Хоча про Володимира Володимировича Путіна написано чимало книжок, зокрема й автобіографічна книжка-інтерв’ю «Від першої особи», про його життя в допрезидентський період біографії тривають суперечки, тим паче що документи недоступні. А оскільки неупереджено налаштованих до нинішнього російського президента авторів у світі немає, я у цій статті керуюся принципом — будь-який сумнів у тих чи інших компрометуючих фактах слід тлумачити на користь Путіна. У цій статті я дотримуватимуся цього принципу.
Батько президента, Володимир Спиридонович, був майстром на ленінградському заводі імені Івана Єгорова, що виробляв пасажирські вагони (за іншими даними, свого часу батько президента служив в охороні заводу). 2013 року «Вагонмаш» збанкрутів. До речі сказати, одним з останніх його замовлень стало виготовлення вагонів для Київського метро. Мати Путіна, Марія Іванівна Шеломова, жила в сусідньому селі з батьком Путіна. На момент народження Володимира їй був 41 рік. Настільки пізнє народження породило чутки, що насправді він був прийомним сином (двоє його молодших братів померли в ранньому дитинстві, і один з них — у блокаду). А це, у свою чергу, дозволило фантазувати з приводу таємничих предків Путіна.
Ніяких підтверджень цієї версії немає. Предки Путіна як по батьківській, так і по материнській лінії походять із селян Тверської області. З них найбільш знаменитим є дід по батьківській лінії Спиридон Іванович, який був кухарем в урядових санаторіях Горки та Ільїнське. Щоправда, Леніна й Сталіна він не годував, хоча в путінській сім’ї був переказ про це. Володимир, як він стверджує, жив з батьками в комунальній квартирі навіть тоді, коли вже працював у КДБ. Повної упевненості в цьому немає. Батько президента як інвалід Великої Вітчизняної війни мав право на додаткову житлоплощу, і важко повірити, що він не зміг реалізувати його впродовж 30 повоєнних років, тим паче що був секретарем партбюро цеху.
1970 року Путін закінчив середню школу, між іншим з хімічним ухилом, і вступив на міжнародне відділення юридичного факультету ЛДУ. Не виключено, що він уже тоді зв’язався з КДБ, без допомоги якого синові простого майстра було складно вступити на настільки престижне відділення. Щоправда, Дмитро Ганцеров, який займався вербуванням студентів у КДБ у ЛДУ, стверджував: «З Путіним я почав проводити зустрічі десь із січня 1974 року. Він мені дуже сподобався... Він умів швидко знаходити потрібний контакт з людьми...» Цілком імовірно, що вступити на міжнародне відділення юрфаку Путіну допомогли успіхи у спорті, а не КДБ. Він ще в школі вважався перспективним самбістом. Боротьбою він зайнявся, щоб давати відсіч місцевій шпані. Старостою студентської групи, де вчився Путін, був Олександр Бастрикін, нинішній голова Слідчого Комітету Росії.
Після закінчення університету 1975 року Володимир був направлений до секретаріату Ленінградського управління КДБ, де пропрацював п’ять місяців. З лютого до липня 1976 року вчився на курсах перепідготовки оперативного складу в Охті, потім служив у Ленінградському УКГБ у відділенні контррозвідки й займався, за його словами, «іноземним елементом». Проте є інші свідчення, згідно з якими він працював у 5-му відділі, що боровся з дисидентами. Саме там він звернув на себе увагу Першого головного управління (розвідка) і був запрошений туди, для чого знадобилася річна перепідготовка в Москві.
1984 року, у званні майора юстиції, Путін був відряджений на навчання на однорічний факультет Червонопрапорного імені Андропова інституту КДБ СРСР, де в першу чергу вивчав німецьку мову. А 1985 року Володимир Володимирович поїхав до Дрездена як директор Будинку радянсько-німецької дружби. Ця посада була синекурою. Путін виступав як офіцер зв’язку зі східнонімецьким «штазі», а заразом складав зведення про поведінку радянських студентів, теж за допомогою «штазі».
Словом, робота не бий лежачого. Головною проблемою було чим себе зайняти. Пиво «Радебергер» грало тут не останню роль. Немає даних, що Путін проводив у Дрездені якісь розвідоперації. Тим паче що він не був старшим у дрезденській резидентурі, а підпорядковувався полковникові Лазарю Матвєєву, у якого ходив в улюбленцях.
