(Спогади мого батька, Олексія Михайловича Ямкового)
«Голод був створений владою штучно, бо в колгоспі хліб уродив, але його забрали в державу. В людей забрали зерно, яке вони виростили і зібрали в себе на городі. Щоб вилучити зерно в людей, сільськими радами були створені бригади з активу села, комсомольців і молодих людей, які ходили з хати до хати й шукали — у клуні, в коморі, на горищі. Штурхали залізними палицями. Було навіть таке, що зайшли до хазяїв, де було семеро дівчат. Нічого не знайшли. А в печі пікся хліб. Почекали, забрали, навіть буханця не залишили. В кожне село направляли ще буксирні бригади з іншого села. А десь починаючи від половини зими люди стали вмирати з голоду. Тоді в селі зробили їдальню й там підгодовували людей, які дуже хворіли. Сюди приходили з усього села, щоб отримати полумисок супу. Ті, що не могли дійти додому, тут же, під їдальнею, помирали. Був виділений чоловік, який відвозив трупи на цвинтар і там закопував. Таким був Іван Верхушин. Він з’явився в селі у 1921 році. Тоді їздило багато голодуючих, і Верхушин лишився у селі. За кожен закопаний труп йому давали буханку хліба. Одного дня зранку Верхушин нарахував десять трупів. Завідувач їдальні дав йому дев’ять кілограмів борошна, бо один чоловік ще був живий. І Верхушин при цьому живому чоловікові каже: «Я поки його довезу на цвинтар, він кончиться». А цей живий чоловік почув і рачки поліз у глід, перейшов через річку і дістався додому. Його діти витягали ракушки граблями з Південного Бугу, всі їх їли, й він вижив. Це був Антін Змієвський. У 1944—1946 роках він працював у колгоспі ковалем. У нього був син Степан, якого в 30-ті роки не прийняли в комсомол, бо тато співав пісню:
Прийди, Сталін, подивися,
До чого ми дожилися.
Клуня раком, хата боком
І коняка з одним оком.
Якось я прийшов до дядька Данила й застав у хаті його сусіда й родича — їхні жінки були рідними сестрами. Вони їли м’ясо з лошати і пригостили мене. А в с. Побірці дядько зарізав лоша, про це дізналися школярі й почали сміятися з його дочки, іржати по-конячому. Ця дівчина — Уляна — виїхала з села. Не тільки конину їли, а повбивали й поїли собак, котів, ловили та їли ворон.
За цвинтарем була всього одна хата на горбочку на камінцях — Марії Василишиної. Голод відібрав у неї розум, і вона вчинила несосвітенне звірство. Вона зарізала, зварила і з’їла свого п’ятирічного сина Ваню.
Померли наш сусід Петро Коліш, його дружина й син. Їх закопали в одну яму. Вночі Марія відкопала яму, бо хто тоді закопував глибоко, і не знаю, як вона забрала і доволокла додому Петра (від ями до хати метрів двадцять). Я бачив лише, як несли казан з вареним м’ясом Петра і показували людям руку з великим пальцем.
Голова сільської ради змусив Микиту Яковича Щербаня завести Марію в Соболівську в’язницю. Як він її завів і де подів, я не знаю. Чи дійшли вони до Соболівки?
Я з мамою, дядина Явдоха з дочкою Ганною ходили в Кошаринський ліс збирати жолудики. Їх товкли, варили й підмішували до хліба, який називали «плецики». На знак пам’яті про той нещасний голодний 1933 рік я в себе на межі від сусіда Матія посадив жолудики з цього Кошаринського лісу, які зараз ростуть і нагадують нам про те страшне лихоліття, про той голод, який учинили Сталін, Каганович і комуністичний режим.
Одного разу двоюрідний брат Федір cказав мені, що його мама ходила в Бершадь і там на спиртовому заводі дістала браги.
— Давай підемо й ми. Як мама буде йти, я тобі скажу. Тільки не треба йти в четвер, бо там ярмарок і багато людей.
