наприклад, визначний український історик ХIХ ст. Володимир Антонович у доповіді «Про відтворення історичних подій у поезії Шевченка», виголошеній 1 березня 1881 р. на засіданні історичного Товариства Нестора- літописця, зазначав, що «поет відтворює живий і суцільний образ доби, оживлює і виводить перед очі читача окремі особи, цілі покоління».
Ще чіткіше й відвертіше з цього приводу висловився Іван Франко, підкресливши, що у своїх історичних поемах Шевченко заклав «основи історичної мудрості, яка в нього набагато глибша і вільніша, ніж у сучасних йому українських істориків».
Звернемо увагу на те, що для багатьох українців вітчизняна історична пам’ять постає насамперед iз творів Т.Шевченка. Історичні розповіді про славне минуле України, про героїчні сторінки козацьких часів, про віковічну боротьбу українського народу проти іноземних поневолювачів, характеристики, що надаються видатним постатям минулої доби, — про все це говориться не академічною мовою, а відтворюється за допомогою образного поетичного слова геніального автора. Художня ж форма найскладніших подій сприймається із зацікавленістю, легко запам’ятовується, закарбовується в пам’яті людини. Ось приклад:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю...
«Іван Пiдкова»
Кожний з наведених тут рядків, як і в багатьох інших творах Шевченка, дихає українською історією! Складною, сповненою героїчних і драматичних сторінок...
Показово, хоч це може здатися декому дивним, що фактично вся українська історія дошевченкового періоду тією чи іншою мірою знайшла своє відображення в його епічних творах та багатьох віршах; майже кожен етап нашої минувшини, кожна історична дошевченкова епоха присутні на сторінках його «Кобзаря». Створюється враження, що все, що говорилося про історичне минуле нашого народу після Шевченка, — це лише деталізація, поглиблення, поширення в історичній чи художній літературі того, про що сказано вже Шевченком. От і виходить: геніальний Кобзар фактично стояв на початку не тільки нашої модерної української літератури і був творцем української літературної мови, але й, попри твердження окремих дослідників про нібито міфічність шевченкової спадщини, він значною мірою започаткував нову історіографію України. Природно, незвичайну історіографію — у художній формі. Але сутність реальної проблеми від цього не змінюється!..
Ось, скажімо, шевченкова візія трьох значущих постатей, діяльність яких перебувала у прямому взаємозв’язку з важкою історичною долею України, — Богдана Хмельницького, Петра I та Катерини II. Своє ставлення до цих трьох історичних індивідів, до їхньої ролі у складній, часом драматичній історії українського народу поет передав у знаменитій містерії «Великий льох» у розмові-сповіді поміж собою трьох душ-пташок. За філософською глибиною цей надзвичайний шевченків твір заслужено користується особливою увагою всіх дослідників. У зізнаннях-сповідях невинних душ геніальний поет висловив своє розуміння цілих епох минулого буття України. В них — мінлива й надзвичайно складна історична доля великої європейської нації, що випала їй у другій половини ХVII гоі впродовж усього ХVIII століття...
Характерно, що шевченкознавці відзначають глибоке знання поетом не лише вітчизняної історії, але й історії світової. І справді, в його творах фігурує надзвичайно широке коло історичних осіб, подій, фактів різних епох і народів. Сам перелік імен історичних постатей, з якими зустрічаємося у шевченківських творах, не може не викликати захоплення. Це біблійні царі Iудеї Давид та Iрод, відомі своєю жорстокістю римські імператори Нерон і «кесар-кат» Декій, останній ассирійський цар Сарданапал і середньоазійський полководець Тамерлан, половецький хан Кобяк і татарський завойовник Ногай. На сторінках його творів згадуються два середньовічних Сигізмунди — імператор Священної Римської імперії й польський король, останній з династії Ягеллонів; добрим словом згадується античний філософ Сократ («грек добрий»). Цей перелік можна продовжити...
