«Найміцніша опора жорстоких володарів — це не в’язниці чи тортури, а ті раби, котрі захоплюються ними». Ці слова великого Сенеки дають воістину багату поживу для роздумів. І ще раз підтверджують: відповіді на складні питання історичного буття народів, та й людства взагалі, зазвичай лежать аж ніяк не на поверхні. А це означає, що один із перевірених століттями способів знайти їх — розширити «діапазон» пошуку. Тобто заглибитися в безкінечний Космос (Океан) Часу.
Саме там, попри уявну «темряву» безмежно далеких від нас часів, можна знайти відповіді на «одвічні» запитання, що завжди хвилювали людство. А саме: що таке свобода і рабство? Як вичавити із себе раба? Як розрізнити, викрити в собі ці риси — а це зовсім не просто зробити в нашу самозакохану добу, коли більшість людей цілком щиро вважають себе нібито вільними, не усвідомлюючи, що це ілюзія. Як, зрештою, досягти свободи — повстанням проти рабських умов життя або моральним самовдосконаленням, адже недарма ще мудреці Стародавнього Сходу казали: «Якщо не в змозі змінити навколишній світ — змінися сам!», або в сучаснішій інтерпретації: «Якщо немає зовнішньої свободи — будь внутрішньо вільним»? А може, необхідні поступові, часткові реформи? Справді, немає нічого важливішого, ніж ці проблеми, — саме сьогодні в Україні, тоді, коли ми є свідками методичного, жорсткого наступу на національний «простір свободи» в його зовнішньому та внутрішньому вимірах.
Що ж, у такому разі спробуємо... поспілкуватися з Езопом — стародавні греки вимовляли його ім’я: «Айсопос», з наголосом на останньому «о». Так, з тим самим напівлегендарним поетом-байкарем, якого добре знали геть усі мешканці Стародавньої Греції, навіть неписьменні. Так, приміром, один із Аристофанових героїв, глузливо каже приятелеві: «Ти, невігласе й ледарю, навіть Езопа не вивчив!» — його байки вивчали у школах.
Так, з тим самим Езопом, який став істинним родоначальником жанру літературної байки, увічнив його (і Федр, і Лафонтен, і Крилов, і Глібов, і Гребінка були лише його учнями — хто більш, а хто менш талановитими). Із тим самим, про чиє життя майже не збереглося жодних певних відомостей — за винятком тих, які ми стисло подамо трохи нижче. Утім, читач може запитати: навіщо нам сьогодні Езоп, навіть з усіма своїми, напевно, застарілими, байками (пару з них ми далі наведемо)? Чим він, власне, міг би зарадити нам сьогодні?
А відповідь така: щирим прагненням свободи, відданістю свободі, готовністю заплатити за неї яку завгодно (хай страшну, коли йдеться про власне життя) ціну. Своїм величезним ресурсом внутрішньої свободи — це не дозволяє йому «смиренно» визнати себе рабом, хоч він сам каже про себе: «Ці руки загрубіли в роботі й втратили здатність відчувати любов. На цьому тілі — рубці. Життя і люди стільки разів нагороджували моє тіло ударами, що воно зараз як суцільна рана». Зрештою, своєю зневагою до матеріальних благ і влади, цих наркотиків сучасної України.
Та що ми знаємо насправді про історичного Езопа? Дуже мало. Геродот (V ст. до н. е.) розповідає, що знаменитий раб, інтелектуал, пророк і байкар жив 100 років тому на острові Самос, чарівному куточку землі в Егейському морі, на острові, де солоний подих моря змішується з пахощами сосен та ялин, де на схилах гір зростають каштанові, оливкові, помаранчеві гаї та, звичайно, виноградники, з грон яких роблять знамените самоське вино. На цьому райському острові, уславленому іменами Піфагора, поета Анакреонта (і, крім них, жорстокого тирана Полікрата), Езоп був рабом якогось Іадмона (пізніші оповідачі уточнили: Ксанфа, місцевого багатія, який проголошував себе «філософом») і загинув унаслідок підступів дельфійських жерців, які звинуватили його в крадіжці у храмі. Вирізняючись рідкісним розумом, пишуть Геродот і його наступники (Гераклід Понтійський), Езоп мав потворну зовнішність: дуже велике черево, здоровенна, непропорційна голова, на спині — горб. Античність не сумнівалася, на відміну від Мартіна Лютера, в достовірності Езопа — його вважали одним з найбільших семи давньогрецьких мудреців.
