26 років (1960— 1986) Роберт Віккерс і Олександр Каневський були єдиними авторами легендарного естрадного дуету Тарапуньки і Штепселя (Юрія Тимошенка і Єфіма Березіна). 6 вистав, 5 кінофільмів, сотні інтермедій — така творча спадщина (що стала вже класикою розмовного жанру) співдружності двох письменників і двох артистів.
Однак творча натура Роберта Борисовича не могла довго бути бездіяльною. У 1990 році він заснував гумористичний журнал «Блин». Буквально протягом двох років журнал став суперпопулярним. Віккерс створив унікальну систему відбору матеріалів і «виховання» молодих авторів.
На так званих «четвергових читаннях» виступали як знамениті артисти і автори, так і нікому не відомі. Критерій був один — сміх. Якщо 20—25 слухачів (вони ж і автори) сміялися — річ обов’язково «проходила». Якщо ж ні — вона забраковувалася. Система була жорстка, але абсолютно чесна.
З самого початку, коли журнал тільки почав виходити, багато хто радив Роберту Борисовичу робити ставку на московських, вже розкручених письменників. Він же зробив ставку на пошук «своїх» талантів. Один автор приводив на читання іншого і т.д. Колектив розростався.
Атмосфера була найдемократичнішою. Але кожен виступаючий розумів, що насамперед він має справу з публікою як такою. Я би сказав, з навіть дуже вимогливою публікою, оскільки автори часто ревно ставляться до чужого успіху. І тому, якщо читець примушував їх реготати, значить, дійсно його річ була дотепною.
Головував на цих зібраннях постійно Роберт Борисович разом зі своїм беззмінним заступником — Аркадієм Гарцманом.
Всі, хто пройшов школу «Блина», економлять слова. Кожне зайве слово — твій ворог. Якщо вже на третьому чи четвертому реченні обличчя колег ставали все кисліші і кисліші — виступаючому і самому робилося не дуже добре. У такій клубній атмосфері ставало зрозумілим, ЯК писати і ЩО писати для того, щоб мати успіх. Жорстка конкуренція сприяла високому рівню «Блина», з яким на теренах СНД могла конкурувати тільки «Красная бурда».
У різний час в «Блине» друкувалися такі автори, як Олександр Володарський, Ян Таксюр, Гарік Конн, Жора Фомін, Антон Фрідлянд, Валентин Могила, Віталій Проценко, Всеволод Максимков, ваш покірний слуга, Тімур Дорофеєв, Євген Тюрін, Олег Жук, Євген — син Роберта Борисовича. Причому, незважаючи на те, що головний редактор «Блина» ніжно любив свого сина, ніяких знижок у зв’язку з цим не робилося. Женя «на загальних основах» читав свої речі.
З карикатуристів, що друкувалися на сторінках цього гумористичного щомісячника, можна відзначити Кособукіна, Казанського, Казаневського, Балабаса, Лук’янченка.
Усіх нас, крім усього іншого, тримав і могутній шарм Роберта Борисовича. У його інтелігентному вигляді, в гриві сивого волосся вгадувалася навіть якась царська велич. Але у нього абсолютно не було зверхнього погляду. Навпаки, Віккерс тримався просто. Він сам сприяв атмосфері демократії в своїй «гумористичній державі».
Часто молодь починала критикувати «стариків» (вік «бліновців» коливався від 15 років до 65) за «відсталість», а старі накидалися на молодих за «екстремізм». Роберт Борисович не підтримував жодну з крайніх думок. І його авторитет був незаперечним. Переможець «четверга» визначався загальним голосуванням, і йому вручалася премія. Вручення цієї суми Робертом Борисовичем і його поздоровлення завжди були дуже приємні. Треба сказати, коли вихованці «Блина» стали друкуватися і в інших виданнях (особливо коли через фінансові пертурбації в Україні «Блін» став виходити нерегулярно), Віккерс дещо ревниво ставився до таких публікацій, але незмінно поздоровляв їх авторів. Причому цілком щиро.
У «бліновському» середовищі зародилася і ідея створення жартівливої меморіальної дошки Паніковському, яка зрештою вилилася в прекрасний пам’ятник на розі Хрещатика і Прорізної. Пам’ятник Паніковському відкрив в 1998 році Віккерс.
«Блин» проіснував 7 років і закрився, власне, не через творчу кризу його учасників, а через загальноекономічну. Всі, кому пощастило потрапити в цей своєрідний клуб, створений цією надзвичайно талановитою людиною, згадують про той час з великою вдячністю.
Жевріла надія, що коли ситуація зміниться в кращу сторону, «Блин» продовжить своє існування.
Тепер же, зі смертю Роберта Борисовича стає зрозумілою безповоротність тієї світлої «бліновської» пори (з якою можна хіба що порівняти епоху дореволюційного «Сатирикона» Аркадія Аверченка). Від цього стає ще більше боляче.
Причина, з якої «бліновці» зібралися разом 3 січня, на жаль, була сумною. Однак було вирішено зробити концерт пам’яті видатного діяча української культури — Роберта Борисовича Віккерса. Щоб продовжувати дарувати людям сміх — справу, якій він присвятив все життя.
