На будь-якому історичному рубежі завжди корисно зупинитися, озирнутися, щоб осмислити накопичений досвід і визначити, що в ньому є скороминущим, а що залишається нетлінним, становить, за образними словами доктора філософських наук, професора Сергія Кримського, «наскрізні цінності історії» («День», 12.12.2000). Тільки на цій основі можуть формуватися ціннісні орієнтири на майбутнє.
Давні держави світу — рабовласницькі деспотії Сходу — вирізнялися дивовижною довговічністю. Наприклад, Давній Єгипет існував 25 століть, у ньому змінилося понад 200 фараонів, що представляли 26 династій, але основні характеристики деспотії залишалися незмінними. У наступнi епохи темпи політичних змін дедалі більше прискорювалися і структури, що здавалися непорушними, йшли в небуття. Особливо динамічним було минуле тисячоліття, яке вмістило в себе і тиранію абсолютних монархій, і утвердження конституціоналізму, і розвиток республіканських форм правління, і становлення інститутів сучасної демократії. Ці процеси в різних країнах не завжди збігалися за часом і за формами, але в сукупності відобразили одну з найважливіших загальнопланетарних закономірностей — сходження від застарілих форм політичної організації, які зжили себе, до її більш високих, більш цивілізованих форм.
Не залишилася осторонь від цих процесів і Україна. Більше за те, і в політичній практиці, і в розвитку політичної думки вона не тільки не поступалася іншим країнам, але й часом випереджала їх на різних етапах своєї історії, починаючи із Княжої пори. На стику I і II тисячоліть у Європі переважало монархічне самовладдя. І в Київській Русі носіями державної влади були князі, але поруч із ними, а в чомусь вище за них, стояло віче. Воно — на відміну від монархічного престолонаслідування — обирало князя, причому діяло на свій розсуд: наприклад, 1068 р. київським князем було обрано Всеслава Полоцького, 1113 р. — Володимира Мономаха. Воно могло й відкинути небажану кандидатуру: 1024 р. — Мстислава, а 1151 р. — В’ячеслава. Віче укладало із князем «ряд» — договір, який містив важливі зобов’язання князя, і затверджувався він хрестоцілуванням. Віче вирішувало питання війни і миру, формування війська тощо. Окрім Києва, віче існувало в центрах інших князівств: у Чернігові, Смоленську, Галичі, Володимирі, Пскові, Новгороді. В інституті віча отримала розвиток давня демократична традиція, що має витоки ще від праслов’ян — антів, якими, за свідченням відомого церковного діяча Прокопія Кесарійського, «не править один чоловік, але здавна живуть вони суспільним правлінням».
Ця демократична спрямованість проти самовладдя не могла реалізуватися в політичних інститутах ні в лихоліття татарського нашестя, ні тоді, коли значна частина України перебувала під владою Польщі, але вона гідно втілилася в українській політичній думці, зокрема, в полемічній літературі XV-XVI століть. Станіслав Ореховський- Роксолан, якого називали «українським Демосфеном» та «сучасним Цiцероном», підкреслював, що «управління державою — це справа не для однієї людини», і нагадував: «Нас так виховували наші предки, що король обирається задля держави, а не держава існує задля короля». Іще радикальніше висловлювався в «Апокрисисі» Христофор Філарет (псевдонім чи то одного з наближених князя Костянтина Острозького, чи то, за іншою версією, самого князя — фундатора першого в Україні вищого навчального закладу — Острозької академії). Автор зауважував, що між королем і народом існує договір («раста»), який обов’язковий для виконання обома сторонами, і застерігав, що народ для захисту своїх прав поки що використовує «перо», але може звернутися і до «шаблі», якщо зловживання влади викличуть «внутрішню війну».
Застереження виявилося пророчим: воно прозвучало напередодні початку XVII ст., яке ознаменувалося масовим використанням народу «шаблі», — козацькими повстаннями, що переросли в національно-визвольну, за одними оцінками, війну, а за іншими, мабуть, правильнішими, — в революцію під керівництвом Богдана Хмельницького. Б. Хмельницький більше відомий як видатний полководець, талановитий дипломат, але не менш значуща його роль як фундатора унікальної політичної системи демократичної Козацької республіки, котра не мала аналогів. Гетьман був її главою, головнокомандувачем, законодавцем, який видавав універсали, суддею, який мав право затверджувати вироки і розглядати апеляції тощо. Однак ці повноваження він мав не за правом успадкування, а внаслідок його обрання. Рада козацької старшини, крім обрання гетьмана, мала широку компетенцію: проблеми зовнішньої політики, війни і миру, фінансів, міських привілеїв тощо — і була, за оцінкою академіка Івана Крип’якевича, органом влади в козацькій Україні.