А блискучим «ретранслятором» та «актуалізатором» творів, думок і вчинків Езопа для наших сучасників і для нас із вами, читачу, стане видатний бразильський драматург ХХ століття Гільєрме Фігейредо (1915 — 1997), чия п’єса «Лисиця й виноград» (1952), присвячена життю й долі Великого Раба, обійшла мало не всі театральні підмостки світу. Ставили її й в Україні. Одразу назвемо всіх дійових осіб драми, їх небагато — лише шість: Езоп; Ксанф (господар Езопа, «філософ»), Клея (його дружина), Мелі (рабиня Клеї), Ефіоп (раб Ксанфа), Агностос (таємничий гість, якого запрошує до своєї оселі Ксанф). Оце й усе. Ремарки — мінімальні, що сприяє чіткій вибудові головного конфлікту.
А конфлікт — один і той же, що супроводжує людство впродовж тисячоліть: свобода і рабство (дарма що сучасне рабство, зокрема в Україні, є рабством «економічним», рабством «за контрактом», а не рабством в’язниці й батога). Раба Езопа взагалі подарували Ксанфу як «безкоштовний додаток» за купівлю особливо великої партії інших невільників. Спочатку він вражає всіх, хто його бачить, своєю зовнішньою потворністю — так сталося і з Клеєю, яка, втім, швидко захоплюється ним як неповторною особистістю. Сам Езоп каже про це: «Я звик до відчуття жаху на обличчях тих, хто бачить мене вперше... Так, я кумедний. Та коли я смішу інших, ти не можеш уявити собі, наскільки я буваю серйозним. Від того, що я кажу, мені чомусь не смішно!». І ще: «Я — потвора, я жахливе чудовисько, я син гідри, химери, мінотавра — всього найстрахітливішого, що коли-небудь з’являлося в чудесній Греції. Але це не заважає деяким людям відчувати співчуття до мене, і симпатію, і навіть любов (це про Клею. — І. С.). А знаєш, чому? Тому що є люди, настільки ж огидні зсередини, як я огидний зовні!».
Езоп — раб, проте інтелектуально й духовно він явно підноситься над людьми, які його оточують, бо випередив свій час. Він не просто вміло долає житейські проблеми («Коли ми поверталися додому, Ксанф звелів, — розповідає герой, — аби кожен раб ніс на собі певний тягар. Усі прагнули захопити вантаж якомога легший — із тканинами, посудом, статуетками. Я ж вибрав найважчий — величезний кошик з хлібом. Тоді всі насміхалися з мене, навіть раб-ефіоп. Але того ж дня люди мусили їсти хліб, так само й наступного. Минуло небагато часу, і я ніс порожнього кошика, а решта стогнали під вагою своїх нош»). Він не тільки пише в’їдливі, влучні байки («Птахи і Галка»: «Надумав Зевс на Олімпі настановити птахам царя. Звелів птахам, аби прийшли до нього й вибрали з-поміж себе найкращого — йому й бути царем. Зраділо птаство, кинулося чепуритися. А Галка й собі подумала: чому б і мені не спробувати ризикнути, хоч я непоказна, чорна, мов сажа; почала вона крадькома, аби ніхто не бачив, збирати різнобарвне пір’я, яке повискубували з себе, чепурячись, птахи: Павич, Голуб, Бекас, Одуд... З’явилося завтра птаство на Олімп — і Галку обрали царем! Але дуже швидко інші птахи побачили обман, упізнали своє пір’я, що ним була густо натикана Галка, та й повисмикували назад — і ошуканка залишилася у своєму чорному пір’ї. Дорого обійшлися Галці хитрощі. Стала вона посміховиськом для всього птаства. Отак деякі люди чужими думками заживають собі слави — а закінчують ганьбою»). Головне, що він — мислить. Про свободу, людей, сенс життя.
