Ідея створення єдиного фронту поневолених Росією народів вирувала у свідомості національних політичних еліт ще протягом усього ХІХ ст. Спочатку лідерами у цій стратегічній ініціативі були поляки, після того як внаслідок коаліційної перемоги над наполеонівською Францією за рішенням Віденського конгресу (1815 р.) до Російської імперії відійшли великі терени центральної Польщі (т.зв. «Конгресівка»). У ході першого польського національно-визвольного повстання 1830 — 1831рр. з’явилося геніальне гасло поневолених народів: «За нашу і вашу свободу!» Два наступні польські повстання — 1848 р. і 1863—1864 рр. — потрясли імперію, однак через невиробленість національної ідеології та надпотужний тиск російсько-імперської асиміляції інші народи не спромоглися вагомо допомогти полякам.
У ХХ ст. потужною антиімперською силою стали українці. У 1919 р., в добу УНР, саме за ініціативою українського державного керівництва в Одесі була проведена спеціальна конференція за участю офіційних представників України, Кубані, Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Північного Кавказу. Її метою було об’єднати народи і країни Балтико-Чорноморського простору для протистояння імперіалізму Росії. Через падіння української державності це об’єднання не відбулося.
З українського боку найбільшим і найпослідовнішим геополітичним теоретиком об’єднання народів середньо-східної Європи для противаги Російській імперії можна вважати Дмитра Донцова (1883 — 1973). Протягом 1913 — 1917 рр. на сторінках тоді найпередовішого ідейно й естетично українського журналу «Шляхи» (Львів) Донцов опублікував низку статей політико-аналітичного, геополітичного, культурологічного змісту («Катова вечеря», 1916, № 3-4; «Дещо про «орієнтації», 1917, № 3; «Українське miraculum», 1917, № 6 та ін.), в яких доводив крайню потребу консолідації народів середньосхідної Європи для цивілізаційної, військово-політичної та морально-духовної противаги Росії. Він писав: «Час, в якім живемо, дуже нагадує нам ХІV та ХVІІІ століття нашої історії. Тоді одним з найважніших політичних завдань Східної Европи було створення одного політичного комплексу між Балтикою і Чорним морем. Нині йде про створення одного колосального охоронного валу проти Росії від Північного до Середземного моря».
У 1915 році він надрукував німецькою мовою три доволі популярні брошури, метою яких було поширення в німецькомовному світі ідеї української самостійності та обѓрунтування її геостратегічного значення для всієї Європи: «Die Ukrainische Staatside und der Krieg gegen Russland» («Українська державна ідея і війна проти Росії»), «Gross-Polen und die Zentralmaechte» («Велика Польща і головна сила»), «Karl XII Feldzug nacht der Ukraine» («Похід Карла ХІІ на Україну»). Вперше в історії розвитку української політичної думки ідея української державності й українського національного руху була так широко проінтерпретована в міжнародному контексті. Найважливіші риси донцовського мислення — категоричність у відстоюванні національно-визвольних пріоритетів, проникливість у закони історії, образно-експресивна точність характеристик, уміння з’ясувати моральні правди політики, логічність геополітичних висновків — виявилися тут у всій повноті.
Завершену геополітичну концепцію український націоналістичний рух отримав у наступній книжці Д. Донцова «Підстави нашої політики» (Відень, 1921). Її автор моделював відновлення Української держави як реконструкцію цілого Чорноморського геополітичного простору, який протягом віків у минулому відігравав свою значущу цивілізаційну роль для цілої Європи. Взаємодія чотирьох регіонів цього простору — Понтиди (України), Анатолії (Туреччини), Кавказу і Балкан — повинна стати надважливим геополітичним чинником для піднесення ролі середньо-східної Європи, противаги Росії та культурного відродження низки малих і поневолених народів. Серед іншого, у цій дивовижно багатій на ідеї та проникливі оцінки книжці є такі слова: «Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Європи проти Росії, Росії яко такої, незалежно від кожночасового її режиму; коли цю ролю під загрозою національної смерти мусить Україна і далі грати; коли самі заложення московської культури руйнують відпорну силу нації; коли, нарешті, перемога в обстоюванні своєї національної незалежности невіддільна для нас від перемоги Європи над Росією і навпаки — то першою заповіддю нашої політики має бути: 1) в політиці внутрішній — плекання всіх засад західної культури, які рятують Європу (і нас) від московської пошесті; 2) в політиці зовнішній — повна сепарація від Росії».
