Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Про найголовніше

Професор Станіслав Кульчицький та його російський колега Віктор Кондрашин: чим був Голодомор 1932—1933 років?
3 червня, 2008 - 00:00

Така всесвітнього масштабу людська трагедія, як «терор голодом» 1932— 1933 рр., який був свідомо організований сталінським злочинним режимом і внаслідок якого загинули мільйони і мільйони українців, мала б бути предметом чесної, відвертої, обгрунтованої розмови, що базується на фактах. Розмови за участю, передовсім, найкращих спеціалістів, що досконало оволоділи цією проблемою. Проте, на жаль, в дискусіях про Голодомор превалюють політичні міркування, а точніше — політична заангажованість (можливо, це якоюсь мірою неминуче, але ми не повинні миритися з подібною тенденцією).

Один iз найкомпетентніших знавців цієї проблематики, постійний автор «Дня», доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький 9 та 10 квітня ц.р. розповів на наших сторінках про дискусію з російськими істориками, що стосувалась природи, причин, масштабів та наслідків Великого Голоду 1933 року. Російський вчений, професор Віктор Кондрашин надіслав «Дню» відповідь на статті Станіслава Владиславовича, де виклав свою точку зору на проблему сталінського «терору голодом». Знайомимо наших читачів iз виступом В. Кондрашина і одночасно публікуємо погляд на цей виступ професора Станіслава Кульчицького.


Чи був голод 1932—1933 рр. в Україні «геноцидом українського народу»? Відповідь С.В. Кульчицькому

Декілька слів про конференцію, доповіді, статтю Кульчицького...

У своїй доповіді я зосередив увагу на аргументах тих численних російських і західних вчених, якi не погоджуються з концепцією українських істориків про голод 1932—1933 років як «геноцид Голодомором народу України».

Сам факт мого виступу на цю трагічну тему став можливим, оскільки протягом багатьох років я займаюся історією голоду 1932—1933 рр. у Росії. Написав на цю тему безліч робіт, опублікованих у Японії, Італії, Швеції, зокрема, спільну монографію про голод 1932—1933 рр. у радянському селі з американським істориком Д. Пеннер. У 90 ті роки я брав участь у міжнародному проекті Інституту російської історії РАН щодо публікації документів про історію колективізації в СРСР, був одним iз відповідальних укладачів третього тому збірки документів цієї серії, присвяченої голоду 1932—1933 років (Трагедія радянського села. Колективізація й розкуркулення. Т. 3. М., 2001).

Моя наукова робота на тему голоду викликала цікавість у закордонних колег. І мені доводилося виступати з доповідями на тему голоду 1932— 1933 рр. у Поволжі та СРСР у США (Бостон), Японії (Токійський університет), Італії (Віченца), Швеції (Стокгольмська школа економіки) й т.д. Причому наукові видання вельми авторитетних наукових центрів Японії, Швеції та Італії опублікували мої статті на тему порівняльного аналізу голоду 1932—1933 рр. у Росії й Україні. Тому те, що С.В. Кульчицький оцінив мене як дослідника, не обізнаного з працями українських істориків на тему голоду в Україні, який не знає ситуації в Україні, викликає подив.

Хочу внести ясність у мою відповідь, що дала підстави С.В. Кульчицькому стверджувати про моє «незнання теми». Передусім я мав на увазі те, що в Росії немає спеціальних, окремих робіт, присвячених аналізу голоду 1932—1933 рр. в Україні. І це природно. Оскільки історики Росії вивчають голод у російських регіонах. Але це не означає, що я й інші історики Росії не володіють конкретно-історичним матеріалом про колективізацію й голод в Україні, відображеним у російській, українській і західній історіографії. Навпаки, внаслідок підвищеної уваги до цієї теми в Україні та насаджування владою погляду про винятковий характер голоду 1932 — 1933 рр. в Україні порівняно з іншими регіонами колишнього СРСР російські дослідники особливо пильно вивчають наукову аргументацію українських колег.