Багато думок поета-раба про природу людини сприймаються так, ніби вони прозвучали вперше просто сьогодні. Приміром, така. На пряме запитання Клеї: «Навіщо тобі бути вільним?» — наш герой відповідає: «Має ж бути на землі місце, де тече струмок і з нього можна пити воду просто з долоні, не боячись, що хтось підійде і скаже мені, що, мовляв, ще не настав час пити або ще зарано відчувати спрагу... Таке місце, де солов’ї не відлітали б при наближенні людини. Чи помітила ти, що тварини тікають, відчувши, що людина вже десь близько? Що більше я пізнаю людей, то сильніше люблю тварин. Я хотів би вміти розповідати їм байки їхньою мовою, я хотів би сказати їм: «Чи знаєш ти, о вовче, винищувачу ягнят, що є такі тварини — люди, котрі теж убивають один одного. Але вони роблять це не задля того, щоб жити, як ти, а просто так — з любові до вбивства!» Зрозуміло, це не тільки й не стільки Езоп, скільки автор, Гільєрме Фігейредо, звертається до нас.
Проте ядро п’єси «Лисиця й виноград» — це роздуми Езопа про свободу. І боротьба за неї.
Важливим є те, що й свобода Езопа, і саме його життя залежить від волі Ксанфа — людини, якій дала влучну характеристику власна дружина Клея, котра потайки ненавидить його («Він весь час філософує... теревенить про те, що несправедливість є справедливою, що страждання — це радість, що світ створений задля того, щоб він, Ксанф, міг пити добрі вина, мати багату оселю, кохати прекрасних жінок»). Ось така «філософія» власника-сибарита, «господаря життя». Його раб Езоп каже: «Ксанф наївніший від мене: він вигадав світ своїх задоволених бажань та щиро вірить, що такий світ існує» (до речі, Езоп зовсім не є наївним; вдумаємося лише в такі його слова: «Боги завжди прощають людям. Для цього ми і створюємо їх. Поміркуй добре: хто б пробачав нас, якби не було богів?»).
І ось двоє цих особистостей — Ксанф та Езоп — ведуть гострі суперечки про свободу. Рабовласник з огидною, ситою самовпевненістю запитує раба: «Навіщо тобі свобода? Ніяка свобода не принесе тобі веселощів, не потішить тебе з твоєю потворністю. Краще я буду багатим та вільним, а ти будеш моїм рабом!». І трохи згодом додає: «Дати свободу рабові? Що він робитиме з нею, один у цілому світі? Ти ще не дозрів для свободи. Лише тоді, коли навчишся в мене бути багатим, могутнім і мудрим (для Ксанфа все це — єдиний синонімічний ряд, у тому числі третє слово! — І. С.), ти зможеш піти назустріч життю, не збиваючись на манівці».
Езоп не раз просто рятує добробут, майно і честь пихатого «філософа». Вперше, коли підказав йому єдино правильний вихід з пастки, в котру той сам себе загнав (напившись, як свиня, Ксанф обіцяє своєму випадковому гостеві, подорожньому Агностосу, що зможе завтра випити море, та укладає письмове парі, — а в разі поразки має віддати Агностосу свій дім, усе майно, дружину і рабів. Уранці після пиятики Агностос нагадує Ксанфу про парі — той у відчаї та благає про допомогу в єдиної надії — Езопа, і називає при цьому його «кращим своїм другом, не рабом», обіцяючи свободу. Езоп підказує вихід: Ксанф вип’є море, але тільки тоді, коли перекриють усі річки, які його живлять!)
І вдруге Езоп рятує Ксанфа, коли повертає назад його дружину Клею («філософ» розглядає цю жінку як свою законну власність, він у розпачі, адже та раптом наважилася піти від нього!). Езоп бере у Ксанфа хороший гаманець із грошима, йде на ринок і купує там безліч жіночих прикрас — начебто, як він заявляє всім, на майбутнє весілля господаря. Щойно стривожена Клея дізналася про ці чутки — вона негайно повернулася до нелюба-чоловіка...
В усіх цих випадках Ксанф обіцяв своєму геніальному рабові свободу. І не дотримав свого слова. Коли народ зажадав звільнення Езопа з неволі — бо люди здогадалися, що «філософу»-рабовласникові не до снаги було б знайти дотепне розв’язання проблеми, чому він не може випити море, не втрачаючи обличчя, — Ксанф зверхньо відповідає: «На якій підставі народ хоче, щоб я позбувся того, що належить мені, — позбувся Езопа? Хіба народ уже захопив владу (! — І. С.)? Хіба він уже розподіляє статки багатих? Народ чудово знає, що немає такого закону, котрий зобов’язав би мене звільняти моїх рабів! А Езоп має бути вдячним мені: я годую його, даю йому житло, він живе в мене так добре, як жоден інший раб у Греції».