У міжвоєнну добу, коли націоналістичний український рух набув організаційних форм, геополітична доктрина розроблялася систематично. Значне місце міжнародна тематика і тема завдань поневолених народів займали на сторінках головного націоналістичного ідейно-теоретичного часопису «Розбудова нації» (від 1927 р.). Це питання вимагає окремого вивчення та інформаційно-наукового висвітлення.
На Конгресі Українських націоналістів (І Великому зборі) 1929 р., який започаткував ОУН, була виголошена спеціальна доповідь на геополітичну тематику Зенона Пеленського «Міжнародна політика України». Головна її думка вела до того, що український націоналістичний рух має протиставитися т. зв. французькій системі післявоєнного геополітичного устрою Європи, який передбачав (за Версальським договором) посилення на сході Європи Малої Антанти, тобто Югославії, Чехословаччини і Румунії, дві останні країни окупували окремі українські землі й, природно, перешкоджали всіма засобами можливому відновленню Української держави; також ця система завуальовано підтримувала існування впливової Російської імперії (СССР) для противаги потенційній німецькій могутності в Середній Європі. Об’єктивно, отже, післяверсальський світ був скерований проти інтересів України. В доповіді Пеленського згадувались три основні напрями зовнішньополітичної активності ОУН: галицько-балканський, каспійсько-кавказький і білорусько-балтійський. У першому напрямі головними загрозами визначалася політика Польщі й Румунії, якій передбачалося протидіяти через союзництво із Угорщиною та Болгарією. Стратегічним же кроком мав бути союз із Німеччиною (яка тоді ще не була нацистською) як найпотужнішим противником французької системи європейського геополітичного устрою, а також з Італією, що послідовно виступала проти версальських рішень. У білорусько-балтійському напрямі метою було порозуміння із поневоленими білорусами і балтійськими народами (Литвою, Латвією, Естонією), які відчували загрозу з боку імперських Польщі та СССР, об’єктивно були незадоволені французькою системою і тяжіли до союзу з Німеччиною. У каспійсько-кавказькому напрямі передусім передбачалося забезпечити майбутній розвиток України як причорноморської держави, що могла б у цьому просторі отримати великі торговельно-господарські та природничі можливості. Найважливішим було досягнути союзу із закавказькими країнами — Грузією, Вірменією та Азербайджаном, також із козацькими мешканцями Дону, Кубані та поволзькими татарами. Цей позитивний розвиток у південно-східному напрямі суттєво підривав геополітичну міць Росії як головної антиукраїнської геополітичної сили. Виводилася наступна теза: «Тільки відтиснування Росії від Кавказу і від Балтиці примусить її повернутись остаточно обличчям до Сходу і в той спосіб відтяжити Україну раз назавжди від свого натиску». Висловлювалася, очевидно, помилкова думка про створення двох великих протиборчих коаліцій довкола «Англії та Америки», тобто Великої Британії та США. А прикінцевий висновок був такий: «Тільки світова війна в означеному попередньому укладі витворює для нас ситуацію, де з’являються можливості силово-політичного переоформлення Європи і Росії, отже, обох тих чинників, які є нині на заваді для цього, щоби сотворити українську державність в повноті її територіялістичних, автаркійних (економічно самостійницьких. — О.Б.) і націоналістичних постулатах».
