Честь і хвала історикам, які збагачують науку достовірними, точно вивіреними фактами про події, постаті, тенденції далекого – й не дуже – минулого. Але ще більшої поваги, визнання, ба навіть слави заслуговують ті науковці, котрі концептуально (саме концептуально) вибудовують, розробляють свої ідеї, підходи та теорії, прагнучи органічно вписати національну історію своєї країни у загальноцивілізаційний, глобальний світовий контекст. Бо це не «принижує», не «приземлює» історію народу, а , навпаки, вивіщує її, вказує на гідне цього народу місце в океані історії всесвітньої.
Саме цю місію вважав справою свого життя всесвітньо відомий український вчений-історик, сходознавець, філолог, мислитель, фундатор Українського наукового інституту Гарвардського університету (США) Омелян Йосипович Пріцак (1919-2006). Зараз, в рамках цього невеличкого допису, немає жодної можливості докладно розглядати життєвий та творчий шлях цього славетного науковця, котрий зробив величезний внесок у найрізноманітніші галузі українського та світового гуманітарного знання (цей внесок і досі , на наш спільний сором, не роз*яснено, не поширено належним чином в Україні. Хто знає, наприклад, про бодай основні, базові ідеї класичної праці Омеляна Йосиповича – «Походження Русі» - виданої колись, близько 20 років тому, принизливо мізерним тиражем? А то була воістину справа його життя).
Тому спробуємо зараз лише вкрай коротко викласти суть проблем, які хвилювали великого вченого впродовж багатьох десятиліть. Це, як можливо побачить зацікавлений читач, проблеми не локальні, не вузько обмежені – ні, то питання визначальні, світоглядного масштабу. Зазначимо головні з них:
.Що таке (або ж, власне, чим є) історія України?
Для Пріцака це було далеко не академічне, абстрактне питання, адже він справедливо вважав, що коли ми не визначимось із засадничими, «наріжними» речами, то неминуче будемо протистояти невпорядкованості (а то й хаосу) в оцінці тих або інших конкретних фактів. Цим фактам потрібна загальна концепція – при цьому, безумовно, вони, ці факти становлять життєво важливий «будівельний матеріал» власне історії як науки. Але питання полягає в їх інтерпретації.
Отже, найважливішими складовими української історії Омелян Йосипович вважав консерватизм та революційність – в їх суперечливій, драматичній, часом трагічній взаємодії. Причому один чинник тут є невіддільним від іншого, і це обов*язково слід враховувати. Характерно, що видатний вчений багато разів піддавав сумніву, здавалося б , непохитні, назавжди утверджені погляди на українську історію (здатність піддавати сумніву навіть загальновизнані речі – риса дуже цінна). Так, Пріцак відзначав, що поширена аксіома входження України до візантійсько-православного цивілізаційного простору не охоплює цілком і повнотою всю нашу національну історію – бо вона ігнорує український католіцизм – унію (а хіба його можна ігнорувати?), і більше того, ігнорує також і нехристиянські (приміром, ісламську) цивілізації на нашій території.
Тут ми органічно переходимо до наступної проблеми, що хвилювала вченого.
А саме: чим цікава для світової спільноти українська історія?
Відповідь Пріцака є такою: «Україна є цікавою для історика територією, бо вона була перехрестям багатьох культур, продуктом як циклічного, так і лінійного (лінеарного) думання». Саме виходячи з цього, Омелян Йосипович і прагнув розв*язати головне завдання, що його він ставив перед собою: інтегрувати історію України в історію світову. Тут треба мати на увазі ось що. У розумінні Пріцака до територіальної історії, безперечно, входить історія нації, але «з органічним включенням інших етнонаціональних структур на повністю рівноправних засадах представлення».
Він був переконаний, що «історія України – це не історія української етнічної маси (етнізм не є об*єктом історії), а міряне лінеарним часом минуле усіх типів держав, що існували на теперешній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих спільнот («політичних українців») та перейнятих розвинутих ними цивілізацій». Не всі, ймовірно, погодяться з цією думкою, але не враховувати її, беручи до уваги авторитет Омеляна Пріцака, навряд чи буде правильним.
В чому корінна відмінність між реальною історією та міфом?
Над цим Омелян Йосипович також розмірковував впродовж багатьох десятиліть. Він наголошував на тому, що відмінностей тут щонайменше дві.
По-перше, «наука на відміну від міфу сприймає та досліджує усі гіпотези і моделі умовно. Тільки ті пропозиції, які доведені повністю, входять до наукового доробку. Натомість міф не потребує доказів і взагалі не підлягає законам логіки.
По-друге, міф утворюється з бажання людської спільноти робити «славним» минуле, зокрема, давнє, щоб воно було привабливим для молодого покоління. З іншого боку, виникла і ще досі наявна потреба наблизити невідоме майбутнє і також зробити його привабливим. Тому міф рухається від побудови до події, де базове відношення, або правда, охоплює певну кількість сюжетних ліній, подій чи характерів. Натомість наука рухається від події до побудови, має свою дефініцію, яка базується на точних критеріях».
Саме цю методологію застосував видатний вчений при науковому аналізі такої видатної пам*ятки вітчизняної прадавньої історії, як «Повість времінних літ». Треба було відділити реальну історію від міфів, науку від художніх образів. Творіння Нестора-літописця є головним історичним та літературним джерелом ранньої історії Русі. Пріцак підкреслював, що надзвичайно важливим виступає тут фактор території, тому що « як +історія (хроніка) Яна Длугоша належить до польської культури, попри її написання латинською мовою, так і «Повість времінних літ» є українською пам*яткою, бо була написана в Києві. І це – одинокий, основний критерій» - наголошує Омелян Пріцак.
Ще в 70-ті роки ХХ століття вчений багато писав про те, що українські дослідники «Повісті» мають розв*язати безліч завдань – в контексті панування імперсько-російських наративів у цій царині. Він підкреслював : «Справа в тому, що при існуючій ситуації для української науки не вистарчить засвоїти собі труд російської науки, замінити усюди слово «російський» на «український». Ми мусимо створити нове, краще видання тексту «Повісті» і дати такий переклад і коментар, які б перевищили усе, створене досі, і відтворити науковий продукт, на який навіть не могла б здобутися Академія наук в Москві та Ленінграді». Можемо із задоволенням відзначити, що ці слова стали для українських істориків й філологів «листом у майбутнє». І зроблено вже чимало.
* * * * * * * *
Треба віддавати собі звіт у тому, що «зерна», посіяні великим ученим, дали рясний врожай ще за його життя – і, безумовно, дадуть ще більший у грядущому. Науковцям ще не одне десятиліття працювати над спадщиною Омеляна Пріцака – насамперед, над його капітальною розвідкою «Походження Русі», але не тільки. Дальшого розвитку (це лише один окремий приклад) очікують його ідеї про відновлення Ярославом Мудрим власної версії Римської імперії (зазвичай тут пишуть лише про Візантію!) на противагу Константинополю зі Святою Софією в Києві та церковно-слов*янською мовою як обрядовою – причому Пріцак логічно пов*язував це з двома різними концепціями суверенітету: руською та візантійською ( чи достатньо досліджена у нас ця проблема?). Але найважливішим, можливо, є ось що. В часи, коли взагалі заперечується можливість достовірного історичного знання («ми не можемо майже нічого точно знати про минуле»), коли натомість суспільству агресивно нав*язуються різні історичні міфи, хронологічно від ХІ до ХХ століття – дуже актуальною є така думка Омеляна Пріцака: «Історія є така наука, яка може давати точні відповіді, але лише тоді, коли повністю розпізнано перспективу даної проблеми».
