Середину 40-х років XVII століття дослідники вважають «золотим часом» в історії Речі Посполитої. Справді, тоді ця держава справедливо вважалась однією з наймогутніших у цілій Європі; причому здавалося, що якихось небезпечних суперників у неї немає, й, більше того, не передбачається.
Конкретно це виглядало так. Сусідні з Польщею країни були (більшою або меншою мірою) ослаблені війнами, кривавими внутрішніми конфліктами та (або) економічними кризами. Так, Німеччина була знекровлена й розбита внаслідок жахливої Тридцятилітньої війни 1618— 1648 рокiв: ця ж сама війна, хоч, безперечно, не настільки нещадно, як в тільки що наведеному випадку, виснажила Шведське королівство; Угорщина втратила свою державність, опинившись «між молотом й ковадлом» однаково агресивних австрійських Габсбургів та оттоманських правителів Туреччини; сама Туреччина також була істотно ослаблена внаслідок низки династичних переворотів та вже помітного господарського занепаду (проте, поза сумнівом, міць Османської імперії аж ніяк іще не була підірвана); Московське царство, повільно та методично накопичуючи сили, «загоювало рани» Смутного часу 1605—1613 рокiв (і розробляло, між іншим, нові плани «збирання земель»!). І, можливо, основне: козацтво, цей постійний «головний біль» Варшави, як здавалося, було зламане й приборкане вже раз і назавжди, причому, за всіма ознаками, йшлося вже про настання критичного моменту в його історії, коли вирішувалось, бути йому, козацтву, чи взагалі зникнути зі сцени історії (таку думку, зокрема, висловлював академік Іван Крип’якевич).
Після поразки знаменитого повстання Гуні й Остряниці польський коронний гетьман Конецпольський (це було у 1638 році) розпорядився відбудувати заново фортецю Кодак, поставлену свого часу з основною метою — відрізати Запорозьку Січ від решти української території, «приборкати» та ізолювати її. Коли відновлення фортеці було завершено, гетьман Конецпольський вирішив ретельно оглянути її, а потім, завершивши цю вельми приємну для нього справу, саркастично запитав не дуже відомого на той час чигиринського козачого сотника, який був присутній на церемонії: «Ну, як вам Кодак?». Дотепний, ерудований та непокірний сотник миттєво відповів бездоганною латиною: «Manu facta manu distruo» («Що руками створено, руками й руйнується!»). Знак долі: цим сотником був Богдан Хмельницький...
Історія нещадно розбила ілюзії правлячої шляхетсько-олігархічної верхівки Речі Посполитої, оцих Калиновських, Пісочинських, Потоцьких, Конецпольських, Вишневецьких (найбільш відомого і ненависного для тогочасних українців з останнього зі списку згаданих родів, Ієремію, частина істориків в рамках нового, «модерного» прочитання історії зображують мало не лицарем, благородною постаттю, втіленням «кодексу честі»). Ці ілюзії полягали передовсім у тому, що шляхта недооцінила потенційну енергію, котра була захована у збунтованих масах. Оце і виявилось для магнатів фатальним! Станова пихатість, клановий егоїзм, небажання йти на компроміс, прагнення диктувати свої умови — ось що було характерною рисою значної частини правлячої шляхетської верхівки Польщі (хоч і не всіх владоможців). Але забута була вічна істина: безкомпромісність неминуче породжує таку ж саму безкомпромісність у відповідь! А віра в те, що найефективніший спосіб відносин з козаками — це репресії (адже було жорстоко придушено аж п’ять великих селянсько-козацьких повстань впродовж 45 років! Правда, шляхта не замислилась над їх причинами), відіграла воістину фатальну роль у подальшій ролі Речі Посполитої. У нас же далі мова піде про перші дні й тижні початку кривавого козацько-селянського повстання — Хмельниччини — по суті, великої української національно-визвольної революції, яка докорінним чином змінила політичний ландшафт цілої Східної Європи.
Ось як писав про події грудня 1647 року визначний історик козацтва Дмитро Яворницький (він, в свою чергу, грунтувався у своїх висновках на ретельному аналізі праць С. Величка, Г. Граб’янки, М. Костомарова, інших дослідників та літописців): «Виступаючи на історичну арену України, Хмельницький найперше знайшов притулок у Запорізькій Січі, у низових козаків. Позбавлений маєтку, дружини, неповнолітнього сина, осміяний на сеймі, кинутий до в’язниці й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофієм на початку грудня 1647 року втік із в’язниці в Запоріжжя. Тут, не доїжджаючи до самої Січі, яка на ту пору була на Микитиному мисі, він зупинився на острові Буцькому чи Томаківці або ж Дніпровському острові (по- теперішньому Городищі)».
