Як завжди, в щоденному вирі буденних проблем не встиг сказати йому найголовнішого...
«Стара школа...», — подумав, коли трохи більше ніж три роки тому мене познайомили з відповідальним секретарем газети. «Стара школа!» — розповідав про нього пізніше.
Ми були представниками різних поколінь у журналістиці. Але я вчився у Володимира Слизькоуха того, чого так бракує молодим журналістам, — школи. Навіть коли, бувало, ми дискутували на підвищених тонах, кажучи все, що ми думаємо один про одного, в нього треба було вчитися вмінню аргументувати свою позицію і чути аргументи опонента, чоловічої здатності брати відповідальність на себе і справді відповідати за свої рішення. Навіть коли, бувало, після багатогодинної праці ввечері ми випивали в редакційному кафе (я — 50, він традиційну сотку горілки) — вмінню пити так і тоді, щоб це жодним чином не вплинуло на вихід газети...
Він не був безсрібником або альтруїстом. Але Володя не просто відробляв зарплату, він «пропускав» газету через себе. Він любив свою «хату», але вона була не «скраю». Тому він пішов, але він залишився. І залишилася його школа...
