...30 травня 1958 року. В цей по-літньому спекотний паризький день депутати Національних зборів, розгублені, схвильовані, присоромлені, обурені чи перелякані (емоції були найрізноманітнішими), повинні були вирішити долю Франції. О 3 годині дня відкривається засідання парламенту, і голосом, що уривається від хвилювання, голова Зборів, невисокий на зріст, лисий соціаліст Ле Трокер зачитує послання президента Республіки Рене Коті: «Збройний виступ частин нашої армії, які перебувають в Алжирі, поставив під сумнів міцність засадничих інститутів Республіки та легітимність існуючої державної влади... Отже, ми стоїмо на порозі громадянської війни, і це неможливо не визнати, якщо лишень не боятися дивитися правді в очі. В цю критичну годину, коли перед країною постає реальна загроза вибору з двох катастроф — комунізму чи фашизму, — я як президент Республіки звернувся до найвидатнішого француза, й прошу його взяти на себе всю повноту відповідальності й, отже, і влади в країні, давши згоду очолити уряд. Вважаю своїм обов’язком попередити депутатів Національних зборів, що коли збори не підтримають цю мою пропозицію, я негайно піду у відставку, що призведе до ще більшого загострення кризи».
Не в кожній країні й не в кожну добу вираз «найвидатніший громадянин серед нас» буває зрозумілим усім депутатам без будь-якого перекладу. Але в описуваному випадку «слугам народу» було гранично ясно, хто мається на увазі. Так само, як цілком було ясно, що їм (вимушено — йшлося про стабільність державного ладу!) належить робити.
Коли за два дні, 1 червня, в залі Зборів з’явився високий (зріст — 192 см), стрункий, жорсткий і холодно-ввічливий 68-річний генерал Шарль де Голль, одягнений у світлий цивільний костюм (а всі знали, що «найвидатніший француз» — це саме він, людина, яка очолила в 1940—1944 роках антифашистський Опір), депутати — а вони знали, що він зневажливо іменував їх «збіговиськом маріонеток», «театром тіней» — зустріли його гучними оваціями, зрозуміло, далеко не завжди щирими. Бо генерал, всівшись на урядовій лаві (наразі на самоті, бо процес формування кабінету було лише розпочато!), зачитав складену в «загальній», «ідеологічній» формі декларацію, але там була ключова фраза: «У своєму житті я ніколи не ухилявся від відповідальності, якщо необхідність вимагала брати її на себе. І ви, панове депутати, знаєте, що вищою необхідністю для мене було забезпечення інтересів Франції та її величі (ключове слово — ми ще повернемося до нього. — І.С.). Я й мій майбутній уряд будемо й надалі керуватися саме цим у всій своїй політиці».
Депутати, яких відверто зневажав Шарль де Голль, затвердили (329 голосів — за, 224 голоси, в основному «ліві», — проти) його на посту прем’єра. Ситуація настійно вимагала екстрених, частково навіть «позасистемних» заходів: заколот правих офіцерів у Алжирі, які вимагали зміни влади в Парижі, гнилість, корупція і безсилля, які пронизали владу IV Республіки у Франції (1946 — 1958 рр.), з її «системою партій», які потонули в інтригах, «коаліціях лише на одну годину», злості й амбіціях, — все це спонукало до пошуку кардинальних політичних змін. І було очевидним, що реалізувати їх зможе лише людина, яка користується беззастережною довірою всіх верств суспільства. Як удалося генералові де Голлю, визнаному сьогодні всіма без винятку істориками найбільш видатним державним діячем Франції ХХ століття (його цілком обґрунтовано порівнюють із Наполеоном), одним із великих політиків Старого континенту (під час історичного візиту генерала до Німеччини восени 1962 року, коли закладалися підвалини франко-німецького альянсу, на якому й сьогодні великою мірою тримається ЄС, часопис «Шпігель», що зовсім не симпатизував де Голлю, назвав його «імператором Європи» — без найменшої іронії), змінити обличчя своєї країни, Європи, якоюсь мірою й усього світу? Про це ми й поговоримо сьогодні. Досягнення великого француза виглядають тим більше вражаючими, що йому було вже 68 років (!), коли 21 грудня 1958 року його було обрано на посаду Президента V Французької республіки, республіки, ним особисто сконструйованої та втіленої в життя.