Українські колеги іноді лукавлять, коли стверджують, що їхня концепція голоду 1932—1933 рр. в Україні є суто внутрішньою справою України й до сучасної Росії не має жодного стосунку. Але потім вони самі ж себе й спростовують. Ось лише один факт, що підтверджує сказане. Це остання книжка про голод 1932—1933 рр. в Україні самого С.В. Кульчицького, одного з провідних співробітників Інституту історії Національної академії наук, під характерною назвою «Чому він (мається на увазі Й.В. Сталін. — В.К. ) нас (маються на увазі українці. — В.К. ) знищував?» (Київ, 2007). Слід розуміти, що ця книжка, видана російською мовою, призначалася для російськомовної частини населення України та для росіян. У ній автором найбільш повно й у доступній формі викладена концепція «Голодомору як геноциду» українського народу. На обкладинці книжки автор вважає за можливе розмістити думку з цієї проблеми, яку він, напевно, поділяє, завкафедрою україністики Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксани Пахльовської: «Чому Сталін знищував Україну? — пише Пахльовська, — одне з ключових питань передусім російської історії. Поки росіяни не визнають Голодомор геноцидом — як це зробили німці з Голокостом, — їхня країна ніколи не стане демократичною. А зростаюча дистанція між Росією та Європою стане прірвою». І як у Росії мають сприймати такі ультимативні заяви? Принаймні це вже не наукова суперечка, а чиста політика.

Тому одразу хотілося б сформулювати головну ідею своєї позиції. Я й багато інших дослідників категорично проти такої упередженої, політизованої й примітивно ідеологізованої постановки питання i вважаємо, й пишемо в своїх роботах, що трагедія 1932— 1933 років у СРСР має не роз’єднувати, а об’єднувати Росію й Україну, український і російський народи як спільна трагедія, уроки якої мають укріпити історичні зв’язки багатовікового спільного існування народів у складний час становлення нової державності як у Росії, так і в Україні, руху країн шляхом демократії та прогресу. Цій благородній меті, на моє глибоке переконання, й мусять присвятити свою творчість дослідники голоду як у Росії, так і в Україні.

Наразі в історичній літературі й публіцистиці представлені два основні погляди на голод 1932—1933 років у СРСР. Перший погляд — це прихильники концепції про «Голодомор в Україні» як специфічно український феномен, «геноцид народу України» з боку сталінського режиму з метою не допустити виходу з СРСР Радянської України. Другий погляд — їхні противники, які розглядають цей голод як результат прорахунків сталінської політики форсованої колективізації, нерозривно пов’язаної з більш загальною проблемою індустріальної модернізації СРСР, що здійснювалася наприкінці 20—30-х років насильницькими методами сталінським режимом унаслідок його природи й особистості Сталіна.

Концепція «Голодомору-геноциду» не підтверджується документами, вивченими дослідниками й введеними в широкий науковий обіг у 90-ті роки й на початку 2000-х років з історії колективізації в СРСР. Їх цілком достатньо, щоб зрозуміти причини, масштаби й наслідки голоду 1932—1933 рр. у різних його регіонах, зокрема, й в Україні.

Неможливо підтвердити на документальному рівні, що політика Сталіна та його оточення в 1932—1933 рр. була націлена на те, щоб знищити український народ або його частину. У величезному комплексі документальних та інших джерел на цю тему немає жодного прямого підтвердження цієї тези, й це робить саму постановку питання про «геноцид», на наш погляд, просто абсурдною.

Тим часом, зв’язок індустріалізації й голоду очевидний, оскільки пов’язаний з голодним експортом. Причому ця особливість радянської індустріалізації не є винаходом сталіністів. Наприклад, за 1887—1891 роки з метою отримання джерел для індустріалізації з Росії було експортовано приблизно 10 млн. тонн зерна, результатом чого став «Цар-голод» 1891—1892 рр. У 1930— 1933 рр. із СРСР було вивезено майже 13 млн. тонн. зерна, звідси й масштаби трагедії в зерновиробних районах.

Теорія «геноциду Голодомором» виглядає непереконливо з погляду поведінки сталінського режиму напередодні й під час голоду. Якби йшлося про геноцид, то йому слід було б діяти за логікою дій нацистів у «єврейському гетто» в роки Другої світової війни, тобто довести справу до кінця, припинити доступ продовольства й інших матеріальних ресурсів до України. Тим часом, цього не відбувалося.

За нашими підрахунками, що грунтуються на аналізі джерел, опублікованих у третьому томі збірки документів «Трагедія радянського села: колективізація й розкуркулення», 1933 року загалом Україна отримала 501 тис. тонн зерна у вигляді позик, що було в 7,5 разу більше, ніж 1932 року (65,6 тис. тонн). Російські регіони (без Казахстану) відповідно отримали 990 тис. тонн, лише в 1,5 раза більше, ніж 1932 року (650 тис. тонн).