Та найчастіше, звісно, на сторінках шевченкових поем і поезій зустрічаємося з іменами російських діячів різних гатунків — від царів до безпосередніх гнобителів нашого народу, на кшталт «сатрапів-ундірів» Дмитра Бібікова та Миколи Долгорукова. У візії-притчі «Бували войни й військовії свари...» наводяться імена історичних постатей з давніх українських старшинських родів:
Бували войни й військовії свари:
Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї;
Було добра того чимало...
Автор не випадково називає саме ці українські прізвища. Вони згадуються як уособлення зрадництва, внутрішніх незгод, що призводили до нещасть — «войн». Адам Кисіль правдами й неправдами робив усе, аби утримати Україну у польському поневоленні. Полковник Г.Галаган та генеральний писар В.Кочубей перекинулись на бік Петра І, зрадивши гетьмана Івана Мазепу й український народ у найскладніший для них час.
Поет добивається історичної достовірності зображуваних подій завдяки використанню характерних стилістичних засобів, найменувань реалій глибокої минувшини, колористичних термінів, які свідчать про енциклопедизм його історичних знань, що репрезентують не тільки національну, але й елементи римської, грецької, іудейської історії.
Шевченко відчував своє призначення: розповісти українському народові складну й героїчну історію його землі. Тому його творчість тематично пов’язана передусім з історією України — як давніх часів, так і славної доби козаччини, гетьманщини, гайдамаччини, багатовікової боротьби українців проти іноземних поневолювачів. Цю багатогранну тематику охоплюють поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Іржавець», драма «Микита Гайдай», чимало поезій. Головні герої цих творів — легендарний ватажок запорозьких козаків і молдавський господар Іван Підкова, керівники козацько-селянських повстань Тарас Трясило, Северин Наливайко, Яків Остряниця, гайдамацькі ватажки Максим Залізняк та Іван Гонта... Усі вони — «святі месники», бо повстають проти антинародної влади й соціальної несправедливості, захищають бідних і гноблених.
У своїх останніх поемах «Неофіти» і «Марія» поет органічно синтезує глибоку історію й сучасність, викриття й героїку, буденність і високу філософічність.
Багатьом історичним подіям присвячені також відомі твори Шевченка — видатного живописця, маляра та академіка-графіка. В основі таких картин, як «Смерть Олега, князя деревлянського», «Смерть Богдана Хмельницького» лежали конкретні історичні факти; в картині «Дари в Чигирині 1649 року», написаній в 1837 році, молодий художник образно відобразив визначну подію, пов’язану зі славними перемогами українського народу під проводом Богдана Хмельницького у ході Визвольної війни 1648—1654 рр. і відродженням української державності: до гетьманської столиці Чигирина прибули посли Росії, Польщі, Туреччини...
Важливо зазначити: у своїх творах історичної тематики Т.Шевченко, як і інші митці, не прагнув скрупульозного дотримування реальних подій минулого. Навпаки, він часто свідомо переставляв історичні факти, домислював романтичні сюжети, вплітав у свої твори легендарно-уявні моменти тощо. І це закономірно: поетичні твори — не історичні дослідження, відступи від «правди» в них цілком виправдані; історична подія чи постать використовувались поетом передусім для художніх історіософських узагальнень, служили йому символом для вираження певних творчих ідей.
Разом з тим слід наголосити: найпереконливішим доказом глибоких наукових знань, геніального проникнення в суть історичних подій, самостійного аналітичного погляду Шевченка на історію України є те, що його історіософське бачення фактично лягло в основу української державницької історіографії, національно-державницької ідеї, які й досі є визначальними в нашій історичній науці й розробляються сучасними вченими. Не є перебільшенням і висновки тих дослідників, які вважають, що, незважаючи на застосування алегорично-поетичного, символічного методу відображення минулого нашої країни, великий Кобзар у своїх історичних творах був на вищому рівні, ніж найвідоміші сучасні йому фахові історики. Тому П. Куліш мав певні підстави у надгробному слові не тільки відзначити визначну роль Шевченка в українській культурі як геніального поета, зачинателя сучасної художньої літератури, але й назвати його «нашим первим істориком».
