60 років тому, 28 жовтня 1944 року, земля України була остаточно звільнена від нацистських загарбників. Близько 10 млн. життів найкращих синів і дочок народу коштувала нам та війна. Таке не забувається й у віках. Але говорячи зараз про криваві й героїчні події Другої світової в Україні, котра зазнала воістину непоправних людських і матеріальних втрат, ми повинні — передовсім задля історичної справедливості — віддавати належне всім без винятку політичним силам, котрі справді боролись за визволення Батьківщини від ворога. І якщо про роль і дії Радянської Армії сказано чимало, то до останнього часу замовчувалась і спотворювалась справжня історія збройних змагань іншої сторони — Української Повстанської Армії, яка вела боротьбу на два фронти — і проти фашистських агресорів, і проти сталінського тоталітаризму. Суверен історії — народ, і саме український народ (без поділу на Схід і Захід!), невід’ємною складовою якого були солдати УПА, здобув перемогу в цій війні.
Іноді велике краще побачити крізь «мале», крізь конкретні події в цілком конкретному куточку України. Про те, як українські повстанці й підпільники боролись з фашистами в Летичеві на Хмельниччині, розповідає матеріал журналіста С. Борисова, котрий ми пропонуємо увазі наших читачів.
Народження Української Держави, яка з’явилася на карті Європи та світу в серпні 1991 року, було підготовлено довготривалою боротьбою багатьох поколінь нашого народу, його кращих синів і дочок, серед яких імена Б. Хмельницького, І. Богуна, І. Мазепи, П. Орлика, С. Петлюри, Є. Коновальця, С. Бандери, О. Теліги, А. Горської, В. Стуса...
Однією із знакових віх визвольних змагань є боротьба, що її вела Організація українських націоналістів (ОУН) та Українська повстанська армія (УПА) проти фашистських окупантів під час Другої світової війни. В роки незалежності поволі відкривається перед широкою громадськістю одна з найбільших таємниць радянського режиму: антифашистські підпільні групи ОУН під час всесвітньої бойні діяли практично на всій території України, в тому числі в багатьох містах, містечках і селах Подільського краю, внісши свій посильний вклад у боротьбу світової спільноти проти коричневої чуми XX століття — нацизму.
Далеко за межами України відомо ім’я Предстоятеля Української Православної Церкви Митрополита Київського й всієї України Блаженнійшого Володимира, в миру Віктора Сабодана, який родом із Марковець Летичівського району Хмельницької області. Але маловідомим залишається той факт, що в родині майбутнього Предстоятеля УПЦ були учасники підпілля ОУН, а саме рідний брат Олексій та дядько Іван Сабодан.
Не потребує рекомендацій і народний артист СРСР Костянтин Степанков, родом із села Печеськи Хмельницького району, виконавець ролі партизанського генерала С. Ковпака у фільмі «Дума про Ковпака». А ось те, що старший брат артиста Ігор загинув у лавах УПА в бою з фашистами, відомо було до останнього часу лише вузькому колу членів родини Костя Петровича, сина подільського священика Петра Волощука, розстріляного органами НКВД у 1941 році. А сам Кость змушений був взяти материне прізвище, ховаючи від усюдисущого НКВД-КДБ «темні плями» своєї біографії.
Як відомо, проводом ОУН (Бандери) із початком радянсько-німецької війни було сформовано чотири похідні групи, в яких, за різними даними, було зосереджено від 5 до 8 тисяч молодих, освічених, підготовлених до організаційної та підпільної роботи бійців. На нараді керівників похідних груп у Львові 9 липня 1941 року перед ними було поставлено завдання: організовувати на покинутих Червоною Армією територіях українське громадське та культурницьке життя, вести роз’яснювальну роботу щодо будівництва незалежної Української Держави, створювати умови для формування підпільних осередків ОУН, готувати кадри для збройної боротьби, вести антинімецьку пропаганду і т.п.
Після окупації Летичівщини в липні 1941 року один із підрозділів, який входив до похідної групи «Південь», прибув до Летичева. Ось як описує цю подію його командир, полковник М. С. Чарториський у книзі «Від Сяну до Криму»: «У поході група у багатьох більших і менших містечках, селах влаштовувала зустрічі з людьми, агітувала їх, проводила освітню роботу, закликала боротися за створення незалежної Української Держави...
Окружними дорогами й доріжками добралися до Летичева. Це містечко досить розлоге, але, окрім двох пам’ятників — Леніну і Сталіну — не мало помітних будівель. Найкращі будинки, де містились НКВД, пошта і партійні установи, були напівзруйновані. Німці тут майже не затримувались.
З Летичева я порозсилав друзів по околишніх селах і містечках — Росохит, Костянтинова, Хмільника, Вовковинець, Козачок, Меджибожа, Лисогірки...».