Основною проблемою у ставленні запорожців до Хмельницького (у цьому сходяться більшість істориків) були розбіжності між старшиною реєстрового війська, котра загалом стояла за польський уряд й була дуже далекою від будь-яких радикальних, тим більше революційних вимог (а тим часом програма Хмельницького, з об’єктивних причин, в майбутньому просто мусила радикалізуватися!), та партією «невдоволених», менш заможних козаків. Існують різні версії щодо того, яким міг би бути дальший перебіг подій, проте на цей перебіг відчутно вплинули дії представників варшавського уряду.
Дмитро Яворницький оповідає, що, дізнавшись про втечу Хмельницького з в’язниці, коронний гетьман Потоцький негайно передав на Січ наказ доставити втікача назад до нього. За версією Яворницького, майбутній гетьман деякий час змушений був ховатися від польської залоги з 500 козаків і 300 поляків, але зумів («пославши до них двох своїх співучасників») прихилити їх на свій бік. Особливе ж враження на запорожців справила полум’яна промова Хмельницького, в якій той «красномовно зобразив наругу єзуїтів над православною вірою і служителями святого вівтаря, глум сейму над козацькими правами, насильства польських військ над мешканцями українських міст і містечок... До вас несу я душу й тіло — так скінчив свою промову Зіновій Богдан Хмельницький — сховайте мене, давнього товариша, захищайте самих себе, бо й вам це загрожує!». До глибини душі зворушені цими словами, запорожці одказали Хмельницькому: «Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю та щирим серцем!» (так цей цікавий епізод принаймні описано у Миколи Костомарова). І далі М. І. Костомаров розповідає, що був пущений заклик про збір на Січ усіх козаків для дуже важливої справи, і цей заклик було почуто: «З лісів і з ущелин прибігали в Січ хлопи-втікачі, котрі жили під назвою лугарів, степовиків і гайдамаків по берегах Дніпра, Бугу, Самари, Конки, у землянках, одягнуті у звірині шкури, вдоволені лише мізерною тетерею, та зате вільні, як вітер, за висловом їхніх пісень».
Як зазначає славетний козацький літописець Самійло Величко, наприкінці 1647-го та у січні 1648-го року Хмельницький зі своїми найближчими соратниками підготував й розіслав листи до впливових представників козацької старшини (приміром, до черкаського полковника Барабаша) й до чiльних діячів польського уряду (Миколи Потоцького, Конецпольського), де запевняв усіх цих шанованих адресатів, що втік на Січ єдино заради власної безпеки (бо його життя перебувало під реальною загрозою), а намір його полягає лише у тому, аби послати з Січі до Варшави депутацію задля захисту прав козаків від панських насильств.
Слід зазначити, що вже від самого початку Великого повстання Хмельницький виявив сбе винятково обдарованим політиком — обережним, розсудливим, далекоглядним, якщо завгодно, навіть недовірливим (це зовсім не суперечило тій обставині, що, гуртуючи свої сили, він дедалі більше мав робити ставку на «чернь», «голоту», «простих людей» — навпаки, саме отакого плану «геніальні бунтівники», як називав Хмельницького Тарас Шевченко, котрі поєднують у собі, здавалося б, непоєднувані риси, й досягають успіху). Так, наприклад, одержавши листа від коронного гетьмана Потоцького, в якому той умовляв Богдана облишити бунтівничі наміри і присягався: «Запевняю вас чесним словом, що й волосина не впаде з вашої голови, якщо ви повернетесь на батьківщину» — Хмельницький, звичайно, не повірив цьому «чесному слову» (скільки їх вже було!) та залишився в Січі, майстерно розповсюджуючи чутки, що він зовсім не має будь-яких бунтівничих планів, а тільки просить підтвердження законних привілеїв для козаків (не раз підтверджених особисто королем Владиславом IV) і прав цілого українського народу...
А тим часом підготовка до повстання йшла повним ходом. Хмельницький чудово розумів, що в майбутній боротьбі не обійтись без союзників (хай і не дуже надійних). Одним з таких союзників став кримський хан Іслам- Гірей (а точніше, військо, яке очолив перекопський мурза Тугай-Бей). Успіх непростих дипломатичних переговорів з ханом дозволив Хмельницькому зміцнити свої позиції.
19 квітня 1648 року у присутності кошового отамана, курінних старшин, цілого Запорізького низового війська була скликана Рада, на якій Хмельницького урочисто проголосили гетьманом, вручили йому всі військові клейноди (козаки вигукували: «Слава й честь Хмельницькому! Ми мов череда без пастуха; нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всі, скільки нас тут є, всі готові йти проти панів і допомагати Хмельницькому до останньої втрати живота нашого!») і присяглись: йти під проводом нового гетьмана на жорстоку, нещадну війну за Волю. Попереду були Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Зборiв — і Берестечко, Переяслав... Попереду була Хмельниччина.