«ВИЛІТАЛИ ЗАПОРОЖЦІ НА ЛАН ЖИТО ЖАТИ...»
Надзвичайно велику роль у творчості Шевченка відіграють ті героїчні сторінки нашої минувшини, які пов’язані з українським козацтвом. Запорозька Січ і козацьке лицарство — це феноменальне явище української історії, ціла епоха в житті нашого народу, його легендарне минуле, синонім свободи й національної гідності, героїзму й патріотизму. Козацька минувшина України цікавила Шевченка з молодих літ, її ідеалізація відчувається у найперших поетичних творах «Кобзаря», поемах й історичних піснях, в яких він iз романтичною захопленістю, в різнобарвних образах відтворює сюжети з часів буйного козацького життя, сміливих воєнних походів запорозьких лицарів.
У творах козацької романтики Шевченко багато уваги приділяє мужнім і відважним національним провідникам — легендарним історичним постатям, персонажам, створеним авторською уявою (як в поемі «Гамалія»), які стоять на чолі козацтва. Так, познайомившись із славними ділами визначного козацького діяча, судді й отамана Чорноморського, а згодом Кубанського козачого війська, командувача козацької військової флотилії на Чорному морі під час російсько-турецької війни 1787— 1791 рр. Антона Головатого (про нього Григорій Квітка-Основ’яненко в 1839 р. надрукував нарис у журналі «Отечественные записки»), поет із захопленням писав:
Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине:
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Свої роздуми про козацькі часи й Українську гетьманську державу Шевченко фактично вперше подає в поемі «Тарасова ніч», написаній в листопаді 1838 року в Петербурзі. Ті часи поет оспівує як славну пору власного панування українського народу, але, на жаль, славу минулу. Нині ж — «зажурилась Україна», бо «Козачество гине, Гине слава, батьківщина»:
Була колись Гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!
Про славне козацьке минуле поет з такою ж тугою говорить і в поемі «Іван Підкова». Але з давньої слави полишилися тільки високі могили, де спочиває «Козацькеє біле тіло, / В китайку повите». Разом iз тим своєю буйною уявою поет відтворює колишні героїчні часи, запорозьких лицарів, їхню відвагу та одчайдушність. Їх не лякають «хвилі, як ті гори» розбурханого моря, коли «ні землі, ні неба», вони вкривають човнами-чайками дніпровий лиман і пускаються в морський похід, аби вдарити на столицю ворожого султана.
З великою любов’ю поет змальовує славетного гетьмана Війська Запорозького Петра Сагайдачного — одного з найвидатніших полководців і флотоводців середньовічної Європи. Під його орудою козаки здійснили десятки блискучих переможних походів на знаменитих човнах-чайках, брали штурмом фортеці Варни, Кафи, Трапезунду, Синопа й саму столицю Османської імперії місто Стамбул, руйнували й палили ворожі порти, караючи турецько-татарських агресорів за завдані українському народові страждання, не раз і не два йшли на абордаж в морському бою з турецьким галерним флотом, добуваючи блискучих перемог.
Різнобарвна мозаїка поеми «Гамалія»: у поетовій уяві постають і Хортиця з Великим Лугом, і мужня козацька розмова з Босфором, який «клекотить неначе скажений» від козацьких човнів-чайок, і «реве синє море», несучи «гостей до султана», щоб визволити братів-невольників з турецького полону. До речі, тут знаходимо несподіваний опис розгніваного і розбурханого Босфору:
Босфор аж затрясся,
бо зроду не чув
Козацького плачу;
застогнав широкий,
І шкурою, сірий бугай,
стрепенув,
«Босфор у вигляді сірого бика, який здригнувся своєю шкірою! — із захопленням писав про шевченкову метафору Максим Рильський. — Несподівано, дуже виразно і далеко від зовнішньої красивості...». А в палаючому Скутарі хлопці-запорожці: «Люльки з пожару закурили, / На байдаки — та й потягли, / Рвучи червоні гори-хвилі».
