У період Середньовіччя і навіть у період Нового часу на теренах Європи переважали монархічні державні утворення. Монархи ж часто трактувалися як «власники своїх держав». Багато хто з них міг сказати: «Держава — це я». Землі, якими правив монарх, знаходили відображення в його титулатурі. Хоча насправді титулатура не обов’язково відповідала реаліям, а могла бути вираженням певних претензій.
Протягом багатьох століть угорські, а потім австрійські правителі додавали до свого титулу «король Галичини й Лодомирії», власне Володимирії, тобто Волині. Чому так було і яке це мало політичні наслідки?
Вкінці ХІІ — на початку ХІІІ ст. на землях нинішньої Правобережної України сформувалося державне утворення, яке зараз у літературі іменується кабінетним терміном Галицько-Волинське князівство. Насправді, це державне утворення охоплювало не лише Волинь і Галичину, а й Буковину, Поділля, Молдову, частково Карпатську Русь й Подніпров’я. Правителі цієї держави іменувалися руськими князями або королями. Коректніше цю державу було б іменувати Королівством Руським, яке стало продовжувачем Русі Київської.
На частину земель цієї держави, зокрема на багату Галичину, претендували правителі Угорського королівства. Вперше королем галицьким почав іменувати себе правитель Угорщини Бела ІІІ в 1189 р. Після смерті князя Романа Мстиславовича, який зумів поєднати під своїм правлінням землі Волині й Галичини, розгорілася війна за його спадщину. У 1214 р. угорський король Андрій ІІ зайняв Галич і посадив тут правити свого малолітнього сина Коломана, який згодом був коронований естрегомським католицьким архієпископом на короля Галичини. Хоча Коломану не вдалося утримати владу, але він використовував цей титул.
У середині XIV ст. відбулася дезінтеграція Руського королівства. У квітні 1340 р. був убитий правитель цієї держави Юрій-Болеслав, який не залишив після себе наступника. Цим скористався польський король Казимир ІІІ, який напав на землі Руського королівства, поклавши початок майже столітньої боротьби за спадщину цієї держави. У 1349 р. йому вдалося заволодіти землями Галичини — Сяноком, Белзом, Перемишлем, Львовом, Галичом та прилеглими до них територіями. Волинь же опинилася під владою литовських князів.
Після смерті Казимира ІІІ в 1370 р. захоплені ним галицькі землі перейшли до угорського короля Людовіка І Анжуйського, який правив до 1382 р. Той передав їх в управління опольському князю Владиславу, що належав до польського королівського дому П’ястів. Водночас Людовік І претендував не лише на землі Галичини, а й Волині. Він додав до свого титулу Rex Galiciae et Lodomeriae, тобто король Галичини й Володимирії.
Щоправда, угорським королям не вдалося утримати Галичину, відступивши її Польщі. Однак вони зберігали за собою титул Rex Galiciae et Lodomeriae. Реально ж до складу Угорської держави тоді входили руські, власне українські землі, нинішнього Закарпаття, які раніше частково входили до Руського королівства.
29 серпня 1526 р. відбулася битва під Могачі між угорсько-чесько-хорватськими й османськими військами, в результаті якої перші зазнали поразки й почався розпад Угорського королівства. У той же час почалося становлення монархії Габсбургів. Це, зокрема, було пов’язане з тим, що австрійський ерцгерцог Фердинанд І (1503-1564) 23 жовтня 1526 р. став чеським королем і почав претендувати на угорську корону. 17 грудня того року в Пресбурзі (нинішня Братислава) Фердинанд І став також королем Угорщини. Незадовго після цього він зайняв частину угорських земель (переважно на заході). Протягом майже трьох століть Габсбурги розширяли межі свого державного утворення. Це був конгломерат держав, що охоплювали придунайські землі. В основному їх населяли слов’яни. «Повість минулих літ» говорить, що вони були батьківщиною слов’ян. Князь Святослав навіть хотів утворити тут свою слов’янську імперію, що йому не дозволили зробити візантійці. Освоїти дунайський регіон прагнули правителі Болгарського царства — і теж невдало. У XVI ст. змагання за ці землі розпочали османи, з якими конкурували австрійські Габсбурги. Дунай же був важливою торговою артерією Європи. Тому, закономірно, було чимало охочих контролювати його.
Можна сказати, що мрію князя Святослава створити слов’янську імперію на Дунаї реалізували Габсбурги. У цій державі проживали чехи, словаки, лужичани, хорвати, словенці, серби, русини-українці та інші слов’янські етноси й субетноси. Інша річ, що, окрім слов’ян, жили тут інші народи, зокрема німці й угорці. Саме німці й угорці, незважаючи на свою меншість, стали провідною силою держави. Зрештою, частина слов’янського населення зазнала як германізації, так і мадяризації.
Коли ж угорська корона опинилася в руках австрійських Габсбургів, ті теж користувалися титулом король Галичини й Лодомирії. Це формально давало право їм претендувати на галицькі й волинські землі. Ці претензії дали знати про себе під час поділів Речі Посполитої.