Чому саме до України 1933 року було відправлено з Центру таку кількість зерна? Тому що в УРСР склалася найбільш гостра ситуація в зернових районах, що поставило під загрозу зрив посівної кампанії, чого сталінське керівництво не могло допустити через особливу роль республіки в зерновому виробництві країни. На наш погляд, перерозподіл на користь України 1933 р. перерахованих матеріальних ресурсів та інші заходи для зміцнення її економіки не вписуються в таке розуміння дій влади, що допускало б політику «геноциду» стосовно будь-якого народу.

Хоч українські історики й стверджують, що в кожному регіоні були свої причини голоду, але документи свідчать про єдиний механізм його всюди — це колективізація, хлібозаготівля, аграрна криза 1932 року, селянський опір, «покарання селян голодом» в ім’я зміцнення режиму й насадження колгоспного ладу. Іншого механізму за документами не проглядається. Причому йдеться не тільки про зернові райони, а й інші, зокрема про Казахстан, де саме колективізація і м’ясозаготівля підірвали продовольчу базу населення.

Сильний і, можливо, дійсно найсерйозніший аргумент прихильників концепції «геноциду Голодомором» — це демографічні втрати в Україні, за справедливими оцінками С.В. Кульчицького в межах 3—3,5 млн. людей. На наш погляд, масштаби трагедії в Україні були зумовлені передусім зерновою спеціалізацією республіки, великою щільністю населення, яке опинилося в зоні суцільної колективізації. Також вони визначалися масштабами селянського опору й заходами у відповідь з боку центральної й місцевої влади для його придушення й недопущення розвалу колгоспного ладу.

Я не заперечую того, що голод 1932—1933 років і загальна криза економіки України дали привід сталінському режиму здійснити превентивні заходи проти українського національного руху, а також у перспективі його можливої соціальної бази (інтелігенції, частини держапарату, селянства) при назріванні й початку воєнного конфлікту СРСР з його ворогами. Але першопричиною трагедії в Україні, так само, як і в інших районах СРСР, все ж таки було не національне питання, а потреба зміцнення колгоспного ладу й політичного режиму сталіністами в цілому, що вирішується характерними для них репресивними методами, пов’язаними з природою режиму, який переміг, і особистістю самого Сталіна.

За межами України від голоду в 1932—1933 роках, на нашу думку, загинуло від 4 до 5 млн. людей, а можливо, й більше. Нині ця проблема активно вивчається російськими фахівцями. Чи можна вважати їх жертвами «геноциду Голодомором»? На думку С.В. Кульчицького — ні. Він вважає, що лише в Україні був Голодомор «геноцид», а в інших регіонах СРСР — просто голод. І, аргументуючи, говорить про повне вилучення в Україні продовольчих запасів у селян під час хлібозаготівель, а в Росії лише вилучення зерна, із залишенням інших продовольчих запасів. Але при цьому він не називає конкретних директивних розпоряджень Центру щодо цього й спирається лише на свідчення очевидців. Його аргументація про те, що внаслідок злочинного характеру сталінського режиму документи подібного роду знищувалися або накази віддавалися Сталіном і його підручними усно, серед фахівців сталінської епохи виглядає щонайменше непереконливо. Судячи з виступу українських колег на конференції, це вже їхня загальна позиція, й чекати від них якихось серйозних документів на цю тему не випадає.

На конференції під час полеміки, що розпочалася наприкінці засідання секції, я звернувся до С.В. Кульчицького з риторичним запитанням, чому ж у Росії люди помирали з голоду, якщо в них відібрали лише зерно, а інші продукти залишили?! Як зрозуміти, що вони помирали, якщо в них під час хлібозаготівель відібрали лише зерно, а інше продовольство залишили?

Звинувачуючи мене на всю Україну в «необізнаності в поставленій на сесії темі», С.В. Кульчицький сам припускається неприпустимих для нього помилок (чи недомовок?), вводячи в оману своїх колег. Зокрема, він стверджував на конференції, що лише проти України й Кубані Сталіном була запроваджена блокада з метою замкнути голодних людей у зоні голоду, заборонити їм її покидати, звідси й масштаби жертв і доказ факту «геноциду Голодомором». Ідеться про сумновідому директиву ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про запобігання масовому виїзду голодуючих селян від 22 січня 1933 р., згідно з якою слід було зупинити масовий виїзд селян «по хліб» з УРСР і Північно-Кавказького краю.

