Сьогодні в соборі св. Петра відбувається жалобна подія — урочистий похорон первосвященика всесвітньої Католицької церкви папи Iвана Павла II, «єпископа Риму, намісника Iсуса Христа, спадкоємця князя Апостолів, верховного понтифіка всесвітньої Церкви, патріарха Заходу, примаса Iталії, архієпископа й митрополита Римської провінції, монарха держави-міста Ватикан, раба рабів Божих». Однак більшість людей, які сьогодні прибули до Риму з усіх кінців світу, ніколи, мабуть, і не чули всіх цих накопичених майже двохтисячолітньою історією Католицької церкви стародавніх величних титулів. А тим, хто добре знає ці церемоніальні титули, важко поєднати їх з усім добре знайомим образом папи Iвана Павла II — людяним, усміхненим, із доброзичливими й аж ніяк не бундючними манерами й дуже сучасною людиною. Люди, які працюють у Ватикані, добре знають, що папа Iван Павло II любив життя, природу, усмішки й сам наче випромінював світ, чим — як істинний харизматичний лідер — привертав до себе людей. Його інтелігентність, вченість, схильність до інтелектуальної праці з часом створили таку саму ауру навколо всього католицизму, з яким сьогодні багато хто пов’язує освіченість священства, високий рівень семінарій та університетів, єпископів-поліглотів та ін.
Важко коротко перечислити основні віхи понтифікату папи Iвана Павла II. Тим більше, що починати треба не з 1978 року, коли він став понтифіком, а з 1963-го — із часу II Ватиканського собору, який помітно змінив обличчя Католицької церкви і в якому вельми активну участь брав молодий архієпископ Краківський, майбутній кардинал, майбутній папа — Кароль Войтила. Папою він став 16 жовтня 1978 року, коли після 72-х годин засідань Конклаву та семи турів голосування із труби над Сікстинською капелою піднявся білий дим. Папі було тоді 58 років, він був у найкращій формі — дуже моложавий, енергійний, амбітний, повний нових ідей, схильний творити зміни не тільки в церкві, але й у світі. Наступні роки показали, що він був здатний на це.
Багато написано й багато говориться про ті «рекорди», які звершив Iван Павло II — кількість поїздок в інші країни, число людей, з якими він спілкувався, кілометри, які налітав та наїздив (до речі, попередні Римські папи, як правило, дуже рідко виходили за межі Ватикану, а дехто з них не бував навіть у Римі). Але справа, власне, не в арифметиці чи статистиці. Найголовніше те, що Iван Павло II помітно — і не тільки для вчених аналітиків — змінив світ, а це вдається далеко не кожному правителю чи політику навіть дуже великої та впливової держави. I це без «знаменитих» сталінських «папських танків», без ядерної зброї, із військовими «силами», що складаються із кількох десятків декоративних швейцарських гвардійців.
Папа впливав не тільки на Католицьку церкву. Багато експертів вважають, що Iван Павло II зробив вагомий внесок у справу падіння комуністичної системи. Так, ще 1979 року він публічно засудив Ялтинські угоди та розподіл Європи. Але найпомітнішою є його роль у звільненні з-під радянського тоталітарного режиму Польщі: смілива підтримка Солідарності, Леха Валенси та своїх земляків, яких він надихав, об’єднував, закликав до опору своїми славетними біблейськими «Не бійтеся!» та «Вставайте, підемо!». Значною мірою завдяки Папі кожен польський костьол став тоді центром духовного опору й солідарності поляків.
Після 1991-го Iван Павло II активно сприяв відновленню структур католицької церкви в колишніх радянських республіках — Білорусі, Росії, Казахстані, Україні. Кардинал Гузар, предстоятель Української греко-католицької церкви, вважає, що цей Папа зробив багато як ніхто для відновлення й розвитку духовного життя греко-католиків, хоча, на жаль, не встиг надати цій церквi статусу патріархату. Між тим, українці завжди були бажаними гостями у Ватикані; також авторка цих рядків мала щасливу, хоча й коротку нагоду поспілкуватися із Папою й передати йому компакт-диски з електронними версіями газети «День». А перепусткою, «паролем» стало тоді для мене якраз те, що я приїхала з України; та невеличка розмова з Папою, яка відбулася, також стосувалася України.
Згадаємо ще раз ті зусилля папи Iвана Павла II, які були спрямовані на усунення ворожнечі у стосунках між окремими гілками християнства та взагалі між церквами. Ворожнечі, яка поділила християнський світ на православних, католиків та протестантів різних напрямків і спричинилася в минулі століття до релігійних війн, кровопролиття, сплеску ненависті, відлуння яких чутно й сьогодні, навіть — під склепіннями храмів. Iван Павло II зробив те, чого не зробив до нього жодний папа: він простягнув руку не тільки своїм «братам у Христі», а й віруючим інших релігій. Вперше в історії папства він побував у мечеті, виступив із казанням у протестантській церкві, зустрічався з Далай-ламою. 2000 року під час папського візиту до Iзраїлю він молився біля Стіни плачу в Єрусалимі й залишив там, за іудейським звичаєм, записку, у якій просив у Бога пробачення за довгі й жорстокі гоніння християнами народу, «серед якого Богу угодно було народити Сина».
Iз пальмовою гілкою миру Папа відвідав також кілька православних країн. Не завжди і не всюди він зустрічав аж занадто гостинний прийом. Так, у Києві — на вимогу деяких православних — Iвану Павлу II не дозволили відвідати древню Софію Київську (до речі, її було збудовано ще до розколу християнства на Східне й Західне); у Сараєвому на шляху Папи були знайдені міни, а деякі православні країни взагалі відмовилися прийняти його дружній візит. З iншогого боку, далеко не всі католики — як духовні, так і світські — поділяли сміливі переконання понтифіка. Це, однак, Папу не зупиняло. До того ж, почали з’являтися гарні результати. Так, в 2004 році відбувся офіційний візит до Ватикану православного Вселенського патріарха Варфоломія I.
Iван Павло II був першим в історії папства, хто відмовився від віковічної доктрини непогрішимості Католицької церкви (православні церкви досі твердо тримаються цієї доктрини). Треба було мати неабияку мужність, аби публічно, попри спротив багатьох князів Католицької церкви, вимовити в храмі: «Mea culpa! Mea maxima culpa!» (Моя вина, моя велика вина!») — покаяння за гріхи синів церкви протягом попередніх століть. Йшлося, зокрема, про інквізицію та її смертні присуди, про спалення заборонених книг, про переслідування вчених і наукових теорій, про гоніння іновірців та ін.
Не завжди й не все було гаразд у Католицькій церкві під час останнього понтифікату. Зокрема, тут конкурують два крила — ліберальне та консервативне, фундаменталістське. Ліберали виступають за радикальні реформи — такі, як усунення обов’язкового для всього духовенства целібату, надання можливості жінкам бути духовними особами та ін. У цих, а також у деяких інших болючих суспільних питаннях Iван Павло II залишився на консервативних позиціях, за що його вельми критикують, зокрема англіканські теологи. Затьмарив час понтифікату Iвана Павла II також нещодавній скандал, пов’язаний із аморальними вчинками багатьох американських священиків- католиків. Але ж Католицька церква — то найбільша суспільна інституція світу, яка об’єднує понад мільярд грішних людей. Тут все може трапитися.
Папа Iван Павло II, його особистість, пілігримки, його енцикліки та книги, його безпрецедентні для священнослужителя погляди й учинки — то була епоха в історії сучасності. Тому не дивно, що він завжди був у центрі уваги ЗМI. Підраховано, що кожного року його тривалого понтифікату у світі виходило в середньому близько 200 книг, присвячених цьому незвичайному Папі. А хворобі та смерті Папи ЗМI приділили значно більше уваги, ніж виборам американського президента Буша. Та особливий інтерес був прикутий до фігури Iвана Павла II в перші роки його понтифікату — до розвалу Радянського Союзу, коли він публічно критикував усі види тоталітаризму й особливо часто — комунізм.
Про значення, яке мав у новітній історії світу Римський папа Iван Павло II, красномовно свідчать траурні урочистості після його смерті. Мабуть, ще не було похорон, які вшановував би чи не весь світ: три мільйони паломників до Риму, близько 40 керівників держав, уряд ЄС, Президент України, три американські президенти (всі троє — протестанти), представники численних церков різних віросповідань, серед них митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило. Глава УГКЦ кардинал Гузар полетів до Риму прямо з лікарні після складної операції; а в далекому Санкт-Петербурзі Симфонічний оркестр філармонії виконав в пам’ять Папи «Реквієм» Моцарта.
Ще один «папський» феномен: у різні європейські організації надходять численні листи, в яких люди вимагають посмертного вшанування покійного. Так, польські євреї звернулися до уряду Iзраїлю з проханням надати покійному Папі титул «Праведника народів миру»; індійські християни вимагають для нього посмертну Нобелівську премію; в багатьох містах та містечках терміново перейменовують вулиці та площі — називають їх іменем Папи.
Протягом кількох останніх десятиліть площа у Ватикані перетворилася на всесвітній храм, склепінням якого стало небо, вівтарем — шляхетні контури собору Святого Петра, а первосвящеником — тендітний, усміхнений, хоробрий Римський Папа, паству якого складали не лише католики, але й люди інших віросповідань. Віруючi люди тут укріплялися у вірі, невіруючі заздрили віруючим і сумнівалися у своєму атеїзмі, а люди інших релігій мимоволі починали думати про те, що, якщо Бог є, — то він обов’язково є Один і для всіх і що сидіти і ворогувати у своїх вузько конфесійних закутках — великий гріх перед Богом. Можна без перебільшення сказати, що екуменічна політика папи Iвана Павла II, яку він так активно, так послідовно провадив до останнього подиху свого життя, — то шлях до майбутнього релігій всього світу, шлях до дійсної зміни людського суспільства на краще, до стосунків, які не будуть затьмарені релігійними забобонами й ненавистю. Очевидно, саме це й було високим призначенням «Папи зі Сходу», Папи-слов’янина.
