Поезія і мудрість старості

У ті часи, коли Автор Псалмів писав ці слова, небагато хто з людей переступав межу 70 років; сьогодні завдяки прогресу в медицині та кращим суспільним і економічним умовам у багатьох регіонах світу люди живуть значно довше. Однак залишається правдою, що літа швидко минають, а дар життя, попри супроводжуючі його труди й страждання, занадто чудовий і цінний, щоб ми могли від нього стомитися.

Тому я сам, людина літнього віку, відчуваю потребу розпочати з вами діалог. Роблю це, дякуючи передовсім Богу за всі його дари і благодіяння. Думкою огортаю усіх тих, хто «вже прожив чимало», дорогі старші люди усіх мов і культур. Скеровую до вас це Послання у рік, який Організація Об'єднаних Націй слушно вирішила присвятити особам похилого віку, щоб привернути увагу цілого суспільства до становища тих, хто, несучи на собі тягар років, часто мусить боротися з багатьма важкими проблемами.

У цьому Посланні я хотів би засвідчити мій духовний зв'язок з вами як той, хто з плином років щоразу глибше розуміє цей етап життя і внаслідок цього відчуває потребу мати кращий контакт зі своїми ровесниками, аби разом застановитися над тим, що ми всі переживаємо по волі Бога. Дорогі брати і сестри! У нашому віці цілком природно повертатися до минулого, щоб зробити своєрідні підсумки. Це дозволяє нам спокійно і більш об'єктивно оцінити людей і ситуації, з якими ми спіткалися в житті. Час, що минає, стирає контури подій і пом'якшує їхні болісні аспекти. На жаль, у житті кожної людини є чимало журби й клопотів, які випробовують її психофізичну витривалість і навіть потрясають підстави віри. Однак, хоча життя кожного нетривале і крихке, нас утішає думка, що, завдяки душі, ми переживемо навіть власну смерть. Віра відкриває перед нами «надію, яка не може обманути», вказуючи перспективу Воскресіння в Кінці світу.

Звертаючись до старших людей, я усвідомлюю, що говорю до тих і про тих, хто вже пройшов довгу дорогу. Говорю до своїх ровесників, тому можу шукати якусь аналогію у власному житті. Наше життя, дорогі брати й сестри, Провидіння вписало в двадцяте століття, яке від свого попередника отримало вельми різноманітну спадщину і було свідком незвичайних подій.

Як і інші епохи минулого, наше століття мало своє світло й тіні. Не все в ньому було темне. Численні позитивні аспекти врівноважували негативні сторони або повставали як благотворна реакція колективної свідомості. Однак було б помилкою, якби ми забули, що наше століття принесло жахливі страждання, які позначилися на житті багатьох мільйонів людей. Досить пригадати конфлікти між державами, які вибухали внаслідок територіальних претензій чи етнічної ненависті. Не менш серйозною треба визнати ситуацію крайньої бідності, яка діткнула широкі суспільні групи у південній частині світу, ганебне явище расової дискримінації і систематичне порушення прав людини у багатьох народів. А що сказати про великі світові конфлікти! Про дві війни, які сіяли смерть і знищення у небачених масштабах. Друга світова війна стала, особливо в Європі, ще більшою трагедією, ніж Перша, а її жахливі наслідки зачепили цілі народи і континенти. За шаленство цієї війни на різних фронтах заплачено неймовірно високу ціну. Так само страшним було людиновбивство у таборах смерті, справжніх Голгофах сучасної епохи.

Над другою половиною століття упродовж багатьох років нависала тінь холодної війни, тобто конфронтації між двома діаметрально протилежними ідеологічними блоками, Сходом і Заходом, яку супроводжувала шалена гонка озброєнь і постійна загроза атомної війни, Дякувати Богу, цей темний розділ історії закінчився разом із занепадом тоталітарних, диктаторських режимів в Європі, які повалено без застосування насильства, зброєю правди і справедливості. Завдяки цьому можна було розпочати важкий, але плідний процес діалогу і примирення.