Але чому С.В. Кульчицький ніде не говорить про те, що ця директива стосувалася не лише України та Кубані, а й Дону, національних автономій Північно-Кавказького краю? А 16 лютого вона була поширена й на Нижньо-Волзький край (нині це територія Астраханської, Волгоградської, Саратовської областей, Республіки Калмикії).

У рамках концепції «геноциду Голодомором» України проводиться й ідея про те, що на місце мільйонів померлих від «геноциду» українських селян прибули сотні й сотні тисяч російських селян з РСФСР. Але насправді йшлося, згідно з постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про переселення колгоспників на Україну» від 22 жовтня 1933 р. про 21 тисячу колгоспників з російських регіонів і Білорусії (Опубліковано: Трагедія радянського села. Т. 3. З. 809 — 81). Переселення мало суто господарські цілі. При цьому до України переселяли не лише селян з Росії й Білорусії, а й у самій Україні проводилося переселення селян з однієї області в іншу.

Підбиваючи підсумок, мені хотілося б іще раз донести до ваших вельмишановних українських читачів суть підходу російських і закордонних вчених, які не підтримують концепцію «геноциду Голодомором» України, до проблеми голоду 1932—1933 років у СРСР?

1. Цей голод — результат антиселянської політики сталінського режиму в роки першої п’ятирічки, її прорахунків і антигуманних, злочинних заходів щодо селянства, що призвело до розвалу сільського господарства країни й голоду.

2. Голод ніхто не планував заздалегідь, але ним скористався сталінський режим, аби примусити селян працювати в колгоспах і затвердити обраний ним політичний курс.

3. Голод мав регіональні особливості, що визначили його масштаби й наслідки. Передусім він ударив по зонах суцільної колективізації, де влада зіткнулася з активним селянським опором хлібозаготівлями й загрозою остаточного розвалу сільського господарства.

4. Голод не обирав народи. Геноциду окремо взятого українського народу не було, була спільна трагедія українців, російських та інших народів нашої країни з вини тодішнього керівництва СРСР.

Голод 1932—1933 років — трагедія всього радянського села, зокрема, України та Росії. І ця трагедія має не роз’єднувати, а об’єднувати народи.

Прошу вибачити мені надмірну (можливо) емоційність. Але я намагався написати емоційно мовою вивчених фактів і обґрунтованих ними аргументів, аж ніяк не претендуючи, звісно, на завершеність і тим паче остаточну істину в цьому публічному й відкритому діалозі, що розпочався (нарешті!), на таку драматичну й болісну для України, а тепер і Росії, тему.


Віктор КОНДРАШИН,
доктор історичних наук, професор, м. Пенза



Віктор Кондрашин і всі-всі-всі

Усе більше переконуюся в політичній спритності керівників КПРС. У лютому 1956 року вони наважилися відкрити світу злочини першого генсека, проте три десятки років, аж до грудня 1987, не поспішали визнавати існування голоду 1932— 1933 рр., про який знали всі-всі-всі. А все тому, що усвідомлення причин Голодомору докорінно руйнує імперську історичну пам’ять, яка вживлювалася в свідомість населення пострадянського простору протягом сторіч. Радянське минуле — це частина імперської пам’яті.

Мені здається, що зв’язок між Голодомором та імперською свідомістю розуміють усі, але не приймає багато хто. Внаслідок цього виникла бурхлива полеміка між українськими та російськими політиками, суспільними діячами, вченими. Та не треба боятися, що Україна виставить Росії рахунок за мільйони знищених життів, якщо світова спільнота визнає Голодомор геноцидом. Подібна ідея висувається лише безвідповідальними публіцистами та політиками, заскнілими в ненависті до «москалів». Переважна більшість громадян України усвідомлює і безглуздя, і аморальність такого заміру.

У Росії більше побоюються іншого: виявлення істинної природи Голодомору може катастрофічно вплинути на імперську історичну пам’ять. Тому ті, хто прагне захистити її, будуть глухими до будь-яких аргументів, які висуне українська сторона. Однак ми зобов’язані без упину переконувати співгромадян і все людство в тому, що Голодомор був наслідком терору голодом, тобто геноцидом. Це наш обов’язок перед усіма загиблими в голодних муках, перед їхнiми ненародженими дітьми й онуками, перед нами самими.

1. 9 і 10 квітня газета «День» опублікувала текст мого виступу на зустрічі російських і українських істориків у Москві. І от тепер мій опонент Віктор Кондрашин, з яким ми з початку 90-х рр. досліджуємо тему голоду 1932—1933 рр., відповідає мені в цій самій газеті. Мабуть, слід було б припинити полеміку. Чи варто публікувати відповідь на відповідь? Але стаття В. В. Кондрашина є вельми показовою. Її слід поставити в голову кута, якщо задатися метою встановити значення голоду 1932— 1933 рр. у формуванні національної історичної пам’яті.

Скажу відверто: у цій темі проф. Кондрашин є світовою величиною, сучасна Росія не має рівних йому фахівців. Саме тому аргументи такого фахівця слід уважно розглядати й аналізувати.

В. В. Кондрашин відносить себе до вчених, які розглядають голод 1932—1933 рр. як результат прорахунків сталінської політики форсованої колективізації й індустріальної модернізації СРСР. Голод він пов’язує з вивезенням хліба й не вбачає в ньому винаходу сталіністів, бо, на його думку, голод 1891—1892 рр. також є результатом голодного експорту. Іншими словами, сталінська політика в галузі економіки ототожнюється з політикою С. Ю. Вітте й інших царських прем’єрів, які вивозили хліб, щоб завозити машини. В. В. Кондрашин навіть забуває на хвилину, що в 1932—1933 рр. погодні умови сприяли врожаю (за запевненням самого Сталіна), а в 1891-у була катастрофічна засуха.

Це все, що мій шановний опонент говорить про власну позицію. Усе інше — це критика моєї позиції. Втім, дивна річ, Віктор Вікторович мав можливість багато місяців вивчати мою книгу, опубліковану в «Бібліотеці газети «День», однак не зробив щодо її тексту жодного зауваження. Кажу про це тому, що вона складається зі статей, опублікованих у 2005—2007 рр., а тому добре відома читачам «Дня».

Річ не лише в тому, що книга залишилася поза критикою. В. В. Кондрашин не звернув уваги на наявну в ній критику на адресу тих моїх колег, які називають Голодомор «українським Голокостом». Я переконаний у тому, що трагедії єврейського й українського народів мали різну природу. Нацисти переслідували євреїв саме за те, що ті були євреями. Але українців не знищували через те, що вони були етнічними українцями. Кремль спочатку позбавив українське село будь-якого продовольства, а потім взявся рятувати тих, хто ще був спроможний працювати в полі. Голодомор був результатом терору голодом, а не етнічної чистки. У будь-якому разі гинули українці, але потрібно розрізняти ці форми репресій, щоб зрозуміти природу Голодомору. Чи-то за етнічною ознакою, чи за національною, але Голодомор підпадає під дію Конвенції ООН про геноцид.

Статтею В. В. Кондрашина російська сторона вперше відреагувала на наші заяви про причини якісної відмінності загальносоюзного голоду 1932—1933 рр. від українського Голодомору. Тому такою важливою є ця стаття. Ідеться про те, що в двох регіонах з переважно українським населенням (УРСР і Кубань) Кремль конфіскував все продовольство, а в інших регіонах зернового виробництва причиною голодних смертей була лише хлібозаготівля. Реакція В. В. Кондрашина на ці твердження виявилася прогнозованою: пред’явіть документ! Те саме нам казали керманичі сучасної Компартії України.

Так, ми не маємо окремих документів про вилучення буряка, цибулі, сушених фруктів і всього іншого як натурального штрафування «боржників» з хлібозаготівлі. Але ми знаємо, що було впроваджено таку каральну санкцію, як натуральний штраф, і ухвалено партійно-урядові постанови про натуральне штрафування картоплею, м’ясом і салом. Є телеграфна інструкція Й. Сталіна, яка в завуальованій, але досить прозорій формі наказує здійснити обшуки на предмет виявлення неіснуючих запасів хліба в селянських садибах. Нарешті, є сотні й сотні свідчень про вилучення під час цих обшуків під маскою хлібозаготівлі всіх продовольчих запасів. На додаток до цього є інструкція Сталіна про блокування пограбованих сiл. Нарешті, є негласна вказівка не вимовляти слова «голод» (лише в «особливих папках» партійно-урядової документації). Вказівка хоча й негласна, але діяла до 25 грудня 1987 року, і спробуйте довести, що її не було. Перераховані документи та свідчення говорять про створення в українському селі умов, несумісних з життям.