У результаті першого її поділу до складу держави Габсбургів ввійшли землі Галичини, а також частина Волині. Перемовини щодо цього поділу проводилися у Петербурзі з січня 1772 р. Цариця Катерина ІІ не хотіла віддавати австрійцям Галичину, плануючи, що її землі опиниться в Російській імперії. Однак у російської правительки не було якихось легітимних підстав претендувати на ці землі — чого не скажеш про австрійську правительку Марію-Терезію, яка мала в своїй титулатурі «королева Галичини, Лодомирії».
Схоже, ці змагання між росіянами й австрійцями за Галичину та Волинь породили таку літературну пам’ятку, як «Слово о полку Ігоревім». Можна, звісно, припустити існування давньоруської основи цього твору. Але ця основа була суттєво відредагована. Стосується це, зокрема, такої частини, як «Золотий сон Святослава». У ньому фактично окреслюються кордони давньої Руської держави. При цьому спеціально вказується, що до її складу входили Галичина і Волинь. Чого, наприклад, вартий зі «Слова...» такий пасаж: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своєму золотокованому престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві (мається на увазі король угорський — П. К.) шлях, закривши Дунаю ворота...» А ще там говориться, що галицький князь Ярослав Осмомисл суди чинить до Дунаю. Схоже, Катерина ІІ та її оточення мріяли просунути кордони своєї держави до цієї ріки. При відсутності титулярних претензій для російської імператриці «Слово о полку Ігоревім» було хоч якимось аргументом для анексії Галичини й Волині.
Звісно, окрім титулярних претензій спрацьовували й інші чинники. Катерина ІІ мусила відступити перед наполяганнями прусського короля Фрідріха ІІ, який, забравши в Австрії більшу частину Сілезії, хотів компенсувати їй цю втрату за рахунок Львова й Галичини. Зрештою, 5 серпня 1772-го повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі акт поділу земель Речі Посполитої. До держави Габсбургів увійшла територія воєводства Руського (без більшої частини Холмщини), воєводство Белзьке, Червоногородський повіт Подільського воєводства та місто Збараж з околицями, яке раніше належало до Волині.
У результаті третього поділу Речі Посполитої в 1795 р. до держави Габсбургів було приєднано українські землі Холмщини, Південного Підляшшя, а також Краків й частину земель над Віслою, які отримали назву Західної Галичини. Правда, невдовзі ці терени стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією і Росією.
Відповідно мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 р. у віденському палаці Шенбрунн, Австрійська імперія втратила Західну Галичину, яке ввійшло до створеного Наполеоном Варшавського князівства. Також Росія отримала Тернопільський і Заліщицький округи. Претендуючи водночас на всі східногалицькі землі. Однак Наполеон був проти.
Після Віденського конгресу 1814—1815 рр. Австрійській імперії були повернуті Тернопільський та Заліщицький округи, а кордон між нею й Російською імперією почав проходити по річці Збруч.
Фактично до складу Австрії ввійшли колишні землі Галичини, а також невеликі частини західноподільських та західноволинських земель. На цих теренах було утворено коронний край, який іменувався Королівство Галичини і Лодомерії. Його центром стало місто Львів. Краків теж ввійшов до цього краю, але лише в 1846 р. Перед тим він був «вільним містом». Край поділявся на українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Він мав вісімнадцять округів (дистриктів), із яких дванадцять становили українську частину. Такий адміністративний поділ існував до середини ХІХ століття. Потім цей край поділили на 74 повіти, із яких 50 було у Східній Галичині.
Правда, на цьому історія боротьби за «спадок королівства Руського» не завершилася. Росія й далі претендувала на Галичину, а також на Закарпаття й Буковину. Російські урядові структури фінансували рух москвофілів у цьому краях, який отримав помітне поширення. Москвофіли, як і росіяни, вважали, що Галичина (т. зв. Червона Русь), Карпатська Русь й Буковина є частиною Великої Росії. Не дивно, що на початку Першої світової війни один із головних своїх ударів російські війська спрямували на Галичину, щоб «визволити єдинокровних братів». Взяття ними Львова викликало чимале патріотичне піднесення в Росії. В окупованій Галичині росіяни намагалися проводити жорстку русифікацію, сподіваючись інтегрувати ці терени до складу своєї держави. Інша річ, що ця окупація не була тривалою. Водночас коли австрійські війська повернули Львів і навіть захопили деякі українські землі, що належали Росії, у політичних колах Австро-Угорської імперії з’явилася ідея створити на цих землях автономне утворення, що входило б до складу цієї держави. Однак Перша світова війна поклала край існуванню деяких імперських династичних держав, у т. ч. Росії та Австро-Угорщини, у Європі. Настав час національних держав. Тому давня історія з титулом Rex Galiciae et Lodomeriae втратила своє значення.
