... Червень 1940 р. Гітлерівські війська вступають у Париж.
Над головними будівлями столиці вивішено свастику. Французька військова
й політична верхівка капітулювала перед ворогом, боязко прикриваючи свою
зраду промовами про «почесний мир» із німцями, «який зберігає честь» країни.
Тільки одна людина сказала тоді співвітчизникам: «Війна
не закінчилася... Хіба сказано останнє слово? Хіба немає більше надії?
Франція не самотня! Хоч би що сталося, полум'я французького Опору не повинне
згаснути й не згасне. Франція програла битву, але вона не програла війну».
18 червня 1940 р. радіо Лондона передало цей історичний заклик 50-річного
генерала Шарля де Голля. Його ім'я мало що говорило тоді країні, але всі
наступні 30 років історії Франції і світу значною мірою пройшли «під знаком»
цієї надзвичайної людини.
Профашистський, колабораціоністський режим Петена заочно
засудив де Голля до страти. Але генерал знав на що йде, опорою йому були
мужність, патріотизм француза, який з дитинства знав історію країни, впевненість
у собі й непохитна віра. Він аж ніяк не був «людиною зі сталі» й у своїх
мемуарах згадував про літо 1940 р. так: «Я самотній і позбавлений усього,
відчував себе людиною на березі океану, що його треба перепливти вплав».
Подвиг де Голля чудовий тим, що плив він проти течії — як і багато разів
у своєму житті — й до, і після цього.
До ролі лідера де Голль був підготовлений усім минулим
життям. Батько — викладач філософії, за походженням із древнього аристократичного
роду — з дитинства переконав його: сенс життя — це великий подвиг заради
Франції (до кінця днів Франція була для Шарля вічним, священним і незмінним
поняттям). Вибір юнака — військова служба. До 1914 року він офіцер із чудовою
військовою і гуманітарною освітою. За відвагу в боях Першої світової війни
25-річний Шарль удостоюється ордена Почесного легіону. У 20 — 30-ті роки
— служба в Раді Національної оборони. Кар'єра його не складалася: капітан,
потім майор де Голль публічно критикував офіційну військову доктрину Франції
за пасивність і недооцінку загрози німецької агресії. Друга світова застала
його полковником, перед самою капітуляцією Франції за уміле керівництво
танковим полком де Голлю присвоїли чин генерала.
І ось — різкий розрив із режимом, який зрадив націю. Де
Голль організовує французький Опір. Терпляче й наполегливо він формує власну
армію, намагаючись не потрапити в залежність від Рузвельта й Черчілля.
Генералові вдалося зірвати плани американців створити у Франції після її
звільнення покірну їм адміністрацію. Коли Рузвельт неохоче визнав законність
домагань де Голля на владу після війни, той із гідністю відповів: «Французький
уряд задоволений, що США нарешті побажали назвати його так, як годиться».
Це було сказано в обличчя Америці тоді, коли Франція була ще окупована
й генерал великою мірою залежав від допомоги західних держав!
Після звільнення батьківщини де Голль — глава Тимчасового
уряду. Його репутація як лідера Опору безперечна. Але генерал завжди зневажав
парламентські інтриги, ділення міністерських постів між різними партіями
й хотів взяти всю відповідальність за долю країни особисто на себе, вимагав
майже необмеженої влади. У цьому йому було відмовлено: у Франції утвердилася
парламентська IV Республіка з нікчемною особою президента. Тоді генерал
добровільно пішов у відставку (січень 1946 р.).
Але він не пішов із політики. Де Голль і його прибічники
— голлісти, котрі різко критикували режим IV республіки за безвладдя, корупцію,
безвідповідальність і сліпу покору курсові Вашингтона, добилися свого 1958
року. Країна, змучена 4-річною війною в Алжирі й охоплена кризою у всіх
сферах життя, погодилася на повернення де Голля до влади. Була прийнята
на референдумі (80% «за») конституція V Республіки з величезними повноваженнями
президента (аж до введення надзвичайного стану в країні). Йому вдалося,
нарешті, створити свій тип держави, про який генерал так довго мріяв, де
всі повноваження й вузли влади зводилися до одного лише президента.
Диктатура? Але де Голль заперечував: усі принципові рішення
будуть виноситися на загальнонародний референдум. Так, в обхід парламенту,
але депутати довели неефективність своєї роботи. Генерал домігся схвалення
(75 і 70% «за») своєї політики на двох референдумах щодо алжирської війни.