Серед теоретиків націоналістичної геополітичної думки можна виділити письменника і мислителя Юрія Липу (1900 — 1944), який формально не був членом якоїсь націоналістичної організації, але справив великий вплив на націоналістичний рух своїми ідеями, морально-емоційним та естетичним зарядом своєї художньої творчости. Він є автором трьох визначних книжок: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1941), «Розподіл Росії» (1942), у яких вельми концептуально доведено визначальність та серединність українського етнічного простору для розвитку цивілізації середньо-східної Європи, важливість південного, чорноморського напряму української геополітики і об’єктивну закономірність розпаду Російської імперії під назвою «СССР» як штучного, протиприродного утворення. Цікаві й глибокі ідеї та концепції на геополітичну тематику є у працях націоналістичних ідеологів та публіцистів Ю. Вассияна, Д. Андрієвського, М. Сціборського, Є. Онацького, М. Колодзінського, О. Дяківа-Горнового, П. Федуна-Полтави. Усіх їх об’єднує стратегічне бачення незалежності України як об’єктивного фактора для стабілізації цілої Європи, як сутнісно визвольної інтенції, яка звільняє наш континент від будь-яких проявів імперіалізму, гегемонізму та шовінізму.
Конференція поневолених народів Східної Європи та Азії була організована й проведена ОУН 21 — 22 листопада 1943 р. в селі Будераж на Рівненщині. Попередньо, у червні 1943 р., відбулася координаційна зустріч окремих національностей, які мали зв’язок з УПА та ОУН. У конференції 21 листопада взяли участь представники 12 національностей: 5 українців, 2 білоруси, 5 грузинів, 6 азербайджанців, 4 вірмени, 2 татарини, 2 осетинці, 5 узбеків і по одному казаху, кабардинцю, черкесу, башкиру, чувашу. Цікаво, що напередодні відділи УПА і самі учасники конференції взяли участь у бою з німецькими частинами, які наблизилися до місцевості, де планувалося проведення конференції. Командував ними у бою майор, грузин за національністю.
Конференція випрацювала два стратегічні завдання: створити постійно діючий Комітет поневолених народів, який би координував зусилля і революційну боротьбу всіх народів, підкорених Москвою, і створити при УПА національні відділи — прообрази майбутніх національних територій — і вести там протиімперську боротьбу. Генеральною ідеєю Конференції стало ствердження потреби розвалу СССР ізсередини, шляхом системних національних революцій.
На сьогодні міжнародна стратегія ОУН вивчена ще відносно мало. Серед різноманітних досліджень виділимо монографію А. Русначенка «Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусі, Литві, Латвії, Естонії у 1940 — 50-х роках» — К.: Пyльсари, 2002; 4-й випуск наукового збірника «Український визвольний рух» на спеціальну тему «Боротьба народів центрально-східної Европи проти тоталітарних режимів у ХХ ст.» — Львів: «МС», 2005; дослідження В.В’ятровича «Основні принципи зовнішньої політики ОУН» («Український визвольний рух. Вип. 3 / до 75-ліття Організації Українських Націоналістів. — Львів, 2004. — С. 16-29.).
Прийняті 22 листопада на Конференції поневолених народів «Постанови» й «Відозва» є цікавими, історично важливими ідейними документами ОУН—УПА. Передусім вони демонструють визвольний, принципово антиімперський зміст і характер націоналістичної ідеології та програми у Другій світовій війні, підтверджують те, що після 1941 р. ОУН вже не мала ніяких ілюзій щодо нацистської Німеччини як імперсько-шовіністичної сили і категорично заперечувала та боролася з її експансією на схід. Водночас ОУН чітко збагнула, що перспектива розростання націоналістичного руху і можливої незалежності України залежить від політичної взаємодії з народами Азії, яких поневолила Москва. Це був визначний геостратегічний крок Організації, яка відтепер чітко пов’язала свої завдання зовнішньополітичного плану з намаганнями охопити азійський простір і не обмежувалася геополітичною зоною середньосхідної Європи. Непорушним залишався для ОУН принцип права кожної нації, навіть найменшої й без державницьких традицій, на свою національну самостійність у межах своєї етнографічної території. Концептуально сформульовані, логічно викладені, ці політичні тези стали вже символічним, з міжнародним звучанням, маніфестом свободи і національної суверенности.
