Останніми роками я регулярно й із задоволенням читаю вашу газету, яку вважаю однією з найкращих серед періодичних видань в Україні. Рік тому в газеті з’явилася нова сторінка «Історія та «Я», яка привернула мою увагу, оскільки в періодичних виданнях не часто зустрінеш спеціалізовані добірки історичного матеріалу широкого хронологічного діапазону. Але якщо перші випуски цієї сторінки орієнтувалися на висвітлення історичних подій з точки зору сучасної наукової думки, то поява в числах вашої газети за липень—вересень 1999 р. статті Т. Дишканта «Аттіла повертається», яка в передмові була названа «полемічним дослідженням», викликало, м’яко кажучи, подив.
Гадаю, що ви погодитеся зі мною, що сторінки щоденної всеукраїнської газети — не місце для публікації «полемічних досліджень». Для цього існують спеціалізовані наукові та науково- популярні журнали, де представлені автором матеріали проходять попереднє наукове рецензування та експертну оцінку наукової обгрунтованості висновків. Крім цього, в таких виданнях є посилальний апарат, який дозволяє судити про компетенцію автора щодо того чи іншого питання, про коло джерел та літератури, якими він оперує. У даному ж випадку «полемічне дослідження», серед іншого, рябить посиланнями не на наукові розробки, а на довідкові та популярні видання, які лише з низкою серйозних застережень можуть бути названі науковими. Водночас побудовані на солідній науковій базі висновки серйозних дослідників, відомих своїми працями не тільки в Україні, а й за її межами — таких, як, наприклад, Ю.В.Павленко, огульно відкидаються, а основний акцент переноситься на висновки письменника І.Білика та доктора економічних (?) наук Г.К.Василенка.
Такий підхід у згаданому «полемічному дослідженні» слугує не пропаганді історичної науки, а її дискредитації. Пан Т.Дишкант, мабуть, вважає, що «історичними дослідженнями» з більшою віддачею можуть займатися не професіонали-історики, а письменники, економісти, математики та фізики. При такому підході читач газети, звичайно, буде згоден з висновком Т.Дишканта про те, що гуни «...тут жили і внесли свою певну частку крові у становлення українського народу» («День» за 28 серпня 1999 р.). Таким чином, виходить, що ми — прямі нащадки не лише «великих трипільців», симітів за походженням, а й кровні родичі монголоїдів гунів, які створили державу Аттіли, а не слов’яни.
Прочитавши статтю Т.Дишканта, я чекав, що на сторінках вашої газети виступлять фахівці- історики, той же «розкритикований» кандидат історичних і доктор філософських наук Ю.В.Павленко — автор ряду монографій з порушеної проблеми, але цього не сталося. Очевидно, сам Ю. В. Павленко не визнав можливим відгукнутися на даремну дискусію з дилетантом.
Усе було б нічого, якби в № 230 газети «День» за 11 грудня 1999 р. не з’явилася замітка С. Махуна «Де ж серйозна українська історична література?» На тлі історичних романів, виданих у Росії величезними накладами, справді, читачеві може здатися, що в Україні історична література не видається. Але навряд чи згадані С. Махуном книжки можна назвати «серйозною історичною літературою», як і «Малий словник історії Україні», виданий видавництвом «Либідь», і «Похвалу Глупоті» Еразма Роттердамського.
Дозволю собі не погодитися з паном С. Махуном у тому, що в Україні немає «серйозної історичної літератури». У тому ж видавництві «Либідь» за останні два роки вийшла ціла серія україномовних підручників з історії для середньої школи та вузів. Крім цього, Інститутом історії України за редакцією академіка В. А. Смолія майже завершено видання 15-томного видання «Україна крізь віки» (на сьогодні вийшло 14 томів), де в науково- популярному викладі провідними українськими істориками всебічно представлена історія нашої держави від появи людини до сьогоднішнього дня. Не можу не сказати й про те, що колективом працівників Інституту археології НАН України в 1998- 1999 рр. видано два томи «Давньої історії України» за редакцією академіка П. П. Толочка, а 2000 року планується видання третього, присвяченого історії давніх слов’ян і Київської Русі. Причому це видання було підтримане міжнародним фондом «Відродження». Список можна було б продовжити, але, як мені здається, краще просто зайти до магазину «Наукова думка» на вул. Грушевського, 4 або до ЦНБ НАН України і всі ці та багато названих мною книг з історичної тематики просто переглянути. Гадаю, що знайомство навіть з коротким оглядом всіх цих видань було б вельми корисним читачам сторінки «Історія та «Я».
Незважаючи на величезні труднощі, з якими нині стикаються українські історики, книжки з історії виходять, і про це треба не просто писати, а кричати. В умовах відсутності фінансування, а часом і зарплати, не кажучи вже про гонорари, яких не платять зовсім або платять суто символічно, українські вчені видають зараз книжок більше й більш різноманітної тематики, ніж це було до 1991 р. Якими силами і як це дається — тема окремої великої розмови, але факт залишається фактом.