У кожному з названих населених пунктів члени похідної групи створювали підпільні осередки, розставляли надійних людей на різноманітні посади в органах місцевого самоврядування, а в Летичеві було створено окружний та районний проводи ОУН.
Як згадує безпосередній учасник тих подій, в’язень сталінського ГУЛАГУ, фольклорист, дослідник діяльності Устима Кармалюка, краєзнавець В. П. Вовкодав, у липні 1941 року в Сахни прибули члени ОУН Зубенко та Казпрук. Зібрали схід села та сказали людям: «У Німеччині добре жити німцям, а нам потрібно будувати свою Українську Державу, де буде добре жити українцям». Тут же громадою було обрано старосту села — поважну й авторитетну людину, а також було встановлено три березові хрести борцям за незалежну Україну, учасникам визвольних змагань 1918—1925 років полковнику армії УНР, подільському отаману Я. Орлу-Гальчевському, Пилипу Іванову та Михайлу Топорівському.
Абсолютна більшість жителів Летичівської округи й гадки не мала про нелюдську, расову спрямованість ідеології націонал-соціалізму. Але вже в перші дні окупації Летичева німці розстріляли велику групу поранених і хворих військовополонених. А в концтаборі, влаштованому в Летичівському костьолі, створили нелюдські умови утримання для решти полонених бійців і командирів Червоної Армії. Від надмірної скупченості й голоду вони вмирали тут сотнями. Десятки з них були поховані на території концтабору, інші — на місцевому кладовищі недалеко від могили народного месника Устима Кармалюка.
Коли військовополонених перевели до Гайсина, у Летичівському костьолі фашисти організували «трудовий табір» для перевиховання цивільних осіб, які «проштрафилися» перед блюстителями «нового порядку». Ось як описував умови утримання в’язнів у цьому «виховному закладі» житель с. Лисанівці Старосинявського району І. Собанський: «Годували нас один раз на добу. Суп зварений із гички, листя картоплі, моркви. Сире кінське м’ясо, по якому повзали хробаки, 50—100 грамів «хліба» з мелених каштанів і ячменю...
На зморених голодом і спрагою людей нападали різні хвороби, особливо дизентерія. Але й таких гнали на різні важкі роботи. Хто не міг їх виконувати, цькували собаками, били, кидали в ями, добивали там, якщо людина ще дихала — розстрілювали...».
Тому в одній з перших листівок, віддрукованій летичівськими патріотами, лунав заклик: «Земляки! Гітлерівський режим виявився не кращим за сталінсько-комуністичні порядки. Солдати чужої армії на своїх багнетах ніколи не принесуть щастя простому робітнику, селянину, вчителю, тому що вони будуть захищати інтереси своєї країни, вбивати й вивозити награбоване та новітніх рабів із нашої землі...
Щасливе життя кожного з нас можна побудувати тільки в незалежній від Москви та Берліна Українській Державі!».
Вже навесні 1942 року в донесеннях німецької служби безпеки СД про боротьбу з різними ворожими групами появляються твердження, що «...найактивніший і найвизначніший — рух Бандери — перетворився у... ворожу до Німеччини підпільну організацію». І це, незважаючи на те, що ще восени 1941 року СД в Києві було видано наказ до своїх постів в Україні: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі члени руху Бандери повинні бути негайно заарештовані й після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники».
На теренах Летичівської округи, куди входили Летичівський, Деражнянський і Меджибізький райони, підпілля ОУН розгорнуло справжню «листівочну війну». В листівках лунали заклики: «Український народе! Бери в руки зброю, бо це єдиний шлях до твоєї волі!», «Знищуйте німецьких катів! Саботуйте їх злочинні напади! Ставайте до лав борців за вільну і незалежну Україну! Хай живе вільна Українська Держава! Слава Україні!», «За наші спалені села, за вигнання й вивезення народу, за всі переслідування, грабунки, побої, вбивства, нечуваний терор, за всі страждання й кривди нашого народу, за неволю і руїни — помста і смерть ворогам України!»
Гауляйтер Е. Кох звертається з листом до міністра «східних земель» А. Розенберга, в якому стверджує, що «українські націоналістичні банди на території генеральної округи Волинь-Поділля «мають суворе і вміле керівництво» і «вражаюче озброєні». Восени нападають на об’єкти, важливі для експлуатації і постачання фронту, а також на залізницю, мости, елеватори».