Аналогічну організацію влади передбачали «Пакти і Конституції законів та вільностей Війська Запорозького», відомі як «Конституція Пилипа Орлика», прийняті в травні 1710 р. — на 77 років раніше за Конституцію США. Проголосивши обрання П. Орлика «вільним голосуванням на гетьманство», «Пакти і Конституції» істотно обмежили права гетьмана, наказавши «навіки зберегти у Війську Запорозькому такий закон, щоб на нашій батьківщині першість належала генеральній старшині» (!). Від цього козацького парламенту вимагалося «слухання та обговорення справ... ухвалення правильних рішень», вірне служіння гетьману тощо. За генеральною старшиною зберігалася «цілковита свобода голосу» під час обговорення порушень і передбачалося, що «гетьман не повинен ображатися або мстити, а, навпаки, має потурбуватися про усунення порушень». Владні функції були поділені між генеральною старшиною (законодавча влада), гетьманом (виконавча) і генеральним судом (судова), — розділення влади було застережено за 38 років до того, як у праці «Про дух законів» Шарль Монтеск’є сформулював цей принцип. Однак «Пакти і Конституції» діяли тільки на Правобережжі, останнім гетьманом якого П. Орлик був до 1714 року, цей зразок українського конституціоналізму має неминуще значення.
Інститути і князя, і гетьмана, по суті, не були монархічними: і ті, і другі були виборними найвищими посадовими особами, передусім, воєначальниками. «Народові, — зазначав відомий український політолог Сергій Шелухін, — потрібен був не монарх, а найспроможніший захисник землі». Щоправда, незадовго до смерті Б.Хмельницький, прагнучи передати булаву в надійні руки, запропонував обрати спадковим гетьманом неповнолітнього сина Юрія, насилу добився цього, але сам Юрій через місяць, невдовзі після смерті батька, «поклав булаву». Монархічні традиції в Україні історично не склалися, і в цьому одна із причин того, що нині, коли в багатьох країнах, також і в Росії, спалахує ностальгія за монархією, в Україні подібні настрої не набули якогось серйозного поширення.
Після того, як російське самодержавство звело нанівець не тільки державність, але й автономію України, проблеми української державності знову на довгий час стали предметом лише теоретичних дискусій та полеміки. При цьому в конституційних проектах і члена Кирило- Мефодіївського братства Григорія Андруського, погляди якого еволюціонували від обмеження монархії до її цілковитого заперечення, і Михайла Драгоманова, і Української народної партії — головна увага приділялася органам народного представництва і не передбачалися широкі повноваження глави держави. В Українській Народній Республіці через найгостріші внутрішні та зовнішньополітичні протиріччя, нетривалість її існування, неодноразові зміни форм влади — формування державних структур не було завершено, і тому порівнювати їхні функції не видається за можливе.
У радянський період і органи народного представництва, і виконавчі органи були позбавлені реальної влади, яка належала партійним комітетам різного рівня, чию волю державні органи лише «озвучували». З отриманням Україною незалежності першочерговим завданням державного будівництва стала відмова від цієї системи. Політики та політологи усвідомлювали, що безпосередній перехід від тоталітарної системи до розвиненої демократії неможливий, необхідний проміжний період авторитарної влади, найприйнятнішою політичною формою якого було визнано президентську республіку. Малося на увазі, що відбуватиметься поступовий демонтаж авторитарної складової влади і відповідне зростання питомої ваги демократичних процедур. Однак у більшості пострадянських республік відбувається відтворювання авторитарних тенденцій.
Україна на порозі XXI ст. і III тисячоліття стоїть перед дилемою: або уподібнитися іншим республікам, або відроджувати традиційний для національної державності — від антів до Конституції Пилипа Орлика — пріоритет народного представництва. Це передбачає поступовий перерозподіл функцій і повноважень від виконавчої влади до законодавчої, дієвий парламентський контроль над діяльністю уряду, силових структур, усіх інших ланок державного механізму. Процеси, що відбуваються нині в політичному житті України, свідчать, що боротьба з усього цього комплексу проблем посилюється, і від її результату залежить майбутнє незалежної України як дійсно правової і демократичної держави.
Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:
414-90-00 — Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ Адреса електронної пошти (e-mail): [email protected].кiev.ua