Проте й ця невелика замітка не примусила б мене написати вам, якби на тій же сторінці вашої газети «Історія та «Я» в лютневих номерах 2000 р. не з’явилася стаття кандидата фізико- математичних (!) наук В. Гейченка «Спроба аналізу понять «демократія» і «еліта», або Про ідіотів і демагогів». Мені дуже хотілося б проаналізувати кожний рядок (!) цього «шедевра», але боюся, що це зайняло б дуже багато місця й відірвало б вас від більш важливих справ. Обмежуся лише кількома прикладами з другої частини цієї статті, опублікованої в № 35 вашої газети за 26 лютого 2000 р.
Пан В. Гейченко, наприклад, пише: «Плебеї за своїм походженням — це сільські жителі, які переселилися в Рим у пошуках легкого заробітку, як рядові воїни, відпущені на свободу раби та інші громадяни з маргінесу суспільства, відомі тепер під назвою «пролетаріат» (якому «немає чого втрачати, крім своїх кайданів» (це, очевидно, з комуністичного маніфесту, хоч і без посилання. —
В.З. ), «люмпени». Для порівняння наведу визначення плебсу зі «Словника античності» (М., 1989): «Плебс у Давньому Римі — маса римського народу, протиставлена патриціям... Внаслідок завзятої боротьби між станами плебс домігся рівності в правах з патриціями... Пізніше поняття «плебс» поширилося на нижчі прошарки народу. Як у Римі, так і в інших містах зберігалися відмінності між плебсом і привілейованими верствами населення. Але між ними не існувало непереборних бар’єрів... Порівнювання плебсу із сучасними пролетарями є неприпустимим модернізмом... До їхнього числа належали лікарі, художники, вчителі, ремісники й так звані люмпен-пролетарі» (стор. 437). Гадаю, що принципова різниця наведених дефініцій очевидна і свідчить про повне незнання автором ключових проблем давньої історії. Що стосується інших визначень і термінів з античної історії, то, повірте мені на слово, вони теж не з найкращого боку характеризують «історичний науковий багаж» автора статті.
А чого варті рядки, присвячені «ненависнику християн» Нерону? Зараз твердо встановлено, що повідомлення давніх авторів про гоніння на християн у I ст., про що пише В.Гейченко, є пізнішими інтерполяціями і не відповідають історичній дійсності того часу. Або такі слова: «Легко можна встановити, що капіталізм у Європі почався не у Франції і не в Англії, а в Італії як Ріссорджіменто, тобто Відродження. Але відродження не античної демократії, а античної науки та культури на базі монотеїстичного світогляду». Автору невтямки, що капіталізм — економічне поняття, прямо не пов’язане з розвитком науки і культури. Крім того, після закінчення античної епохи говорити про відродження античної науки та культури навряд чи можна, так само, як і відносити «початок капіталізму» до епохи Відродження.
Після прочитання цієї статті я замислився, чому на сторінках шанованої мною газети стали із завидною періодичністю з’являтися статті, які, поза всяким сумнівом, дискредитують не тільки саму історичну науку, а й істориків. Коли такі статті друкувалися на сторінках «Вечірнього Києва», який «вписував нові глави» в історію нашої країни, я не дивувався. Але в серйозній газеті публікація таких «історичних опусів» не лише дивна, а й шкідлива. Адже академічні видання читають далеко не всі, хто цікавиться історією. А в газети «День» читацька аудиторія значно ширша, і саме з газет переважна більшість населення одержує зараз інформацію, оскільки наукові та науково-популярні видання через свою досить високу ціну стали майже недоступними не тільки середньому громадянинові, а й вчителеві або студенту. От і виходить, що у тих, хто читає «полемічні історичні дослідження» на сторінках газет, складається антинаукове уявлення про історію не тільки нашої країни, а й про історичний процес загалом. Навряд чи це потрібно нашому суспільству, бо об’єктивно такі матеріали сприяють примітивізму в сприйнятті складних історичних явищ і в кінцевому результаті — міфологізації української історії, яку зараз переписують за своїм бажанням усі, кому вона чимось не подобається. Все це веде до спотворення справжньої історії і не сприяє дійсній освіті суспільства щодо його минулого. Марк Туллій Цицерон свого часу казав: «Не знати історії, це означає завжди бути дитиною». Навряд чи такі «діти» зможуть сприяти виходу нашої країни з кризи, зокрема й інтелектуальної, та побудові дійсно демократичного суспільства в Україні. Країну, в якій народився, заздалегідь не вибирають, як і не вибирають її минуле. Воно може бути славетним чи убогим, але його сьогодні треба просто знати. Розповісти про нього без міфів та прикрас, чесно, на базі скрупульозного наукового аналізу джерел — у цьому й полягає завдання історика. І, як мені здається, в цьому полягає головне завдання сторінки «Історія та «Я» вашої газети, яка може й повинна донести об’єктивну інформацію фахівців.
Сказане мною, часом різкі зауваження, однак, не применшують того позитивного факту, що в газеті «День» з’явилася спеціальна сторінка, присвячена проблемам історичної науки. На цій сторінці було опубліковано багато цікавих і корисних читачам матеріалів.
Проте для того, щоб ця сторінка відповідала тим завданням, які стоять перед газетою, необхідно залучити до співпраці професійних істориків, що дозволить уникнути прикрих помилок, про які йшлося раніше.