Араби Алжиру (в той час — 85% населення) вимагали незалежності й вели партизанську
війну. Французьке населення колонії в більшості виступало проти і також
зі зброєю в руках. Масовій свідомості Франції було дуже важко змиритися
з думкою про «втрату» Алжиру (історія повторюється — Чечня!).
І тут повною мірою проявилися рідкісна мужність де Голля
і його державна мудрість. Президент заявив: треба дати Алжирові право обрати
свій шлях, утримати його просто неможливо. Серед соратників генерала більшість
були рішучими противниками такого курсу, а серед французьких націоналістів
і в самій Франції, і в Алжирі утворилася підпільна фашистська організація
ОАС, що ставила за мету «зберегти Алжир французьким» за будь-яку ціну,
в тому числі й шляхом фізичного усунення президента. У квітні 1961 р. відбувся
«Заколот генералів», які пред'явили президентові ультиматум. Міністри де
Голля прийшли у відчай, але він холоднокровно й жорстко наказав придушити
заколот, що й було зроблено. У 1961 — 1963 роках на життя генерала було
здійснено 15 замахів. Так, у серпні 1962 р. обстріляли з автомата його
машину, над головою президента пролетіло 6 куль, але він залишився живим.
Вийшовши з автомобіля, 72-річний президент холоднокровно сказав: «Стрілки
з них зовсім нікудишні. Але я ніколи їм не пробачу, що вони робили замах
на жінку» (поруч із де Голлем у машині була його дружина).
Де Голль придушив фашистську опозицію й довів до кінця
свій алжирський план. Це було потрібно зробити, щоб «скинути цю гирю з
ніг Франції» (його слова), консолідувати націю під своїм керівництвом і
впритул зайнятися зміцненням престижу Франції на світовій арені. Генерала
давно обурювала безцеремонна поведінка США на світовій арені («головне
— зберегти повну незалежність політики Франції від будь-якого партнера,
особливо якщо це партнер сильний», — заявляв він). Безперечно, він бачив
Францію невід'ємною частиною західного світу, але генерал проводив «політику
величі» Франції. Будучи переконаним державником, він зміцнив ядерні сили
Франції, вивів країну з військової організації НАТО (1965 р.). Разом із
тим, прагнучи знайти в об'єднаній Європі противагу необмеженому впливу
США, президент висунув лозунг — «Європа — від Атлантики до Уралу» і здійснив
дружній візит до Москви й Києва (1966 р.). До речі, у Києві він двічі виголосив
дві короткі фрази: «Хай живе Київ! Хай живе Україна!». Вони, звичайно ж,
вийшли за рамки ввічливості. Але генерал виявився провидцем. Всупереч досвіду
всього свого довгого життя, де Голль пішов на повне й остаточне примирення
з Німеччиною (1958 р.), що також стало наріжним каменем майбутньої «Європи
без кордонів».
Генералу було вже далеко за 75. Він зберігав чіткість думки
й немалу енергію, але відчував: популярність його іде на спад. 1965 р.
президент де Голль був переобраний на другий термін, але лише 54% голосів
і тільки в другому турі. Успіхи в зовнішній політиці не могли заступити
економічних проблем Франції, а саме економікою де Голль займався мало,
зосередившись на зовнішній політиці. І от настав 1968 р., у Парижі та інших
містах відбулися демонстрації робітників і студентів під гаслами: «10 років
влади де Голля — цього досить!». Він відчував себе втомленим і розчарованим.
Після єдиної в житті поразки на референдумі з не найголовнішого питання
про реформу місцевого самоврядування (квітень 1969 р.) він оголошує про
свою відставку з поста президента. А 9 листопада 1970 р. Шарль де Голль
помер у віці 80 років.
Які висновки можна зробити з цього дивовижного життя для
України? Щастя для будь-якої країни, якщо її очолює лідер такої величини,
котрий не боїться в критичні моменти історії держави брати відповідальність
на себе. Де Голль пишався своїм народом, кажучи: «Якщо французький народ
чогось не побажає, ніхто не зможе нав'язати йому свою волю». Приклад для
будь-якої країни! У нинішній, надзвичайно відповідальний момент в історії
України, є гостра необхідність у «нашому» де Голлі, нехай не у всьому рівному
великій постаті генерала, але як мінімум, схожим із ним за низкою найважливіших
якостей.