Постанови Конференції були результатом цілісної геополітичної концепції ОУН, яка вироблялася протягом двох десятиліть і мала такі принципи. Середня і Східна Європа є жертвами довготривалого імперіалізму з боку гегемоністських держав Заходу (Австрія, Німеччина), Півдня (Туреччини) і Сходу (Росія). Цей макрореѓіон суттєво дестабілізований, етнічно поруйнований саме через систематичне деструктивно-агресивне втручання ззовні. Тому лише солідарність і взаємопідтримка народів у цьому просторі, їхнє усвідомлення злої ролі чужих імперіалізмів і налагодження спільного фронту дій проти зовнішніх агресивних дій можуть запобігти подальшому розбалансуванню геополітичної ситуації в середньосхідній Європі.
Найбільшою загрозою для цього простору ще від кінця
ХVІІІ ст. (розділ Польщі) стала Російська імперія, яка перетворилася внаслідок кількох геостратегічних перемог в надпотужню і виробила собі надзвичайно агресивну, великодержавно-шовіністичну ідеологію щодо зовнішньої політики. Відповідно, головним завданням для всіх народів сходу Європи є консолідація зусиль для протистояння російському наступу. Д. Донцов ще у 1918 р. сформулював це як «російський Drang nach West», що означав нівеляцію органічного національного життя всіх, хто опинявся на цьому шляху. Водночас Росія під маркою «СССР» залишалася власне азійською чи євразійською штучною імперією, яка лише силою втримувала сотні народів під своєю владою. На середину ХХ ст. серед багатьох азійських народів Росії сформувався ідеологічний і ментальний націоналізм, почалися об’єктивні відцентрові рухи в Сибіру й на Далекому Сході. Цю картину детально змалював Ю.Липа у праці «Розподіл Росії». Отже, стратегічним завданням для східноєвропейських народів і для українського насамперед як для авангарду визвольного руху стало налагодження зв’язків із союзниками для боротьби з головним ворогом — російським імперіалізмом. Успіх цієї боротьби принесе мир та історичні перспективи багатьом народам від Карпат до Камчатки, дозволить змінити геополітичну ситуацію у просторі цілої Євразії щодо подолання національного гніту, припинення асиміляції й вимирання десятків народів, загальної стабілізації та створення нового гармонійного балансу сил.
Саме таку логіку і концепцію запропонували учасники Конференції, та в наступні роки — пропагандисти ОУН — бійцям Червоної армії, радянським трудящим, інтелігенції, червоним партизанам, учасникам інтернаціональних батальйонів при німецькій армії, до яких вони звернулися із спеціальними відозвами. Важливе місце в антиімперській пропаганді займало тлумачення совєтського і нацистського режимів як сутнісно антинародних, антидемократичних, як форм цинічного правління кар’єристських клік, брутальних продиктаторських середовищ та тоталітаристських ідеологій.
На жаль, імперський принцип усе-таки переміг у Другій світовій війні (Ялтинська конференція і розподіл Європи на сфери впливу), однак маніфест ОУН на Волині у листопаді 1943 року залишився яскравим ідеологічним концептом до справжньої свободи і рівноправності народів. Саме завдяки цій світлій ідейній стратегії ОУН ще довго (понад 10 років) здобувала собі широку підтримку в народній масі. Геополітичні принципи, вироблені у вихорах війни, і сьогодні відлунюють чіткою логікою ідеї визволення поневолених, гармонізації міжнародних відносин, звільнення людства від злоби гегемонії та шовінізму.