Нарком Держбезпеки УРСР Савченко в свою чергу 24 травня 1943 року інформував начальника Українського штабу партизанського руху Т. Строкача: «Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців проти оунівців, зокрема прихильників С. Бандери, останні не тільки не згорнули своєї боротьби, а, навпаки, перейшовши в глибоке підпілля, значно посилили її. Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю Україну. В усі області УРСР ОУН направила своїх емісарів, створила підпільні організації, центри і легіони, закладає склади зброї, боєзапас і друкарні, готує кадри для збройної боротьби».
Арешти летичівських підпільників розпочалися 1943 року. Олена Матвєєва, яка працювала на біржі праці в Летичеві перекладачем, ще встигла викрасти та знищити списки молоді, яку мали відправити до Німеччини, врятувавши від німецького рабства сотні юнаків і дівчат округи. В лабети жандармів один за одним потрапляють герої–патріоти. Загинув смертю героя окружний провідник ОУН Зубенко-Холодний. Оточений карателями в с. Білецьке, він прийняв нерівний бій й останній набій залишив для себе. 18 серпня 2001 року прах Зубенка-Холодного з сільських задвірків був перепохований в центрі села поряд із могилою воїнів Червоної Армії, які загинули під час визвольних дій в 1944 році.
Фашисти залишились задоволеними. Антифашистське підпілля на теренах округи було розгромлене. 26 липня 1943 року, проводячи нараду сільських старост і голів громадських дворів Летичівського району, окружний комісар д-р Гамер, виступаючи перед присутніми, говорив: «Досі банди були лише в місцевостях, багатих на ліси, як, наприклад, на Шепетівщині. Там були банди большевицькі та націоналістичні (ОУН). Останні нічим не різняться від большевицьких. Акція німецької збройної сили і поліції... ставить ці банди під загрозу знищення... В окрузі теж були групи які за чаркою горілки умовлялися перешкодити німецькій владі, але наша поліція викрила і взяла цих людей під арешт...
Не бійтеся бандитів! Німецька рука є довша, вона завжди спроможна вас захистити. Час неспокою минув, кожен може вернутися до праці» (газ. «Летичівські вісті» // 4 серпня 1943 р.).
Заарештованих підпільників відправляють до Старокостянтинівського гестапо в розпорядження штурбанфюрера Графа, який навіть серед своїх колег-гестапівців вирізнявся лютим норовом, жорстокою вдачею та жагучою ненавистю до ворогів «рейху і фюрера». «Заплічних справ майстри», підлеглі Графа, гестапівці й поліцаї, допитували членів підпілля вдень і вночі, били й мордували, намагаючись «вибити» імена тих, хто розповсюджував листівки, був причетний до диверсії та добував зброю, підтримував і словами, й ділом ідею самостійності України. Після нелюдських катувань, принижень і знущань патріотів розстрілювали. Так лейтенанта Червоної Армії, оборонця Києва Я. Заверуху вбили пострілом із пістолета в потилицю, а тіло кинули в яму з нечистотами. Володю Лучкова зі Ставниці катували так, що в нього повипадали очі з зіниць. Івану Сабодану заганяли під нігті голки, здирали дротяними щітками шкіру, розчавлювали дверими пальці рук. Будучи єдиним сином у батьків, він просив Олексія Сабодана, проти якого не було у гестапівців доказів диверсійної діяльності, і він мав шанс вижити, що коли повернеться у Марківці, не розповідати батькам, як його катували, не говорити, що його засудили до розстрілу. Нехай вони мають надію дочекатись його з німецької каторги. Олексій дав Івану слово і до кінця днів своїх батьки Івана надіялись, що син залишився живий, і цю надію забрали з собою в могилу.
З садистською насолодою знущалися кати над дівчатами- підпільницями. Олену Матвєєву та Оксану (прізвище невідоме, вона була з похідної групи «Південь») зв’язували спина до спини і цькували озвірілими, як і самі кати, собаками. Проте ніякі муки не зламали духу патріоток землі української. Повернувшись до камери, обмивши та перебинтувавши рани, вони розважали товаришів по нещастю піснями, віршами. Оксана говорила, звертаючись до заручників: «У вас є можливість вижити. Нас вони знищать, пощади нам не буде. Але пройдуть роки й ви ще обов’язково згадаєте про нас. Ми ще прийдемо у ваше життя. Обов’язково повернемось з того світу...»
В часи незалежної України збулись пророчі слова підпільниці Оксани. Вони повертаються. Випливають із забуття їхні імена, очищені від скверни комуністичної пропаганди, яка записала їх у чорні списки ворогів, не вартих і доброї згадки. Вони боролися за незалежну Українську Державу, за кращу долю рідного народу під знаком Тризуба та синьо-жовтим прапором, які сьогодні є символами нашої держави. Тому їм і належить достойне місце в шеренгах борців за вільну і соборну Україну, держави, що постала на крові та кістках героїв нашої розповіді.