Цікаво, що колишній співробітник «штазі» Маттіас Варніге, який контактував з Путіним у Дрездені, 2005 року став керуючим директором Північно-Європейської газопровідної компанії (North European Pipeline Company), що будувала «Північний потік». За твердженням колишнього товариша по службі Путіна в Дрездені, який осів у Чехії, підполковника Володимира Усольцева (він же Гортанов, він же Артамонов), «Володя умів бути ввічливим, привітним, послужливим і ненав’язливим. Він міг розташувати до себе кого завгодно, але особливо це йому вдавалося саме у стосунках зі старшими, які годилися йому за віком у батьки... Володя набрався всіх цих дисидентських премудрощів ще в Ленінграді, працюючи в 5-й службі, орієнтованій на боротьбу з «ідеологічною диверсією»... Багатьох дисидентів Володя згадував у наших бесідах з повагою. Особливою повагою у нього користувався Солженіцин. Подібних настроїв серед оперпрацівників 5-х підрозділів у Красноярську й Мінську я й близько не зустрічав».
1989 року Путін був нагороджений бронзовою медаллю «За заслуги перед Національною народною армією НДР» і підвищений у званні за вислугою років до підполковника. Навесні 1990 року Путін покинув Дрезден. Ймовірно, це було пов’язано не із закінченням терміну відрядження, а з революцією в НДР і фактичним зникненням «штазі» — основного об’єкту роботи Путіна.
За його словами, він відмовився від посади в центральному апараті КДБ і вважав за краще стати помічником ректора ЛДУ Станіслава Меркур’єва у міжнародних питаннях. Це була штатна посада КДБ. У завдання Путіна входило стеження за іноземними студентами і їх можливе вербування. Хоча самим вербуванням він навряд чи займався — це справа спеціально підготовлених вербувальників. До того ж більшість студентів були англомовними, а цієї мови Путін тоді не знав. Узагалі, якихось вагомих заслуг на чекістському терені у майбутнього президента не виявляється. Він займався здебільшого бюрократичною, а не оперативною діяльністю. Зате доводилося багато спілкуватися з людьми. Встановлені тоді контакти надалі неабияк допомогли Путіну-політикові, так само як і хороше знання німецької.
Олександр Литвиненко й інші противники Путіна згодом висували версію, що в НДР його нібито запідозрили у педофілії й тому повернули на батьківщину на суто другорядну посаду. Потім у висуненні цієї версії бачили одну з причин вбивства Литвиненка. Але версія з педофілією виглядає абсолютно неймовірною. Якби проти Путіна виникли такого роду підозри, його б під будь-яким приводом з КДБ прибрали. Та й виїжджав з Дрездена Путін з цілком об’єктивної причини — через зникнення НДР. А те, що замість Луб’янки він вважав за краще залишитися на скромній посаді в рідному Ленінграді, можна пояснити цілком прагматичними причинами. До весни 1990 року хорошому аналітикові, яким, поза сумнівом, є Путін, та ще й з досвідом «оксамитової революції» в НДР, нескладно було прорахувати, що комуністична влада в СРСР своє віджила і від неї треба по можливості дистанціюватися.
Невипадково вже з травня 1990 року за рекомендацією Меркур’єва Путін став радником голови Ленінградської міської ради народних депутатів Анатолія Собчака, одного з «виконробів перебудови». Вони були знайомі ще з часу навчання Путіна в університеті — тоді молодий викладач Собчак читав його групі курс господарського права. Коли в червні 1991 року Собчак став першим демократично обраним мером Ленінграда, Путін очолив комітет із зовнішніх зв’язків мерії. За його словами, після цього він двічі подавав рапорт про звільнення. Цілком імовірно, що так і було. Але звільнився він з КДБ лише 20 серпня 1991 року, в розпал путчу. Володимир Володимирович ставив на демократів, і в тій ситуації служба в органах швидше була баластом. А на початку 1990-х років у комітеті із зовнішніх зв’язків петербурзької мерії підібралася тепла компанія. Голова — майбутній другий президент Росії. Заступник голови — Віктор Олексійович Зубков, майбутній глава фінансової розвідки, прем’єр-міністр і віце-прем’єр, а нині — голова ради директорів Газпрому. А юрисконсульт комітету — Дмитро Анатолійович Медведєв, майбутній третій президент Росії й нинішній прем’єр-міністр.
Зубков раніше майже 20 років працював у системі радгоспів. Мій покійний дядько, теж ленінградець, який приблизно в той же час кілька років був директором радгоспу, свідчив, що в цій системі бути непитущим означало профнепридатність, оскільки жодне господарське питання без пляшки не те що не вирішувалося, а навіть не ставилося. Тому не сумніваюся, що у Віктора Олексійовича часом виникала вранці потреба підправитися. А за пивом для нього напевно ходив майбутній третій президент Росії.
