Історія була б дуже передбачуваним, лінійним, легко описуваним процесом й піддавалася б нескладному моделюванню з використанням доступного арсеналу точних наук, якби не... пам’ять. Пам’ять людства, пам’ять нації, пам’ять особистості. Саме пам’ять, ця й досі далеко не в усьому збагненна, навіть таємнича «річ у собі», була, є, й очевидно і буде тим прихованим двигуном історії, що його занадто вже часто ігнорують у своїх розрахунках навіть визнані стратеги, політтехнологи та фахівці-інтелектуали. А тим часом такий підхід є, принаймні, легковажним та недалекоглядним. Адже ні що інше, як найрізноманітніші «вібрації» національного почуття взагалі й національної пам’яті зокрема, «викривляють» нормальну (з погляду раціоналіста-догматика) траєкторію запланованого розвитку історії; йдеться про пам’ять, про історичну славу, історичне ж приниження, пам’ять про свободу і про зраду минулих десятиліть та минулих віків. Зрештою, як сказав Генріх Гейне, «кращі люди країни йдуть з життя тільки задля того, аби їх образ зберігся в пам’яті й душах нащадків — інакше саме існування народу взагалі втрачає сенс, а з плином часу стає неможливим».
Ця проблема, безумовно, була однією з головних (проте далеко не єдиною, для учасників Міжнародної українсько-російсько-французької конференції «Національні історії та історична пам’ять. Перехресний погляд з України, Росії і Франції» (організатори — Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім.І. Кураса НАН України, Посольство Франції в Україні, Французький культурний центр в Україні, журнал «Україна модерна» та Французько-російський науковий центр соціальних наук у Москві), яка працювала у Києві 26 та 27 листопада. Може, таким є суб’єктивне враження автора цих рядків, але приваблювало на цьому поважному науковому заході те, що для всіх запрошених та учасників (серед них варто згадати такі імена, як Жорж Мінк, Ніколя Верт, Даніель Бовуа, Галина Звєрєва, Арсеній Рогінський, Віктор Кондрашин, а з вітчизняних інтелектуалів — Мирослав Попович, Іван Драч, Юрій Шаповал, Євген Головаха, Наталія Яковенко) тема історичної пам’яті, її колосальних суперечностей та численних загадок, її впливу на суспільно значущі події минулого, сучасного та майбутнього була по-людяному цікавою, сприймалось як щось насущно важливе, необхідне для справи самопізнання нації. І хоч ця проблема вже була предметом розгляду для низки наукових форумів у столиці України (зокрема, один із них проводився у грудні 2008 року на базі Києво-Могилянської академії), спільним було розуміння того, що інтелектуальне «незоране поле» є воістину величезним.
Посол Франції в Україні Жак Фор, вітаючи учасників конференції, зазначив, що, на його погляд, однією з важливих особливостей цієї зустрічі вчених-гуманітаріїв України, Франції та Росії є те, що «з’явилась можливість вести розмову без «табу», тим більше, що Україна як держава завершує своє формування — не тільки інституційно-політичне, але й творчо-інтелектуальне, і це робить необхідність саме такої розмови ще гострішою». Так, на думку пана посла, французькі науковці могли б узяти дійову та активну участь у дискусії (а можливо, й у формуванні нового підходу) з питань українсько-російських відносин. А присутність «третьої сторони» (в цьому разі — Франції, зможе вписати цей діалог у ширший європейський контекст. Слід відзначити, що сама українсько-російська дискусія, додав Жак Фор, є справді цікавою й навіть по-своєму непередбачуваною завдяки тому, що історичні персонажі, ставлення до яких є, здавалося б, цілком визначеним, раптом постають перед нами у «новому світлі». Як приклад пан посол навів славетного Тараса Бульбу та його творця, геніального сина української землі Миколу Гоголя, зауваживши при цьому (із суто французькою дипломатичністю та елегантною ухильністю): «Нещодавній фільм російського режисера Володимира Бортка змусив мене перечитати цю повість. Таке враження, що обидві сторони прагнуть розірвати Гоголя, а не ділити його між собою».
