Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Потрібен Чаплинський. Той самий — Адам

5 жовтня, 2002 - 00:00


Пам’ятається, принагідно приїздила до нас Співачка. Чекали її за Тернуваткою, на межі з Кіровоградщиною. Висівши з довжелезного, мов гігантська сосиска, лімузина, вона під акомпанемент картинних охів і ахів тітки чи старшої кузини сходила із зустрічаючими на великий баштан поруч. Прихопила, вертаючись, пару смугастих мелітопольських та проказувала розчулено, що от внучатко б зараз побачило це розкішне кавунище. ПІзніше, на стадіоні, вона фахово знялася в височінь своїм співом, заволодівши настроями наелектризованих анонсами гірників. Одначе ж чорна підозра, спалахнувши там, на баштані, все не полишала. Авжеж, буковинська чародійка ось уже котре десятиліття не сходить з перших між перших у естрадній ієрархії. Але ж чи не родичка вона, бува, тому кафкіанському голодареві, який тижнями, сидячи в клітці під цирком, на потіху обивателеві геть нічого не їв. Займався цим, бо на щось інше не мав спромоги. Якби не цирковий контракт, він би все одно поголоджував собі, подивовуючи максимум рідних чи сусідів.

Робити великі очі й безугаву славити голодаря так само зайве, як Гуллівера в Ліліпутії. Така вже в Гуллівера окремішня конституція. Ні-ні, не смію применшувати досягнення солодкоголосої сирени, котра не закопала в землю свій хист, даний долею, а от тепер звеселяє нас, попутно вдостоївшись звання Героя України. Та чи ж зрідні її героїзм (плюс задекларована лояльність владі) резонансним, струшуючим країну діянням Володимира Мономаха, Івана Богуна, Сергія Корольова, Олександра Матросова, котрі куди виразніше поставили свої печаті на своїй епосі; вплинули (та й продовжують впливати) на умонастрої мільйонів співвітчизників.

Давньогрецькі, бач, герої, як сини олімпійців, були на голову вищі і відповідно дужчі за пересічних людей. Може, саме таким еталоном слід користуватися нині, на тлі найпріоритетніших завдань, які під силу тільки сучасним Гераклам, Ахіллам чи Тезеям, Жаннам д’Арк принаймні, від кого хочемо чогось істотно більшого, аніж досконалість локального. І тут не так важлива професія. Хай це буде співачка чи екскаваторник, прохідник чи генерал. Скажімо, без зайвих балачок погоджуся помістити в істинно героїчний сонм автора «Черемшини» Володимира Івасюка. За те, що в присмеркових сімдесятих ця його ніби нехитра пісенька враз у повний голос зазвучала у пивницях на всьому просторі від Закарпаття до Донбасу, нагадавши співвітчизникам, хто і чиї вони в цьому світі.

Залюбки віддаю свій голос за героїзацію доцента філології Володимира Царука з Криворізького педуніверситету, чию книгу раз у раз гортаю, дивуючись науковій переконливості автора в описі мовних еволюцій наших предків антів під час їх великих міграцій. Вмотивованість даної пропозиції підкріплюється тим промовистим фактом, що презентація книги відбулася таки в Києві за ініціативи однієї з, полярних природно, політичних сил. При цьому інші, трохи поміркованіші політструктури, заздрісно розвели руками, виражаючи жаль: прогавили нагоду перетягти на свій бік такого авторитета, такого, сказати б, аргумента! Це нагадало сповнену детективності інтригу з прийняттям у члени партосередку старенького ветерана, Героя війни, що проходила в запеклому протистоянні з елементами торгу із трьома- чотирма лівоцентристськими осередками конкурентів, які мріяли і собі «стриножити» бравого ще авіатора. Аби тягати його в ролі весільного генерала по конференціях, презентаціях та тому подібних «виходах в народ».