Але майбутні кадри Путін брав не лише з комітету із зовнішньоекономічних зв’язків. У березні 1994 року він став також першим заступником голови уряду Петербурга й зазвичай заміщав Собчака, коли той був у від’їзді. Серед іншого Путін займався правоохоронними органами. З майбутньої президентської команди з ним тоді працювали заступник мера Олексій Кудрін, начальник апарату першого заступника мера, тобто самого Путіна, Ігор Сєчин, начальник відділу комітету мерії у зовнішніх зв’язках Олексій Міллер і багато інших.
А в листопаді 1996 року Путін і ще 7 пайовиків створили знаменитий дачний кооператив «Озеро» на березі Комсомольського озера посеред Карельського перешийка. Усі ці пайовики — люди по-своєму настільки ж чудові. Наприклад, серед них — колишній глава Російської залізниці Володимир Якунін, знатний шубовласник, або Юрій Ковальчук, глава банку Росії та співвласник Національної медіа-групи, якій належать, зокрема, Перший і П’ятий телеканали. І всі пайовики, після того як Путін був обраний президентом, стали людьми вельми поважними. До речі, отримати землю свіжоспеченим дачникам допоміг той же Зубков, який раніше займав керівні посади в Приозерському районі, де й було Комсомольське озеро.
Під час роботи в мерії Путіну довелося пережити чимало скандалів. Найбільший стався 1992 року, коли депутатська робоча група Ленради на чолі з Мариною Сальє і Юрієм Гладковим звинуватила Путіна і його підлеглих у махінаціях у зв’язку з програмою постачання Санкт-Петербурга продовольством в обмін на сировину. Путін вважав скандал спробою змусити Собчака його звільнити, стверджуючи, що «в кримінальному порядку переслідувати було нема за що й нема кого». Комісія Сальє встановила, що цією операцією бюджету Санкт-Петербурга було завдано значного збитку, але прямих доказів корупції з боку Путіна, Собчака й інших співробітників мерії так і не було знайдено.
У петербурзький період своєї діяльності Путіну довелося так чи інакше контактувати з особами, які мали вельми неоднозначну репутацію. Передусім слід назвати бізнесменів Романа Цепова (Бейленсона) і Володимира Барсукова (Кумаріна), якого зазвичай відносять до тамбовського злочинного угруповання (Кумарін вважається її лідером). За твердженням відомого петербурзького журналіста Дмитра Запольського, який зараз вимушений жити у Таїланді, Цепов, колишній замполіт конвойних військ, був засновником першого в Петербурзі ПОП «Балтік-ескорт», який охороняв Собчака й інших співробітників мерії. І не лише. За словами Запольського, який добре знав Цепова, «Роман Цепов за участю Віктора Золотова (начальника охорони Єльцина, а зараз командувача нацгвардії. — Б. С.) створив систему, що дозволяла їм бути посередниками між владою й криміналом, між правоохоронними органами й мафією, бандитами й тими, хто мав з ними боротися. Тоді виникла ідея якимсь чином монетизувати правоохоронні органи, щоб отримувати готівку за закриття справ, за випуск з-під арешту, за замовні кримінальні справи. У Роми це добре вийшло. Я знаю кілька епізодів, коли гроші передавалися безпосередньо в мерію, безпосередньо віце-меру (Путіну). Я не був присутній при передачі грошей, але бачив ці гроші. Я схильний вважати, що Рома не обманював мене, кажучи, що «це ось призначено для Смольного».
Наскільки достовірним є це твердження Запольського, важко судити. Цепов, який встиг взяти участь у торжествах з нагоди інавгурації Путіна, помер 24 вересня 2004 року від отруєння радіоактивною речовиною, причому обставини його смерті дуже нагадували обставини смерті Олександра Литвиненка. Ні виконавці, ні замовники вбивства Цепова не були знайдені. Кумарін-Барсуков був арештований 2007 року й засуджений у низці кримінальних справ. Експерти сходяться в думці, що доти, доки Путін залишається при владі, з в’язниці він не вийде. Якщо ж нових вироків не буде, Кумарін має звільнитися 2027 року.
Цікаво, що охоронці з ПОП Кумаріна охороняли кооператив «Озеро». Сам він кілька років був віце-президентом Петербурзької паливної компанії й активно співпрацював з її главою Володимиром Смирновим, головою кооперативу «Озеро», а нині членом Ради директорів Національного космічного банку. На думку відомого петербурзького журналіста Андрія Константинова, «Путін знав багатьох дієвих осіб у місті, якщо він був першим заступником мера, тим паче у минулому співробітником КДБ. Але йому і належало б мати знайомства з якимись ключовими гравцями, аби хоча б уявляти собі, що це, хто це й куди це. Я вже мовчу про те, що якщо хтось з того ж «тамбовського співтовариства» отримує статус депутата Держдуми, то начальник ГУВС зобов’язаний його прийняти, тому що це статус федерального міністра — подобається, не подобається, бандит, не бандит. Даруйте, він — депутат, призначайте час, він до вас прийде». Щоправда, не дуже зрозуміло, чому члени кооперативу «Озеро» віддали перевагу у виборі своєї охорони саме кумарінській структурі, знаючи репутацію її власника.