Проф. Кондрашин пише, що голод не вибирав народів. Адже голод — це результат політичного рішення. Олександр Твардовський так говорив про людину, яка узурпувала всю владу над партією та суспільством: «Він міг на цілі народи обрушити свій державний гнів». Чи варто перелічувати ці народи?

Проф. Кондрашин розцінює як мою недозволену помилку те, що я говорив про блокаду УСРР і Кубані, але не згадав про блокаду Нижньоволзького краю. Де ж помилка, адже блокада двох українських регіонів — це факт? Блокада Нижньої Волги також є одним з елементів геноциду. Але це російський регіон, і я пропоную тут діяти Віктору Вікторовичу. Думаю, що мільйони людей різних національностей, на крові яких замішувався бетонний підмурок радянського ладу, можуть вважатися жертвами геноциду.

Можна було б зупинитися і на інших пунктах статті В.В. Кондрашина. Але і сказаного досить, щоб читачі пересвідчилися, в чому наші позиції співпадають, а в чому не співпадають.

2. В.В. Кондрашин категорично проти кваліфікації Голодомору як геноциду, і це зрозуміло. Нас роз’єднує не розуміння предмета досліджень, якому ми обидва присвятили значну частину життя, а політична ситуація. У 2007—2008 роках мені довелося кілька разів побувати в Москві й спілкуватися з московськими вченими з приводу проблеми Голодомору. Кожного разу мені докоряли: йдете на поводі у влади, кажіть так, як наказує Закон України про Голодомор як геноцид.

Можу сказати з деяким задоволенням, що я є причетним до появи цього закону, бо разом із колегами готував кожному народному депутатові товсту папку з доказовим матеріалом напередодні розгляду президентського законопроекту. У своїй першій книзі про Голодомор, яка була опублікована до розвалу Радянського Союзу, я також говорив про геноцид, не вникаючи в тонкощі цього політико-юридичного поняття. Як же інакше можна кваліфікувати загибель мільйонів людей у ході добре організованої й ретельно замаскованої операції?

Не випадково ставлю двокрапку в назві своєї останньої монографії — «Голодомор 1932—1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення». Нам дійсно важко усвідомити своє минуле, розумом збагнути те, що з нами сталося. Половина України не в змозі зрозуміти, як могла «робочо-селянська» влада знищувати голодом мільйони беззахисних немовлят, жінок, старих. Але чомусь усі забувають, що індивідуальні розстріли, всім відомі з часу ХХ з’їзду КПРС, також складалися в мільйонні числа. Чомусь забувають, як здобували перемогу воєначальники на чолі з генералісимусом. За ціною не стояли, і марно занапащені життя бійців Червоної армії також складалися в мільйони. Не хочу сказати, що нам нав’язується історична пам’ять російського народу. Ідеться про імперську, наскрізь фальсифіковану пам’ять.

Наша власна національна пам’ять — також не в білому одязі. Ті, хто її конструює і вносить у свідомість підростаючого покоління — родом із минулого. А від радянського минулого важко звільнятися, знаю це по собі. Спроби конструювати нові міфи, на цей раз націоналістичні, завжди закінчуються плачевно. Одна з причин розколеної свідомості сучасного українського суспільства — націоналістичні міфи.

У газеті «Сегодня» працює політичний оглядач Олександр Чаленко. У номері від 3 листопада 2007 року він розповів про себе: «На мою маленьку маму, яка народилася на початку війни і сама дивом вижила під час іншого голоду — 1947 року, ще в дитинстві наганяли жах розповіді родичів про те, як у голод 1933 року помирало їхнє село, як в одному із сусідніх сіл сестра з’їла сестру, мати — малолітнього сина, а в іншому — всі вимерли взагалі, тому що через бунт проти відбору зерна влада позабирала в селян всі їстівні запаси». Далі, однак, Чаленко не висловлює свого ставлення до цих фактів (цілком правильно наголошуючи на волаючій деталі: «влада позабирала в селян усі їстівні запаси»), а говорить зовсім про інше. Він цитує відповідь свого знайомого, з якою цілковито згоден: «Розумієш, не можу і не хочу я цим займатися, тому що цю нашу трагедію націоналісти під свої міфи й ідеологію «освоїли». Вони відібрали в нас і привласнили собі нашу пам’ять, нашу біду. Це тепер, нібито їхня «тема». Їх же, насправді, не трагедія моїх померлих тоді родичів цікавить, їм потрібен ще один мотив, щоб «москалів» клеймити».