Повноваження президента, зазначмо, були величезними, критики визначали їх як «монархічні» (в тій модифікації деголлівської V Республіки, яка існує зараз, ці повноваження дещо, хоча й не кардинально, обмежені). Як президент де Голль (він пробув на цій посаді до 27 квітня 1969 року, коли добровільно пішов у відставку після поразки на черговому референдумі — далеко не першорядної ваги — до цього він перемагав на 12 загальнонаціональних референдумах!) використовував ці свої повноваження? Якою взагалі була його політична філософія? Пошукаємо відповідь на це питання, наскільки можливо, «залишивши за дужками» життєпис генерала до 1958 року.
Сам де Голль, який завжди пишався тим, що, починаючи з ХІІІ століття, його предки служили Франції (й він знав своє родовідне дерево!), не лише військовий аж до самих кісток, аристократ, але й, що дуже важливо, одночасно потомствений інтелігент, у приватних бесідах не дуже прихильно говорив про добу, в якій йому доводилося жити (наприклад: «У мій час крамарі голосували за нотаріусів, тепер нотаріуси голосують за крамарів» — цікаво було б, додамо, уточнити зміст слова «крамар», особливо на пострадянському просторі!). А, проте, «символом віри», який не підлягає сумніву, для нього все життя була формула: «Франція має знову здобути велич, без якої вона не може бути Францією» (замислімося: а чи не є найбільшим злочином проти України з боку тих, хто нею править, той очевидний факт, що сама постановка питання про «велич України» може бути сприйнята як, м’яко кажучи, неадекватність? Така міра нашого приниження. Звичайно, «що дозволено Юпітерові...», але боротися за велич своєї країни — не мріяти про неї! — як це робив де Голль, є обов’язком кожної живої, законно існуючої нації). В той же час президент Франції був великим реалістом у політиці (що особливо яскраво видно на прикладі Алжиру, де він, усупереч шаленому опору «ультраколоніалістів» із представників європейської меншості, які кричали, що «Алжир — це Франція, така ж Франція, як Прованс» й які організували ряд кривавих, але безуспішних замахів на главу держави, все ж таки підписав у березні 1962 року угоду в Евіані про визнання незалежності цієї країни).
Олів’є Гішар, політик і офіцер, близький до де Голля 1958 року, згадує слова генерала, сказані саме в той час: «Важливо відчувати і знати, що саме, в максимальній мірі, наскільки це взагалі можливо, можна зробити саме зараз, ось у цю конкретну хвилину, для досягнення поставленої нами мети — величі нашої країни. Ось у цьому й полягає мистецтво політика». При цьому наш герой жорстко припиняв плітки в пресі щодо його політичних поглядів і намірів, зокрема щодо подій в Алжирі («Заяви, які приписуються інколи в пресі генералові де Голлю деякими його відвідувачами після випадкових і уривчастих бесід, пов’язують лише з тими, хто про них повідомляє. Щодо генерала де Голля, то в разі, якщо він вважає корисним повідомити громадськість про свої думки, він робить це сам і публічно» — таким було комюніке прес-служби генерала ще від 12 вересня 1957 року). Цікаво, що якраз у цей час (у «колі друзів»!) завтрашній президент Франції говорив про правителів ІV Республіки не дуже шанобливо: «Розгардіяш... Блазні... Вони безнадійні... Маріонетки. Весь режим гниє... Політикани. Політхами... Політкарлики».
Але він не лише говорив — людина дії до самих кісток, він готував свій прихід до влади. Де Голль дотримував заповіту улюбленого філософа Анрі Бергсона: «Відкидати заздалегідь встановлені принципи, а зважати лише на обставини, що склалися» (це не означало для нього забути про «велич Франції» як вищу мету). Крім того, президент Франції чудово знав ціну мовчанню — і в політиці, і в житті; саме йому належать характерні слова: «Мовчання — це пишність сильних і притулок слабких, цнотливість гордих і гордість принижених, розсудливість мудреців і розум дурнів». Невизначеність, прихованість, таємниця оточували справжні наміри де Голля, генерал свідомо йшов на те, щоб найрізноманітніші, часом явно ворожі одна одній політичні течії, пов’язували персонально з ним свої наміри (класичний приклад: прибувши, відразу після приходу до влади, 4 червня 1958 року, до Алжиру і виступаючи перед натовпом бунтівних французів-офіцерів, які прагнули від нього слова підтримки, — адже він був їм політично зобов’язаний, як вони гадали! — де Голль не став ні засуджувати, ні вихваляти їх, а обмежився тим, що сказав лише три слова: «Я вас зрозумів!» Розумій як завгодно. За 3 роки й 9 місяців, коли більшість цих людей стануть його ворогами, президент дасть Алжирові незалежність).