Знаний французький історик та філософ Жорж Мінк розпочав свій виступ із того, що вказав на величезну кількість грунтовних (і не дуже) наукових праць, в яких досліджуються співвідношення понять «національна історія» та «національна пам’ять», проте, на його думку, й досі тут є чимало дискусійних питань. Особливо якщо врахувати туманний за змістом, таємничий, проте, вельми актуальний та доречний термін «помста пам’яті», введений французьким істориком П’єром Нора. «Навряд чи можна мати зараз сумніви в тому, — сказав Жорж Мінк, — що історія впливає на пам’ять, і навпаки — сьогодні це твердження є мало не банальністю. Усе питання — у конкретних формах цього взаємовпливу. Адже існують різні «тональності» пам’яті — пам’ять індивідуальна, пам’ять соціальних та національних груп, пам’ять переможців та переможених».
Аналізуючи динаміку історичної пам’яті, як зазначив Жорж Мінк, ми бачимо, як рух «згори вниз», так і рух «знизу угору» (якщо прийняти як «низ» масову, суспільну свідомість, а «гору» — правлячу еліту). При цьому наративні (розповідні) джерела пам’яті можуть залишатися в індивідуальній сфері або ж інституціолізуватися через ЗМІ, масові комунікації. Окрім цього, необхідно відрізняти офіційну історію та офіційну «пам’ять, нав’язані переможцями, та, з іншого боку, пам’ять, загнану в підпілля... Слід не забувати й про так звані «білі сторінки» пам’яті — загнану в підпілля... Слід не забувати й про так звані «білі сторінки» пам’яті — там зберігаються (до запитання!) історичні уявлення, заборонені владою. І характерно, що всі типи пам’яті використовуються для максималізації внутрішньополітичної вигоди, в інтересах тих або інших сил. У той же час, на думку Жоржа Мінка, не можна вже обмежуватись вивченням взаємодії пам’яті та історії лише в рамках однієї конкретної держави (або вузької групи держав). Адже процеси транснаціоналізації та глобалізації вимагають застосування якісно нових підходів. Проте вже зараз, підкреслив Жорж Мінк, є помітним, що інститути національної пам’яті використовуються (і не тільки в тих країнах, представники яких беруть участь у роботі конференції) не тільки, як сховище архівів, але й як знаряддя для ураження історичних — водночас і політичних — супротивників.
Представник російських науковців Арсеній Рогінський (товариство «Меморіал») акцентував увагу на тому, що в різних країнах (Україна і Росія тут не виняток) існують різні образи минулого, що, у разі небажання шукати взаємоприйнятний компроміс, призводить до «конфліктів пам’яті» або навіть «воєн пам’яті». Справді ж бо, якщо для Росії, наприклад, 1944 рік є роком «звільнення Естонії від німецько-фашистських загарбників», то естонці на це відповідають: «Так, спасибі, що звільнили, але чому ви потім залишились? Ви визволителі, але ви й окупанти». Так само протилежним є, приміром, сприйняття у Росії, з одного боку, та у Польщі й в Україні, з іншого боку, відомих подій 17 вересня 1939 року.
І ось, враховуючи це, сказав пан Рогінський, наше товариство «Меморіал» нещодавно ухвалило декларацію з проблем історичної пам’яті, де чітко вказується: треба враховувати, що пам’ять сусідніх із Росією країн — інша, і це треба поважати, бо сусід має, безперечно, право на своє уявлення про минуле. В той же час ми бачимо, сказав Арсеній Рогінський, що російські політики (і, на жаль, навколокремлівські історики) інтенсивно формують зараз образ російського «славного минулого» як суцільного шляху від перемоги до перемоги. Між іншим, в’їдливо зауважив пан Рогінський, усе це дуже нагадує сумнозвісну ідеологічну установку графа Бенкендорфа, найвпливовішої особи з оточення імператора Миколи І. У 1833 році граф написав буквально таке: «Прошлое России славно; настоящее ее прекрасно; будуще же ее такого, что превосходит всякое воображение!». Ось такі, досить химерні, ідеологічні зближення іноді відбуваються... Втім, на думку Арсенія Рогінського, не варто аж так перебільшувати значення створеної президентом Дмитром Медвєдєвим відомої Комісії по боротьбі з фальсифікаціями історії — адже ѕ комісій, створених у Росії, цілком недієздатні. (Від себе заперечимо — а якщо саме оця комісія виявиться несподівано дієздатною? Тим більше, що явна підтримка її на найвищому державному рівні Росії не є таємницею).
Окремо Арсеній Рогінський зупинився на тому, якою бачиться Україна (і українці) у масовій свідомості «простих» росіян. Ще 10 років тому, констатував він, Україну дуже значна частина росіян, по суті, не сприймала як окрему державу. «А зараз я особисто не зустрічав в Росії людей, які б у цьому сумнівалися. В чому причина? Відповідь проста: відбулась помаранчева революція!». Для російської масової свідомості Україна — це дуже важлива частина такого собі об’єднавчого «ми», частина «нашої» свідомості, з нею траплялось все те, що траплялось з «нами» (в той час як українська свідомість бачить це, — підкреслив пан Рогінський, — зовсім інакше: ми завжди були іншими та особливими!). Іще одне переконання середньостатистичного росіянина: «Ніколи ми ніякої незалежності нікого — а тим більше України — не позбавляли!». Оце є найбільш небезпечним... Що ж робити? — запитав себе й присутніх Арсеній Рогінський. Відповідь така: суспільству слід перебувати у постійному режимі діалогу. А перед істориками — подвійний обов’язок: а) професійний (не пропускати заангажовані оцінки й методики у свої праці) та б) громадянський — не дати використати себе як знаряддя ворожнечі, яка й так існує. І не забувати: якщо історик зробив текст, котрий не сподобався жодній з конфліктуючих сторін — це чесний текст, підсумував Арсеній Рогінський.
Андрій Портнов (журнал «Україна модерна») відзначив, що у випадку українсько-російського діалогу (на відміну, приміром, від діалогу українсько-польського) важливим є те, що це — пострадянські суспільства, пострадянські академічні середовища. А внаслідок цього виникає ілюзорне уявлення про «легкість» розуміння й сприйняття того, що відбувається у сусідів. До цього додається і легітимізація українофобських та русофобських настроїв й поглядів у наших країнах, взагалі катастрофічний брак культурних, зважених голосів, заявив Андрій Портнов. І він також задав присутнім запитання: що робити історикам в умовах, що склалися, задля порозуміння між Росією та Україною? Дуже багато хто з істориків очікують «соціального замовлення», що є дуже прикрим явищем, відзначив Андрій Портнов. Бо об’єднати може не та історія, котра «не ображає» сусіда, яка є компромісною, а та, що є аналітичною, де є зіткнення думок та інтелектуальна чесність перед собою. Хвалити Бога, змінилися стосунки між істориком та суспільством (тепер історик уже не «володар думок»). Але він був і залишається громадянином — особливо коли пише підручник.
Оця «інтелектуальна чесність перед собою» (і в цьому були згодні більшість учасників конференції) якраз і є головною гарантією проти небезпечного націонал-шовіністичного «самозвеличування» на псевдоісторичній основі. Це однаково справедливо незалежно від того, чи йде мова в дискусіях про проблеми державної та ідейної спадкоємності Київської Русі, про сприйняття в українському та російському суспільствах катастрофи Голодомору 1932 — 1933 років та про відповідальність за неї чи про злободенні проблеми українсько-російських взаємин. Можна не сумніватися, що чесний, незаангажований історик (а таких, віриться, переважна більшість) чудово знає про глибинну правоту слів одного безсмертного літературного персонажа: «Говорити правду — легко й приємно». Він мав на увазі — легко і приємно перед власною совістю, не перед прагматичними розрахунками. Цього булгаковського персонажа звали Ієшуа Га-Ноцрі...