Позиція Чаленка настільки зрозуміло висловлена, що коментувати її немає потреби. Але варто навести ще одне висловлювання — Костя Бондаренка. Вельми популярний в Україні політолог також почав з особистого: «Моя сім’я втратила як мінімум шість душ — це тих, про кого мені відомо — під час голоду. Троє братів і сестер мого батька померли під час Голоду. У моєму рідному селі досі — не лише на кладовищах, але й поруч із будинками стоять могилки померлих у 1932—1933 роках. Про жахи тієї пори мені розповідали старші родичі. У мене є свої підстави ненавидіти тих, хто організував Голодомор. У мене є свої рахунки з радянською владою. Але!» І далі К. Бондаренко формулює дивний за своєю безпорадністю висновок, на якому будується все його ставлення до проблеми Голодомору: «Геноцид — це коли один народ масово, під корінь, винищує народ інший». Його свідомість не може винести цього страхітливого висновку, адже він торкається українців і росіян! Весь його життєвий досвід повставав проти цього, і він знаходить для трагедії українського народу таке страхітливе пояснення: «Голод став наслідком бажання місцевої влади вислужитися перед високим московським начальством. І голод організували самі українці, які сидять у Харкові і спускають інструкції щодо збирання зерна».

Відразу хотів би наголосити на різниці в знанні предмета дискусії між О. Чаленком і К. Бондаренком. В Україні в 1932—1933 рр. був голод — так само, як в інших регіонах СРСР, і було щось інше — Голодомор. Голодомор стався після голоду, і викликаний він не «збиранням зерна», як вважає К. Бондаренко, а тим, що «позабирали в селян всі їстівні запаси», як інформує А. Чаленко. Є різниця? Нею якраз і пояснюється незрівнянно більш висока смертність населення від голоду в УССР і на Кубані порівняно з іншими регіонами.

Але повернімося до міркувань К. Бондаренка. Читаючи пресу, він мав можливість неодноразово зустрічатися з твердженнями про те, що російський народ винен у знищенні українців. Чому ж такі твердження сформували його думку про сутність геноциду? Лише тому, що голос екстремістів завжди звучить голосно?

3. Існує ще одна причина розколотості історичної свідомості українського суспільства: могутній інформаційний вплив нашого великого сусіда. Не хочу звинувачувати ні власників телеканалів і газет, ні керівників країни, які досить надійно контролюють і власні ЗМІ, і багато інших ЗМІ в нашій країні. Імперська свідомість формувалася століттями, саме тому люди з ліберальними переконаннями опинилися в Росії не при ділі. Імперська свідомість є досить масовою.

Росія ставиться до України як до ампутованої насильницьким чином частини власного тіла. Це і зрозуміло: російські історики світової величини завжди плутали суспільство з державою, державу — з суспільством. Події на берегах Дніпра за тисячу років описувалися як частина вітчизняної історії, оскільки їхньою країною керували Рюриковичі. 337 років усіх нас підстригали під загальний імперський ранжир. У результаті українці стали схожими на росіян, а росіяни — на українців. Зрештою, ця схожість нікому не заважає. Дозвольте, однак, нам бути схожими, але іншими. Не претендуйте на нашу територію, половина якої була завойована для нас імперією. Не претендуйте на нас самих, хоч за останню тисячу років ми розчинялися серед вас, а ви — серед нас. Залиште нам нашу історичну пам’ять, вона унікальна і ми можемо гордитися своїм минулим.

Росія велика, в неї колосальні ресурси, навіщо ми їй? Нічого хорошого не дадуть такі спрямування, дуже багато крові пролилося за незалежність України, дуже багато доль покалічено лише через те, що ми хотіли зберегти себе, відділити себе від інших. Давайте поважати наше минуле і погляди кожної сторони на спільне минуле.


Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ,
доктор iсторичних наук

Газета: 
Рубрика: