Ставлення до наших Великих не позбавлене (так було і раніше, так є й тепер) водночас і пафосу, і цинізму. Державні достойники — як правило, не з причин добре усвідомленої актуальності спадщини корифеїв, а винятково з нагоди «круглих дат» від дня їхнього народження — відвідують пам’ятні місця, де жили українські Невмирущі, виголошують біля їхніх пам’ятників красиві патетичні промови. Згодом минає час, не такий вже й великий... І «незручні» ідеї великих наших співвітчизників (а справді великих ідеї бувають, як правило, саме незручними!) тихо відкладаються у далеку шухляду, до наступного іменного ювілею — нашим державним мужам часто ніколи, відволікають політичні та бізнесові проблеми; а їхні експерти (помічники, ідеологічна обслуга), звичайно, читають ті чи інші знамениті твори, добре, буває, їх знають, проте беруть до уваги одне важливе міркування: чи варто, власне, обтяжувати шефа «високодумними» писаннями?
Такі справи і з Іваном Франком. 150-річний ювілей нашого геніального мислителя відзначався воістину широко, за участю найвищих керівників держави (серпень 2006 р.). Проте з цього факту аж ніяк не випливає, що ті керівники гаразд засвоїли справжній зміст тих ідеалів, які для Франка були сенсом його життя: міцна, непорушна українська державність, що зводиться на надійному фундаменті соціальної справедливості; європейський вибір України як найкраща гарантія нашого суспільного та інтелектуального поступу; цілковита свобода розвитку особистості, всіх її духовних, інтелектуальних та фізичних здібностей. Ні, боронь Боже, думки Франка у нас «вголос» майже ніколи не критикують, їх тільки (тільки!) мовчки, цинічно ігнорують. Щоб переконатися у цьому — достатньо уважно прочитати статтю «Поза межами можливого», один із найблискучіших зразків публіцистики нашого Мойсея.
Уперше надруковано цей твір було у 12-й книжці «Літературно-наукового вісника» за 1900 рік. Франко вирішив узяти участь у дискусії (а, вірніше, підсумувати її), що точилася між львівським студентським журналом «Молода Україна» та газетою «Буковина» (Чернівці). Молодь тоді — і це було справжнім знаком часу — хвилювали питання української державної самостійності — чи можлива вона взагалі, а якщо можлива, то, власне, за яких умов? Сам Іван Якович у статті, яка є предметом нашої розмови, так формулює коло проблем, котрим була присвячена його розвідка: «Що значить народне відродження? Які сфери матеріального і духовного життя обіймає воно, а які повинні бути виключені від його впливу? Які цілі слід, а які не слід ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого, а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі як щось дане і незмінне?». Погодимося, що ці пошуки Франка-мислителя, політика, поета — є такими ж насущно-важливими й актуальними для людей нашого часу, як і для сучасників, соратників і ворогів Івана Яковича Франка.
Франко, передусім, задається питанням (зовсім не простим і не очевидним): чи може так званий «здоровий глузд» (або ж, використовуючи вислів самого автора, «простий хлопський розум»), чи, послуговуючись сучасною термінологією, «масова свідомість» бути надійним орієнтиром у визначенні майбутнього напряму розвитку суспільства? Відповідь він дає цілком чітку: «Простий хлопський розум не може бути ніяким критерієм в питанні про межі можливого і неможливого, так як і загалом у жоднім питанні, що вимагає дрібнішого досліду і ширшої критики». Коли ми, за висловом Франка, «в справах суспільного життя, політики, соціології дуже часто покликуємо сей «простий хлопський розум» як свідка або навіть як судію, ми не міркуємо, що сей розум ані не простий, бо його кривили і кривлять тисячні упередження і самообмеження його кругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумових течій, не раз дуже хворих і уломних».
Франко, дійшовши цього висновку, не міг не брати до уваги такий дуже важливий чинник, як консерватизм масової свідомості, її, свідомості, прихильність до усталених, минулих, випробуваних століттями форм суспільного життя (бо інші форми, мовляв, «неможливі»). А тим часом Франко переконаний: «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної й духової, — се не що як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували, як від скляної гори, се для нас показується зовсім можливим і навіть зглядно легким до виконання».
Від загальних міркувань Іван Якович переходить до політичної конкретики сучасної йому Галичини (а втім, хіба це стосується лише Галичини зразка 1900 року?). Він пише: «Нема нічого забавнішого, як бачити наглі перескоки з одного становища на друге у прихильників «простого, здорового розуму». Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих, що підносять важність економічного чинника в народнім житті, важність «жолудкових ідей», — а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу політичної самостійності виточують як першу гармату — ті самі жолудкові ідеї...». «Наш народ бідний, його визискують усякі лихварі і задирці. Рятуймо свій бідний народ, піднесімо його економічно, а не гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеали». «А післязавтра ті самі люди для потреб хвилевої полеміки знов змінять фронт і будуть кидати громи на ті самі жолудкові ідеї — і нічого собі».
До уваги тих, хто мав би звинуватити Франка у такій собі недооцінці ролі економічного чинника. Автор рішуче ставить всі крапки над і: «Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не то що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Адже ж уся соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться на усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить ео ірsо (тим самим) бути змаганням до визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх». Ось із цієї ідеї можемо простежити зародження вельми впливової течії в українському національно-визвольному русі початку ХХ ст.
Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання — пише Франко — самі собою, із залізною консеквенцією (неминучістю. — І. С.) пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі — покривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, пауперизації, культурного застою і упадку». Зауважимо принагідно, що часом здається, що Україна зараз реалізує (вже реалізувала!) другу, похмуру, «кошмарну» частину з альтернативи, викладеної Франком, саме те, що має статися «в противнім разі» — а це, як мінімум, примушує добре замислитися над мірою реальності або ж фіктивності політичної самостійності України. Франко пише жорстко — але це і є ознакою справді великого мислителя.
Проте читаємо Франка далі. «Правда, наші (і не наші) прихильники здорового хлопського розуму не ставлять сього питання так широко. Усунення всякого визиску — се ж утопія, се неможливість! Головна річ — удержання політичного і соціального спокою, при якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій одні йдуть угору, а другі в долину. Іншими словами: «Не викликайте вовка з лісу, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх дітей, то й цілій нації буде ліпше. Адже ж коли забезпечений я, мій сусід, другий, десятий, сотий, то се, значить, забезпечена така-то часть нації. Економічний прогрес у тім і лежить, щоб та часть нації була чимраз більша й більша і щоб її забезпечення було чимраз ширше й тривкіше. Розуміється, так ясно сі панове сього не кажуть, бо тут занадто виразно було б видно їх класовий і хатній егоїзм, їх нехіть до всякої боротьби, до всякого ідеального (отже, і національного) змагання, коли воно має бути важким здобуванням, а не влітати в руки готове, так як міфічний печений голубець у рот». Ось вона, нищівна франкова іронія! А ще стверджують, що пізній Франко (на початку ХХ століття, навіть раніше) геть зрікся колишніх лівих ідеалів, став мало не «класичним лібералом». Що це, м’яко кажучи, не зовсім так, яскраво ілюструють, на нашу думку, вищенаведені рядки (хоч до марксизму Франко і справді почав ставитися гостро критично).
А ось що було незмінним, непохітним «credo» Франка-борця — це його відданість українській національній ідеї. Це ж саме у статті «Поза межами можливого» знаходимо такі класичні, хрестоматійні рядки: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». Пророчі слова...
Що, власне, об’єднує ідеали індивідуальної, особистісної свободи — та ідеал свободи національної? Ця проблема хвилювала Франка все життя. Відповідь у аналізованій статті дається така: «Усякий ідеал — се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого... Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо цими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки». Маємо на увазі, читачу — це Франко звертається безпосередньо до нас...