Хоча нас і засмучують ці спогади та болісна реальність, та ми не можемо забувати, що в нашому столітті на горизонті з'явилися численні позитивні знаки, які є зачатками надії на третє тисячоліття. Розвинулося усвідомлення загальних прав людини. Стали також глибше усвідомлювати, що народи мають право на самовизначення, спираючись на поцінування власної культурної самобутності й одночасно з повагою до прав меншості. Занепад тоталітарних систем, наприклад, у Східній Європі, став причиною загального зростання відчуття цінності демократії і вільного ринку, хоч і далі перед тими суспільствами стоїть величезне завдання поєднати свободу і суспільну справедливість. Великим Божим даром треба вважати і те, що різні релігії намагаються щоразу рішучіше встановлювати діалог, який дозволить їм бути ключовим чинником миру та єдності в світі. Безперечно, тут ще треба пройти довгу дорогу, але її напрямок вже накреслено. Джерелом надії є також розвиток комунікацій і обміну інформацією, яка дозволяє переступати кордони і дає кожному змогу відчути себе громадянином світу.

Іншою важливою сферою прогресу є нова екологічна свідомість, яка заслуговує всілякої підтримки. Надію пробуджують також великі досягнення медицини та інших наук, які служать добробуту людини.

Отож є чимало такого, за що ми повинні дякувати Богу. Попри все, останні роки нашого століття відкрили широкі перспективи миру і прогресу. Навіть із страждань нашого століття виринає якесь світло, що здатне освітити роки нашої старості. Тож підтверджується засада, на яку охоче посилається християнська віра: «Утиски не тільки не руйнують нашої надії, але навіть утверджують її».

Що таке старість? Часом про неї говорять як про осінь життя, за аналогією до пір року, які змінюють одна одну в житті природи. Є близька схожість поміж біологічними ритмами людини і циклами життя природи, якої людина є частиною. Водночас людина відрізняється від довколишньої дійсності, бо вона є особою. Сформована на образ і подобу Бога людина є свідомим і відповідальним суб'єктом. Дитинство і молодість — це час, коли людина поступово вчиться бути людиною, розпізнає свої можливості, часом складає план життя, який буде реалізувати у зрілому віці. Старість також не позбавлена особливої вартості, бо вона, як зауважує св. Єронім, вгамовуючи пристрасті, «примножує мудрість і служить дозрілими порадами». Загальновідомі слова, якими молиться Автор Псалмів: «Навчи ж нас дні наші рахувати, щоб ми дійшли до розуму доброго».

Біблія не вагається говорити відкрито, часом навіть сміливо, про недовгочасність життя і про невблаганний плин часу: «Марнота марнот, (...) геть усе марнота». Хто ж не чув цього суворого докору стародавнього Мудреця? Найкраще розуміємо їх ми, люди старші, навчені досвідом. Попри вільний від оман реалізм, Святе Письмо розкриває вельми позитивний погляд на вартість життя. Людина створена «на образ Бога», а кожний вік має свої достоїнства і завдання. Слово Боже говорить просто і з великою повагою про похилий вік — довговічність — це знак Божої благодаті. Так, Мойсей, коли Бог доручає йому місію вивести вибраний народ з Єгипту, теж перебуває вже в літах. За наказом Божим він чинить великі діла не в часи молодості, а в похилому віці. У Новому Заповіті, проникнутому світлом Христа, ми також знаходимо виразні постаті старших людей. Коли Марія і Йосип приносять Ісуса до Єрусалимського Храму, щоб віддати Його в жертву Богу, чи, точніше, викупити Його згідно із Законом як первородного сина, вони зустрічають там старця Симеона, який уже давно чекає на прихід Месії. А що сказати про сивого Петра, покликаного, щоб засвідчити віру мучеництвом? Одного дня Ісус сказав йому: «Коли ти молодший був, то сам підперізувався і ходив, куди сам бажав. А як постарієш, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш». Ці слова безпосередньо стосуються мене як Наступника Петра, вони надихають мене простягнути руки до Христа і бути слухняним Його заклику: «Йди за Мною!»