Із «позицією» Ксанфа все зрозуміло. А що думає про свободу Езоп? «Я не хочу слави. Я хочу лише свободи» — це його слова. «Я хочу лише того, що належить мені по праву». Проте — дуже важливе уточнення: «Свобода за своєю природою є чистою, і ми повинні брати її чистими руками!» І на уточнювальне запитання Клеї: «А поки це неможливо — ти волієш залишитися рабом?» Езоп відповідає: «Так!». Утім, великий грек уже не просить, а вимагає у свого господаря: «Дай мені свободу, Ксанфе!». А коли закохана Клея (звільнення Езопа означає для неї його втрату) буквально благає: «Ми шануємо тебе, Езопе. Чому ти хочеш піти?» — той відповідає: «Тому що я теж шаную себе. Дай мені свободу, Ксанфе!». І відкидає пропозицію Клеї втекти: «Ні. Ходити під страхом бути впійманим — то не свобода. Свобода — це не таємниця. Свободи не ховають. Усі повинні знати, що люди — вільні. Знати й шануватися!»
І ось — вирішальний вибір його долі. Вибір між життям у рабстві та «покарою вільної людини». Але по черзі. Під тиском народу Ксанф мусить підписати документи про звільнення раба (чомусь пригадуються Енгельгардт і Шевченко). Езоп мріє нарешті «побачити світ очима вільної людини», посміятися з жадібності найбагатшої людини у світі — царя Креза, який потопає в золоті, з марнославства фараонів Єгипту («вони побудували для себе гробниці, і це каміння покриває їхні зотлілі кістки!»). Однак не судилося: жерці храму в Дельфах звинувачують його в крадіжці священної золотої храмової посудини (її потайки підкинула Езопові Клея, яка мріяла повернути коханого). Езопа під вартою доправляють назад на Самос, до Ксанфа, і пропонують вибір: якщо він визнає себе знову рабом Ксанфа, то його хазяїн має право сам обрати для нього кару (Ксанф світиться від радості, він пропонує колишньому рабові контракт: «Ти будеш знову з нами, як раб. Тільки на короткий час, аби відвернути увагу! Насправді ж ми будемо компаньйонами, Езопе! Ти будеш складати байки, а я розповідатиму їх моїм учням на майдані. Ти не уявляєш, яким успіхом вони користуються. Ти скоро станеш багатим, Езопе! Тільки скажи жерцям, що ти мій раб, а я підтверджу це»). Якщо ж Езоп вільний, то його скинуть у найглибше провалля Греції з Гіампіанської скелі. Такий закон.
Відповідь Езопа (найсильніше місце п’єси й водночас її фінал): «Я не раб твій, Ксанфе... Отже, для вільних людей, які крадуть, існує одна кара — та інша, менш сувора — для рабів? (Пауза.) Я хочу свободи. Я вибираю кару вільних людей. Така моя воля. Я вільний. Ніхто ніколи не доторкнеться до мого тіла — ані ненависть, ані любов. Я сам піду до прірви (Його голос твердий, але часом відчуваються нотки хвилювання.) Ви вільні! Будь-яка людина дозріла до свободи, для того, аби вмерти за неї. (Звертаючись до народу.) Я теж ще зелений для любові, зелений для життя. Але я вільний, вільний. Прокляття! (Рішучим кроком іде до дверей дому Ксанфа.) Геть з дороги. Де ваша прірва для вільних людей?» (Рішуче йде. Гуркіт іззовні, що його здіймає народ, сягає апогею.)»
Народ, який дав світові Григорія Сковороду, не може не поділяти зневаги нашого героя до неправедних земних благ та його прагнення побачити весь світ вільними очима вільної людини. Нація, яка дала світові Тараса Шевченка, не може не поділяти ненависті Езопа до рабства і гноблення людини. Втім, у цьому не вся правда. Народу, мільйонам представників якого не дають права на вільний відповідальний вибір (а це і є свобода), країні, де люди голосують «за гречку», за ті чи інші подачки ситих ксанфів, — безмежно далекі Езопові слова: «Ви вільні! Кожна людина повинна знати, що вона вільна». Як і окрема людина, народ цілком бере на себе щохвилинну відповідальність за свої дії або бездіяльність. Тобто не просто має право, а мусить — ухиляння є рабською ілюзією, — саме вимушений бути вільним. Якщо, звичайно, ми не хочемо згадати другу частину нещадної формули Езопа: «Будь-яка людина дозріла для свободи — і для того, щоб померти за неї».