Приглядаємося до цих динамічних, мінливих сюжетів багатої романтичної візії поета, і зачаровано зупиняємося на словах: «Вилітали запорожці / На лан жито жати; / Жито жали, в копи клали...». Про які жнива ідеться, майже не можливо відрізнити: чи то українські хлопці жнуть срібне жито на українському лані; чи то запорозьке лицарство штурмує ворожі в’язниці, визволяючи своїх братів із неволі?
Репрезентуючи козацтво, яке зажило гучної слави своєю героїчною боротьбою проти чужоземних поневолювачів і кріпосників, Шевченко в своїх епічних творах оживляє реальні історичні події та їхніх дійових осіб, відтворює битви доби селянсько-козацьких повстань, очолюваних Северином Наливайком, Тарасом Федоровичем (Трясилом), Павлом Бутом (Павлюком), оповідає про розгром польсько-шляхетських армій військами Богдана Хмельницького під Жовтими Водами і під Корсунем, на берегах волинської річки Пилява і в районі Кам’янця-Подільського в грізні часи Визвольної війни 1648—1654 років.
Героїка української козацької минувшини була співзвучна настроям Шевченка, які увесь час повертали його до одвічних джерел християнської духовності. Переконливим прикладом цього є поема «Іржавець», один iз найкращих творів поета, написаний ним під час заслання в Орській фортеці в другій половині 1847 року. Головний зміст поеми — історичні події, що відбувалися в Україні після трагічної Полтавської битви 1709 року, у зв’язку з долею Іржавецької ікони Богоматері із козацької Церкви св. Покрови на Січі. Образ ікони в даному випадку символізує долю самої України. За переказами, ікона мала чудодійну силу і вважалася захисницею запорозьких козаків; перед походами на ворогів України, запорожці, яккі, як відомо, були глибоко віруючими людьми, зверталися до неї з молитвою.
Поета глибоко хвилювала й обурювала репресивна політика щодо українського козацтва, яку проводив російський царизм за часів Петра I. У численних війнах, які Росія вела тоді на півдні й в Прибалтиці, українські козацькі війська постійно використовувались як гарматне м’ясо — їх кидали в найтяжчі й безвихідні битви.
Але найганебнішим знущанням над українськими козацькими полками було те, що цар примусово забирав їх для будівництва нової столиці Росії — Санкт-Петербурга, де десятки тисяч українців усіяли своїми кістками прибалтійські болота. У своїх знаменитих поемах «Сон», «Іржавець» та багатьох поезіях Шевченко, змальовуючи картини петровського геноциду українського народу, використовує гнівні слова: «воєводи, Петрові собаки, рвали, гризли... і погнали на болото город будувати».
Засуджуючи знущання Петра над українськими козаками, Шевченко називає його «лютим катом України». У поемі «Сон» гетьман- патріот Полуботок проклинає несамовитого царя:
О боже наш милосердний.
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих.
Славна козацька епоха завершилась драматично. Після зруйнування за наказом Катерини II в 1775 році Запорозької Січі її землі, политі кров’ю і потом сотень тисяч українського січового козацтва, російський уряд щедрою рукою роздав поміщикам, російським генералам й німецьким колоністам та іншим іноземцям. А для українського селянства й козацької сіроми було запроваджено кріпацтво. Як зазначає поет, цариця «Степи запорозькі / Німоті ділила,/ Та бахурям і байстрюкам / Люд закріпостила».
«СИНИ МОЇ, ГАЙДАМАКИ!»