Властиво, у сьогочасну пору досадних розчарувань із приводу темпів та якості трансформацій нашої держави, хотілось б мати героя формату Богдана Хмельницького. Того, кому вдалося видобути з руїн зіржавілі державні клейноди та піднести силу опору земляків до ступеню спроможності практичного державотворення. Але де взяти його, нового Богдана? Вдатися, як бувало на світанку Київської Русі, до запросин варягів? Футбольні клуби- монстри показали належний приклад, перенаситивши себе вихідцями з інших країн і континентів. За таких темпів невдовзі наявність у команді гравців із тутешніми прізвищами стане прикметним рудиментом.

Можемо вподібнитися тоді до Франції, в якої мало того що національна футбольна збірна майже всуціль смаглява, достоту сарацинська, так ще й весь південь країни з Парижем докупи разюче арабізований. Аж до рівня, який, на думку песимістів, виключає поступову асиміляцію прибудьків. Правда, нам у своїх пенатах свого часу вдавалося, долаючи синдром перехрестя, убирати в себе, хоча й ціною потемніння кольору очей до карого, посмаглявіння шкіри, численних хамів і клобуків, ясів і касогів, половців і печенігів, гунів і готів, литвинів і волохів, про що красномовно свідчать окрім іншого прізвища питомих земляків. Але ж не можна переходити певний кількісний рубікон, коли й виняткової, успадкованої від предків абсорбуючої сили може не вистачити. Втім, уже не вистачає, що в першу чергу позначається на позірній осуржикованості, якщо не більше, навіть споконвіку чистих мовних джерел.

Тільки свого, автохтонного, тим пак, матеріалу — задосить. Традиційно кинь патика, й влучиш у потенційного героя. Згадаймо, як багато видатних особистостей, офіційно занесених в аннали прискорювачів суспільного прогресу, маємо серед земляцтва. Цікаво, що між них опинився у західних сусідів, надто вже діткливих щодо походження, знаменитий Костюшко. А Роксолана. А французька королева Анна. А Достоєвський з Берестейщини, якого невідь-чому ніби соромимося, закидаючи, як і киянину Булгакову з Лужковим, підозріливо афектовану зненависть до українства (ну, мовляв, сталося так, що не знайшлося в них у батьках когось рівня Тараса Бульби або й Гонти). Та, може, слід наполегливо пишатися їх досягненнями, шукаючи навіть у їх відступництві певний, дещо слизькуватий, але ж оптимістичний смисл? Хіба ж не цим також, із гідною подиву ворохобністю, займаються наші найближчі конкуренти в світових перегонах.

І не тільки привласнюючи чужих героїв, як-от Гоголя, Остроградського, Вишневецького, Лобачевського чи Вернадського. Вони й безапеляційно видають за свої значні історичні епізоди, цикли, епохи. Усього й треба, що рівним тоном заявити про свої права, уникаючи патетики. Можна з додаванням дрібки іронії. А там хай громадськість, завдавши собі труду поцікавитися аргументацією, робить висновки. Вони, зважаючи на зрозумілу нехіть до крадіїв усякого штибу, стануть виграшними для нас. Відверто ж кажучи, ці висновки не повинні нас дуже вже переймати. Нам шкода часу розшукувати своїх героїв у чужих манускриптах. Нам не до того!

Так-так, Гонта передав, як на сучасні гуманітарні допуски, куті меду. Вочевидь, тодішній народовбивчий процес почав заходити аж так задалеко, що хірургічне втручання виявилось невідворотним. Принаймні як демонстрація, як осторога. Однак певна яничаризація, манкуртизація буває, якщо допускати її в гомеопатичних дозах, корисною. Отак засилаємо біологічного вивідача чи то пак студента. Котрий, здавалось би, навіки втрачений вітчизною, враз, в обумовлений час, подвигнутий чи наказом, чи, радше, порухом потаємної частки душі, може спромогтися на воістину героїчне. Ось як Богдан.