Ще однією важливою складовою політичної філософії де Голля був глибинний історичний оптимізм. Блискуче знаючи історію рідної країни, генерал-президент у своїх виступах невтомно повторював: «Франція витримувала в минулі століття й не такі випробування, й не загинула, вистояла; неодмінно вистоїть вона й сьогодні!» Ще 1921 року, будучи молодим капітаном, 31-річний де Голль стверджував: «Історична фатальність існує лише для боягузів. Щасливий випадок і сміливість змінювали хід подій. Історія вчить нас не фаталізму — запам’ятайте цей урок! Бувають часи, коли воля декількох людей розбиває перешкоди й відкриває нові шляхи. Якщо ви переживаєте зло того, що відбувається, й побоюєтеся гіршого, то вам скажуть: «Такі закони історії. Цього вимагає еволюція». І вам усе науково доведуть. Не погоджуйтеся, панове, з таким ученим боягузтвом. Воно є більшим, аніж дурість, воно є злочином проти розуму». Думка, дуже важлива для розуміння як світогляду, так і політичної практики де Голля!
Ця дивовижна людина метушилася, мабуть, менше за всіх під час травневих подій 1958 року, коли вирішувалося питання про владу Франції. У мить, коли вся країна чекала від нього визначення своєї позиції: з ким ви, генерале, з корумпованим паризьким урядом (але таким, що втілює законність інститутів Республіки) чи з алжирськими бунтівниками, де Голль дав у пресу коротку заяву, сповнену високої гідності: «Деградація держави неминуче тягне за собою відчуження її від народу, заворушення в діючій армії, розкол усередині нації, втрату незалежності. Ось уже 12 років, як Франція прагне вирішити проблеми, непосильні для режиму партій, і прямує до катастрофи. Колись у важку для неї годину (окупації Гітлером. — І.С.) країна довірилася мені з тим, аби я повів її до порятунку (в цьому була значна частка правди — тому його і вважали «найбільшим французом». — І.С.). Сьогодні, коли на країну чекають нові випробування, хай вона знає, що я готовий прийняти на себе всі повноваження Республіки». Коротко, жорстко й точно. Враження було величезним. Бо говорила людина справи, яка не раз — і до того, й після —ризикувала своїм життям .
Він дав тоді партіям, урядові, парламенту, президентові Коті кращий, так вірила більшість, вихід: узяв усю відповідальність на себе, звільнивши їх усіх від тягаря цього тяжкого вантажу (й ті з готовністю погодилися!). Він вимагав від своїх працівників («політологів», «спічрайтерів» і «іміджмейкерів» у нього не було — він їх не потребував) беззастережного підкорення, як правило, не відкриваючи їм своїх планів. З боку будь-якого іншого політика це було б оцінено як диктаторські замашки — але він мав на це право. Мету свого правління він сам визначив так: «Необхідно залікувати рани й страждання, заподіяні народові Франції за останні півстоліття; мені випала нагода вивести країну зі стану сумнівів і приниження». «Гідність і велич важливіші за масло» — де Голль вірив у це. Його близький працівник, потім прем’єр-міністр і наступник на посту президента Жорж Помпіду говорив: «Я особисто не дотримуюся тієї думки, що головне завдання нашого режиму й усієї діяльності, яка спрямовується генералом де Голлем, полягає в тому, щоб принести всім французам матеріальне благоденство. На мій погляд, головне завдання полягає в тому, щоб повернути їм гідність». Мабуть, саме такий підхід: спочатку гідність, а потім, як її наслідок, добробут — і є раціональним?
У нього ніколи не було багатих особняків, розкішної нерухомості; він взагалі не ототожнював себе з «заможним класом буржуазії» (хоча як глава держави, зацікавлений у «порядку» в країні, він не міг не враховувати її інтереси). Пішовши у відставку з поста президента, він повернувся до свого доволі скромного будинку в селі Коломбе-де-лез-Еґліз за 250 км від Парижа, де й помер 9 листопада 1970 року. Жодної «довічної» пенсії, охорони чи ренти в держави не просив. Він заповідав, щоб його поховали на маленькому цвинтарі в Коломбе без будь-яких прилюдних церемоній. Так і було зроблено. Але в Парижі в день похорону в траурних заходах взяло участь 800 тис. людей. Були присутні представники 85 країн світу. Англійський письменник й історик Олександр Верт, який знав президента, справедливо стверджував: «Якщо де Голль і був глибоко переконаний, що на нього покладено особливу місію, він, мабуть, мав дуже мало задоволення особисто для себе від своїх успіхів, будучи абсолютно позбавленим плебейської пихатості якогось Муссоліні, Гітлера чи навіть Наполеона». Французи вірили йому (не хочеться вживати слово «харизма»), бо знали: це правда!