Хоч батько мене не пускав, але я пішов із хати без мішка, то вони не знали, де я подівся. Я пішов до Федора, там переночував, і разом із ним і його мамою пішли до Бершаді. Туди за вітром і без нічого було легко йти. Там чекали, поки дядина Меланка дістала у спиртзаводі в ямі браги, винесла, розділила між нами порівну. А ми довго лежали під брамою заводу, померзли. З обіду вирушили додому. Дядина зайшла на базарчик, купила якогось маторжаника й дала нам по шматочку. А він такий, що зуби можна поламати. Вийшли на дорогу до с. Гордіївка. Хоч ідуть підводи, але ніхто не хоче підвезти. Вирішили йти навпрошки полем на села Сумівку й Кошаринці. По дорозі зайшли під скирту соломи відпочити. Ми з Федором зморились і хотіли десь присісти й відпочити. Але дядина не дала, каже: якщо сядемо, то не встанемо. Замерзнемо. Переправилися човном у с. Кошаринці через Південний Буг і пізно ввечері були вдома. Запам’яталася мені та брага. Боліло все тіло, наче побили мене, але ж все-таки приніс хоч якусь підмогу додому.
Навесні 1933 року, коли стало тепло, з’явилася трава, зазеленіли дерева, стали їсти молоде листя, траву. Старші діти вчили менших, як треба «пастись». Це значить, які бур’яни можна їсти, а від яких можна померти. Ми жадібно зривали на берегах річки Сапату щавель і одразу ж з’їдали. Першою в нас на городі, попід саму річку, з’явилася трава пшінка. Тато й я рвали її, а мама з неї варила борщ. Як він мені набрид, цей зелений борщ!
Усі діти ходили з роздутими животами, з сумом на очах, сміху в селі не було чути. З гіркотою дивилася мама на наші вихудлі обличчя. Ми просили їсти, а вона нічого не могла нам дати. І не вижили б ми, якби не худа та вічно голодна наша корова, яка, вже не знаю від чого, все-таки давала пару літрів молока й тим закріпляла нашу сім’ю з п’яти людей.
Ранком у хаті, ще як хтось приходив, точилися невеселі розмови: «Чули, помер Яків Коліш? Господи, недавно поховали його дітей, Семена і Сашу, — зітхала мама. — Що воно буде?»
А одного березневого дня (це був четвер) у с. Соболівці був ярмарок. Тато надвечір прийшов додому й розповів, що Михайло Шпак, який тримав татову сестру Дарку, йшов на ярмарок, зумів пройти метрів п’ятсот за село, й на узбіччі помер. Молодший татів брат Данило взяв у колгоспі підводу і з татом привезли покійника додому на подвір’я, щоб жінка та діти побачили свого тата й попрощались. А як зайшли до хати, то його жінка Дарка з дочкою, років десяти, лежали на ліжку за грубою неживі. А сини, Степан і Андрій, неживі, опухлі, лежали не землі, на соломі. Вони вже десь кілька днів були мертві. Винесли на ту ж підводу, поклали всіх на віз і вивезли на цвинтар. Ніхто їм не поставив ні хреста, ні якогось знака. Та й усім, хто помирав у цей рік, хрестів не ставили. А як же було тим, які залишилися жити, як серце витримало, не розірвалося від тяжкої туги? Все притупилося, не було слів, не було сліз, був голод, який вражав кожну клітинку, паралізував думки, почуття...
Я розповідав онуці Наташі про голодний 1947 рік. То це не дивно, бо це післявоєння, це наслідки війни. Все було розбито, знищено. Не вся земля в Україні була засіяна. Не вистачало насіння, тяглової сили, тракторів, коней. Для обробітку землі були мобілізовані всі корови, які були в людей.
Ніколи я не розповідав онучці про голод 1933 року. Важко було говорити, згадувати. То був найстрашніший голод. Тоді людина переставала бути людиною. Вона нічого не хотіла, тільки їсти. І ходили люди попід тинами, й ніхто нічого не подавав жебракам. Собаки на них не гавкали, бо собак і котів люди поз’їдали. Пройдеш за чоловіком і одвертаєшся, бо він на останній межі свого життя впав під тин і кінчається. Вже ніг-колодок підняти не може, вони в нього вже не гнуться в щиколотках, і поверх пальців із пухлих ніг слизить вода, як пролеза. Щодня по вулиці проїздила підвода і збирала трупи, які відвозила на цвинтар. А всі ці люди, яких звозили на цвинтар і скидали в яму до декількох душ, були ж селянами. Вони любили землю давньою споконвічною любов’ю, бо вона давала їм усе. Вони в гадці не мали полишати її. Любили свої садки коло хати, хату, сім’ю, мали плуга, борону, раділи блакитному небу.
Він хліб робив,
Косою з грабками косив,
Ціпом молотив.
Людей годував —
був подільчивий....
Я сам голодував і дивом лишився живий, а наслідки голоду я відчуваю у своїх грудях ще й до сьогодні».