У шевченкознавчих дослідницьких працях часто наголошується на тому, що Великий Кобзар мав геніальний дар інтуїтивно прозрівати крізь завіси, що їх силою часу нагорнуто на події минувшини, і бачити їхню сутність, історичний зміст і значення для народної долі. УУсе це цілком вірно. Але інтуїція поета могла бути такою вражаючою лише завдяки енциклопедизму його історичних знань, обізнаності з джерельними матеріалами, літературою, багатим фольклором українського народу. У цьому відношенні особливий інтерес викликає цикл шевченкових історичних творів, у яких змальовуються численні битви українського народу проти своїх віковічних гнобителів — ненажерливого польсько-шляхетського панства, польського єврейства, католицької церкви. У поемах «Холодний яр», «Тарасова ніч», «Буває, в неволі іноді згадаю...», багатьох поезіях киплять людські пристрасті: селянсько-козацькі повстанці, борці за «святу волю», чинять страшну криваву помсту-розправу над своїми заклятими ворогами, поет оспівує «ту Україну, / Де ходили гайдамаки / З святими ножами».
Дух української свободи домінує в творах, коли ідеться про героїв- месників за жорстокі кривди, що їх зазнавали українські родини і від кріпосників-ляхів, і від «жидів поганих», і від «хижої степової птиці» — диких кримськотатарських орд, що рвали живе тіло України, грабували й руйнували життя її народу, забирали в рабство молодь.
Найвизначнішим історичним твором цього циклу є, природно, поема «Гайдамаки», яка вийшла друком окремою книжкою в Петербурзі, коли його авторові було всього 27 років. Гостро драматичним, навіть трагічним життям живуть у поемі реальні історичні постаті, гайдамацькі ватажки Максим Залізняк та Іван Гонта, і поряд з ними — Ярема Галайда («вполовину видуманий») та його кохана Оксана, і «вільшанський титар правдивий» — улюблені «діти» поета, його «сини». Романтизуючи ці драматичні події та їхнiх дійових осіб, Шевченко опоетизовує їх і посилає в Україну як споборників «святої волі»:
Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля, —
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі...
Основою поеми послужили події 1768 року, що ввійшли в нашу історію під назвою Коліївщини, найбільшого гайдамацького повстання на Правобережній Україні проти польської шляхти. Про той час Шевченко добре знав не тільки з історичних джерел (щоправда, у передмові до прижиттєвого видання «Гайдамаків» поет пише, що про Коліївщину «надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого») — в дитинстві він наслухався багато оповідань про гайдамаччину від свого рідного діда Івана, свідка й учасника подій. Тарас мав феноменальну пам’ять: усе, що почув і побачив у дитинстві, він у найтонших подробицях зберіг у душі на все життя і втілив у своїй творчості.
У ліричному вступі-інтродукції йдеться про причини повстання — поет цілком справедливо бачить їх у сваволі польських конфедератів, які жорстоко поводились з українським населенням, намагалися спольщити й окатоличити Україну, спричинивши тим самим народні повстання, що супроводжувалися масовими вбивствами католиків та євреїв.
Розбрелись конфедерати
По Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах
І по Україні:
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили...
А тим часом гайдамаки
Ножі освятили.
Повстання селян і козаків Правобережної України, які здійснили відчайдушну спробу самостійно звільнитися від панування шляхетської Польщі, було жорстоко придушене спільними зусиллями польських і російських регулярних військ. Причому підлу, підступну роль у цьому відіграв саме російський уряд: скориставшися довірою керівників повстання, російські генерали заарештували їх і видали полякам. Тисячі повстанців Правобережної України були піддані найжахливішим тортурам і страчені; російських же підданих заслали на каторгу до Сибіру.
«ЩОБ СЛОВО ПЛАМЕНЕМ ВЗЯЛОСЬ»
Переосмислюючи історичне минуле України, романтизуючи козацькі вольні часи і подумки звертаючись до людей і Бога, Шевченко з болем і сумом усвідомлює поневолення рідної землі і проймається вірою в її майбутню свободу, в повернення колишньої волі й гідності українському народові: «Колись Бог нам верне волю, Розіб’є неволю» («Псалми Давидові»).
Поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», вірш «Заповіт» та інші пристрасні його поезії — це справжні революційні твори, які виходили за межі локального патріотизму й оспівування героїчного минулого. Вони будили національні почуття українського народу, давали йому надію на майбутнє, закликали до національного і соціального визволення, здобуття власної державності.
Соціально-політична поезія Шевченка стала найважливішим фактором у розвитку української національної ідеї, вона заклала основи перетворення українського етносу на політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з поглядів геніального поета.
На початку 1846 року Тарас Шевченко приєднався до Кирило- Мефодіївського братства (товариства), першої політичної організації, що діяла в Києві в 1845—1847 роках і, згідно з програмними документами, передбачала боротьбу проти самодержавства і кріпосного права, пропагувала ідею політичної автономії України у складі федерації незалежних слов’янських республік iз центром у Києві.
Центральною фігурою організації вважається М. Костомаров. Він був автором програмного документа кирило-мефодіївців — «Книги буття українського народу» (інша назва — «Закон Божий») — оригінального твору української політичної думки, в якому містилося бачення розвитку слов’янської проблеми: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, а заразом — і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму.
Значний вплив на вироблення програми Братства з його високими гуманістичними ідеалами, особисто на автора цього документу мав Шевченко. Розповідаючи згодом про своє захоплення від бесід з поетом, Костомаров писав: «Я з ним бачився часто, захоплювався його творами, з яких багато, ще невидані, він давав мені у рукописах. Нерідко ми просиджували з ним довгі вечори до глибокої ночі...».
Навесні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене. У шефа жандармів графа О. Ф. Орлова спочатку склалося враження, що діяльність братства не становила серйозної політичної загрози для імперії. У листі до царя він писав: «Украйно-славянское Общество св. Кирилла и Мефодия было не более как ученый бред молодых людей». Однак, після арешту Шевченка, у якого було знайдено рукописну книгу «Три літа» з поемами і поезіями національно-політичної, антицаристської тематики, ставлення властей до діяльності кирило-мефодіївців, передусім до самого Шевченка, різко змінилося. У поемах «Сон», «Кавказ», «Посланіє...» поет викривав самодержавство й кріпосництво як реакційну систему в усіх аспектах — державному, політичному, соціальному, національному, морально-етичному. В цих творах, хоча й зберігаються, як і в ранніх поезіях, значні елементи романтизму, проте Шевченко виступає вже як зрілий і послідовний революційний демократ, поет-реаліст.
Геніальний поет започаткував новий поетичний жанр. «Перший Шевченко.., — писав iз цього приводу І. Франко, — у своїх поемах «Сон» і «Кавказ» показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба жити».
Це добре розуміла і царська влада, яка вживала рішучих заходів у боротьбі проти українофілів, проти їхніх настроїв, бо, як зазначалося у слідчих документах, «думки останніх (українофілів. — С.Ц. ) про відновлення народності їхньої батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними й інші підвладні народи Росії до бажання існувати самобутно». Ця думка особливо виразно сформульована в оцінці діянь Шевченка, даній Третiм жандармським відділенням. Там, зокрема, сказано: «...Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом вкорінитися думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави». Тому-то Тарас Григорович вважався слідчими органами найнебезпечнішим політичним злочинцем.
Двобій за волю й справедливість між Словом українського Генія і владоможцями — і минулими часами, і сучасної йому імперської пори — тривав до кінця тарасового життя. Переслідування імперських властей надломили могутні крила поета, укоротили віку. Та незламний, воістину Шевченківський дух не дано було побороти. Навіть пізнавши немилосердних мук несвободи, уярмлений, Геній залишався непереможеним.
Після десятирічного заслання Великий Кобзар, який, зі слів одного із його сучасників, «не здав жодної позиції і повернувся з величезним авторитетом борця», відчув у душі найвище натхнення Творця. У поемі «Неофіти» — першому ж творі, написаному на волі у Нижньому Новгороді, поет звертається з пристрасними словами до Божої матері:
Святая праведная мати
Святого сина на землі.
. . . . . . . . .
...Молю, ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось...