Тим часом, Собчак 16 червня 1996 року програв вибори губернатора Санкт-Петербурга своєму заступникові Володимиру Яковлєву. За свідченням очевидців, Путін не дуже активно брав участь у передвиборній кампанії свого шефа, хоча й числився керівником його передвиборного штабу. Не виключено, що він мав негласну команду з Кремля не працювати на перемогу Собчака, оскільки вгорі вже було прийняте рішення про його заміну. Проте, Путін відкинув пропозицію нового губернатора залишитися на колишній посаді й вийшов у відставку. Ймовірно, заснування кооперативу «Озеро», що відбулося через кілька місяців після звільнення Путіна з петербурзької мерії, було спрямоване на придбання елітної нерухомості на чорний день. Не виключено, що у майбутнього президента були і якісь бізнес-плани. Проте Володимир Володимирович недовго залишався безробітним. Уже в серпні 1996 року він був призначений заступником керівника справами Президента Російської Федерації, що займався зарубіжною власністю. Керівником справами тоді працював Павло Бородін, який незабаром виявився замішаним у скандалах, пов’язаних з реконструкцією Кремля за участю швейцарської фірми Mabetex, від якої нібито отримував хабарі. Вочевидь, саме Бородін ввів Путіна у ближнє кремлівське коло. Тут його кар’єра швидко пішла по висхідній. Можливо, завдяки тому, що він був чи не єдиним кадровим чекістом в оточенні Єльцина, за винятком Олександра Коржакова.
26 березня 1997 року Володимир Володимирович був призначений заступником керівника адміністрації президента Росії — начальником Головного контрольного управління президента Російської Федерації, змінивши на цій посаді свого колишнього підлеглого Олексія Кудріна. Наступним рівнем, що наблизив Путіна до президентського крісла, стала посада першого заступника керівника адміністрації президента, що займається роботою з регіонами, на яку він був призначений 25 травня 1998 року. Але на цій посаді Путін пробув усього два місяці, оскільки вже 25 липня очолив ФСБ і отримав чин полковника (Єльцин пропонував генерал-майора, але Путін відмовився). На цій посаді Володимир Володимирович сприяв звільненню генпрокурора Юрія Скуратова після скандалу з повіями й ліквідації справи Mabetex. Далі йдуть вже події, пов’язані з призначенням Путіна наступником Єльцина, і цього сюжету ми не торкатимемося не будемо. Скажемо лише, що честь введення Путіна в ближнє коло «сім’ї» оспорювали один у одного два олігархи — нині покійний Борис Березовський і нині опальний Сергій Пугачов.
Неоднозначна, м’яко кажучи, репутація єльцинського наступника, особливо у петербурзьких справах, і його майже повна невідомість росіянам призвели до того, що для його обрання знадобився майже тотальний контроль на період президентської кампанії над основними ЗМІ, позбавленими можливості публікувати компромат на колишнього члена кооперативу «Озеро» (Путін покинув його, коли міцно влаштувався в Москві).
Насамкінець кілька слів про особисте життя Володимира Володимировича. Путін 1983 року одружився з Людмилою Олександрівною Шкребньовою, студенткою романо-германської філології МДУ, молодшою за нього на шість років. Можливо, це був шлюб з розрахунку перед очікуваним закордонним відрядженням. Дружина Людмила згадувала, що чоловік ніколи не допомагав їй у господарстві, навіть коли вона була вагітна, оскільки «у Володимира Володимировича був принцип: жінка в будинку все повинна робити сама».
Їхнє розлучення 2013 року не стало сюрпризом. Відчувалося, що вони давно вже чужі одне одному люди. Найчастіше коханкою Путіна називають олімпійську екс-чемпіонку з художньої гімнастики Аліну Кабаєву, у минулому — депутата Думи, а нині — голову ради директорів холдингу «Національна Медіа Група». Достовірність таких чуток поки що перевірити неможливо. Але привертає увагу те, що, за свідченням бізнесмена Сергія Колесникова, який у добровільно-примусовому порядку фінансував і будував «палац Путіна» під Геленджиком, Кабаєва неодноразово бувала в цій резиденції, і ці візити навряд чи можна пояснити терміновою необхідністю обговорити з главою держави перспективи розвитку спорту в Росії.