У минулому старших людей оточували глибокою повагою. Латинський поет Овідій писав, що «для сивої голови колись була велика честь». А за кілька сотень років до цього грецький поет Фокілід нагадував: «Шануй сиві коси, а мудрого старця шануй, як власного батька». А сьогодні? Якщо ми спробуємо подивитися на нинішню ситуацію, то переконаємося, що в деяких суспільствах старість цінують і поважають, а в інших до неї ставляться з меншою повагою. Через те, що позаяк пануюча там ментальність на першому місці ставить придатність і продуктивність людини. Тому там часто легковажать третім або четвертим віком, а старші люди мусять себе запитувати з гіркотою: чи їхнє життя ще комусь чи на щось корисне?

Доходить навіть до того, що все з більшою настирливістю пропонують як розв'язання важких ситуацій евтаназію («евтаназія» — добровільна безболісна смерть. — К.Г. ) За останні роки ідея евтаназії перестала, на жаль, викликати у багатьох людей почуття страху, яке є природним віддзеркаленням цінності життя. У зв'язку з цим треба нагадати всім, що моральне право зобов'язує відкинути «смертельну терапію».

Треба, щоб ми знову подивилися на життя як на цілість з правильної перспективи. А правильною перспективою є вічність, нелегкою підготовкою до якої є кожен етап життя. Старість теж грає свою роль у процесі поступової зрілості людини, яка крокує до вічності. Зі зрілості людини черпає очевидну користь також суспільне середовище, до якого належать люди похилого віку. Вони допомагають всім мудріше дивитися на земні події, адже завдяки життєвому досвіду здобули знання і зрілість. Старі люди стоять на сторожі колективної пам'яті, а тому є виразниками спільних ідеалів і цінностей, які є основою і правилами суспільного життя. Ізолювати літніх людей від суспільства означає одне — відкинути минуле заради сучасності, позбавленої пам'яті. Нетривалість людського життя, яку найвиразніше видко в старшому віці, у цій перспективі стає нагадуванням про взаємозалежність і доконечну солідарність між різними поколіннями. Адже кожна людина потребує інших і збагачується завдяки духовним дарам усіх.

То ж чому ми не повинні виявляти повагу до літніх людей, яким надають такої великої ваги здорові традиції багатьох культур на всіх континентах? Народи, які заселяють території, що перебувають під впливом Біблії, століттями визнають заповідь Декалогу (Десять Заповідей. — К.Г. ): «Шануй батька і матір». Повне і послідовне дотримання цієї заповіді було не тільки джерелом любові дітей до батьків, а й підкреслювало тісний зв'язок між поколіннями. Там, де цю заповідь схвалюють і виконують, старші люди не мусять боятися, що їх визнають непотрібним і клопітким тягарем. Ця заповідь учить, що треба виявляти повагу до тих, що жили до нас, і до їхніх прав; вислів «батько і мати» тут означає також минуле, зв'язок між черговими поколіннями, завдяки якому можливе саме існування народу. То ж «перед сивим волоссям мусиш підвестись і особу старого шанувати». А шанування старих людей означає виконувати потрійний обов'язок: приймати їхню присутність, допомагати їм і цінувати їхні чесноти. Ціцерон колись написав, що «тягар років легший для того, хто відчуває, що молоді його шанують і люблять».

Усі ми знаємо старих людей, які можуть бути промовистим прикладом гідної подиву молодості й життєвості духу. Закликаю вас, молоді друзі, ставтеся до них великодушно і з любов'ю. Старші люди можуть дати вам набагато більше, ніж ви можете собі уявити. Вся християнська спільнота може багато в чому скористатися з присутності осіб похилого віку. У стількох родинах онуки пізнають основи віри завдяки дідусям і бабусям! Саме тоді, коли слабнуть їхні сили і працездатність, наші сиві брати і сестри стають особливо цінним знаряддям таємничих замислів Провидіння. Заслуговують визнання всі ті суспільні ініціативи, завдяки яким літні люди можуть не тільки дбати про свій фізичний та інтелектуальний стан, але також ставати в пригоді іншим, віддаючи їм свій час, вміння і досвід. Це їм дозволятиме зберегти і поглибити усвідомлення цінності життя — найважливішого Божого дару.

З цього погляду, як і з огляду на очевидні психічні потреби старших людей, найприроднішим середовищем переживання старості залишається те, де людина похилого віку відчуває себе «як удома» серед рідних, знайомих і друзів, а головне там, де вона якимось чином може бути придатна. Мірою того, як зростає середня тривалість життя, а в результаті і кількість старших людей, все більш важливим є плекати культуру, де приймають і цінують старість, а не спихають її на узбіччя суспільства. Ідеальним розв'язанням залишається присутність літньої людини в родині; там їй треба забезпечити ефективну допомогу за умов зростаючих разом з плином років потреб або погіршення стану здоров'я.

Природно, що з плином років ми освоюємося з думкою про «присмерк». Про нього нам нагадує хоча б той факт, що ряди наших рідних, друзів і знайомих щоразу рідшають: ми усвідомлюємо це собі за різних нагод, наприклад, коли зустрічаємося з найближчими, у гроні товаришів з дитинства, школи, студентських років, служби в армії чи семінарії... Границя життя і смерті пересувається через наші спільноти і постійно наближається до кожного з нас. Якщо життя — це паломництво до небесної вітчизни, то старість — це час, коли ми найбільше схильні думати про вічність.

Попри це, також і ми, старі люди, важко погоджуємося з перспективою відходу. Бо вона приходить як морок нашого людського стану, позначеного гріхом, і через те пробуджує неминучу печаль і страх. Знаменно, що сам Ісус, який «зазнав усього, подібно як ми, крім гріха», відчував перед смертю страх: «Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене». А чи можна забути, як Він заплакав над гробом Свого друга Лазаря, хоч і мав намір його воскресити? Бо хоч біологічний аспект смерті можна пояснити раціонально, її не можна прийняти як щось «природнє». Смерть суперечить найглибшим інстинктам людини, що схиляє людину ставити радикальні запитання про сенс самого життя. Що чекає нас за похмурою завісою смерті? Чи є вона останньою межею життя? Чи існує щось поза нею?

Від найдавніших часів аж до наших днів у людській культурі з'являються песимістичні відповіді, які зменшують простір життя тільки до земного виміру. Навіть у Старому Заповіті деякі вірші Книги Проповідника говорять про старість як про дім, що падає і який цілковито й остаточно знищує смерть. Але саме у світлі цих песимістичних відповідей ще виразніших форм набирає обнадійлива візія, яка променіє з усього Об'явлення, зокрема з Євангелії: «Бог же не є Бог мертвих, але живих». Отже, віра роз'яснює таємницю смерті й освітлює своїм світлом старість, яку вже переживають не як пасивне чекання на хвилину смерті, а як обітницю скорого досягнення повної зрілості.

Прагну відкрито поділитися з вами тими почуттями, які я переживаю на схилку мого життя, через двадцять з лишком років з початку мого служіння у Петровій Столиці, в очікуванні на вже близьке третє тисячоліття. Попри обмеження мого віку, я вельми ціную життя і вмію радіти йому. За це дякую Богу! Бо це чудово — служити аж до кінця справі Божого Царства! Водночас глибоким спокоєм наповнює мене думка про ту хвилину, коли Господь Бог візьме мене до Себе — з життя до життя! Тому часто без найменшої тіні смутку молюся, щоб Господь дозволив нам радіти кожному етапу нашого життя — як дару, що несе багаті обітниці на майбутнє. А коли надійде хвилина остаточного «переходу», дозволь, щоб ми вміли її привітати з миром у серці, не шкодуючи ні за чим, що нам доведеться тут покинути. Бо коли після довгих пошуків ми зустрінемо Тебе, то віднайдемо всі істинні цінності, які ми спізнали на землі, а також зустрінемо всіх тих, хто випередив нас під знаком віри й надії. Іван Павло II, Папа Ватикан Переклад з польської редакції «Парафіяльна газета»