Він, притаманно вітчизняній специфіці, чинив на кшталт Протея. Перетворюючись то в одне, то в інше, уникаючи утруднюючих існування контактів, вимагаючи солідних, співставних з його ранжиром, зусиль для організації відповідного діалогу. Власне кажучи, й Наполеон чи й став би грозою світу, не збуди його обставини. Він, кажуть, сумлінно навчався в Парижі, кохаючись у картографії, коплексуючи, як і годиться всякому честолюбцеві; за спокійних часів так він і згубився б у череді Растіньяків. Їх чимало, особливо в нас, людей з талантами, потенційних збурювачів мас. До слова, й Гітлер, цей німецький антигерой, теж з того стрючка. Кажуть, якби його свого часу прийняли навчатися в художню академію, він нізащо б не опинився в лідерах фашизму. Можливо, до акції витіснення його з малярського цеху доклав старань котрийсь із залаштункових комбінаторів, заклопотаний пошуком гідної альтернативи Сталіну? Так само міг би дехто не без значного організаторського й провидчого потенціалу додавати потрібну дозу каталізатора для пробудження Наполеона...

Хіба ж аж так, попри вдатну мандрівку під Дюнкерк, був одпочатку позначений героїчним ореолом Хмель? Ні, бо ж Протей. На відміну від послідовних пасіонаріїв Богуна й Кривоноса, він ще напередодні урочого 1648-го сумлінненько пильнував за своїм млинком, цегельнею, корчував ліс та гнав медовуху. Й не з’явивсь на його путі крутий заводіяка підстароста Адам Чаплинський, котрий розруйнував його рай у Суботові, так би й закінчив у позірному спокої свої літа біологічний агент Хмельницький, вірнопідданий ляської корони. Як і Потоцькі, Конецпольські, Киселі й тому подібні. Аж тут (цілком слушно підказав нам, паломникам з Кривбасу, молодий польський консул біля пам’ятника в Княжих Байраках, де відбулася перша славна битва з ляхами) сталося те, що сталося. Глибоко вражений особистими несправедливостями, жадаючи відомстити, суботовський господар вдається до Січі. Розбурхує хиріючу опірність співвітчизників до загальнонаціональних масштабів, до спалаху, здатного спопелити міць куди як на ті часи потужної Речі Посполитої.

Ох же й темнувата вона, постать кривдника-підстарости. Є свідчення, що цього гвалтівника надихав староста, й теж із тутешнього шляхетного роду. Чи не напрошується тут версія про змову? Змову із цілком конкретною метою: виплекати героя-визволителя, істинного гетьмана. Того, хто за силою особистості зможе все-таки перекроїти геополітичну мапу та повернути з небуття українство. Не здивуюся, коли скрупульозний кріт архівних запасників надибає якісь нові підтвердження цієї змови, оперативним виконавцем якої став шалапутний Адам. Та можемо й обійтися без жаданих знахідок: хіба ж не з’явиться в разі потреби романтик при сякім-такім науковім авторитеті, щоб підтвердити доречність апріорі нашого припущення. Ми ж знаємо, що при незмінності тисячу літ арифметики історія змінюється тисячоразово, залежно від потреби в тому.

Так-таки гортаймо цьогорічний збірник «Хто є хто». Знайдімо по уважному спостереженню з дюжину, потім, після тривалого вивчення біографій, дві-три кандидатури. Може, дійдемо згоди бодай з однією з них. То вже проблема вибраного, його надзавдання вишукати те жигало, яким має шокувати, вибити кандидата у великі отамани з заяложеної, рівненької колії. І як би пізніше не паплюжили нашого обранця за ті реальні чи віртуальні шкоди, які заподіяв він трансформованому в провідники, ми знатимемо те, що знаємо. І наречемо саме його героєм. Спершу, може, залаштунковим...

Євген ЧУБЕНКО, Кривий Ріг
Газета: 
Рубрика: