Після смерті Мітрідата VI Євпатора в 63 р. до н.е. античні держави Північного Причорномор’я потрапляють не тільки в орбіту інтересів Римської імперії, але й у зону її військово-політичного впливу. Характер взаємин римської адміністрації з античними центрами регіону багато в чому визначався основними напрямками римської зовнішньої політики на Сході й у Нижньому Подунав’ї. Від становища, що складалося в цих регіонах, залежали конкретні кроки імператорської адміністрації стосовно Тири, Ольвії, Херсонеса і Боспорського царства.
В другій половині I ст. до н.е. — першій половині I ст. головну увагу римські імператори приділяли Боспору. В період правління Цезаря й Августа мали місце спроби об’єднати в єдине політичне ціле Боспор і Понтійське царство, що повинні були керуватися залежним від імперії правителем, який призначався в Римі. Але ці плани не були реалізовані. Хоча римська політика і призвела до того, що аж до середини I ст. боспорський престол займали царі, що проводили проримську політику, але аж до римсько-боспорської війни Рим вже прямо не втручався у боспорські справи.
Після смерті Аспурга, який проводив чітко виражену проримську політику, прийшов Мітрідат III, що здійснив спробу звільнитися від римської залежності. Але під час римсько-боспорської війни (45—49 рр.) він зазнав поразки і на престол за допомогою римської зброї був посаджений його брат Котіс I, що, як і наступні боспорські правителі, рухався у фарватері політики Римської імперії. Після римсько- боспорської війни в Північному Причорномор’ї остаточно склалася система контролю за грецькими державами регіону.
З приходом до влади Нерона (54—68 рр.) Рим активізував політику на Сході, де основним супротивником імперії виступала Парфія. Саме в ході римсько- парфіянської війни, що тривала близько десяти років, посилився інтерес Риму до античних держав Північного Причорномор’я, що не тільки знаходилися поблизу від театру воєнних дій, але і відігравали певну роль у східній політиці Нерона. Але Боспор продовжував залишатися союзною імперії державою, правителі якого затверджувалися в Римі, де одержували титул «друга цезаря і друга римлян» та інсигнії, що символізували визнання Римом їхнього царського титулу. У 56 чи 57 р. стосовно Тири, видимо, був прийнятий законодавчий акт, яким цивільній громаді були даровані права внутрішнього самоврядування і, можливо, звільнення від мита. Пiд час правління Нерона, у 63—64 рр., на прохання цивільної громади намісник Мезії Тіберій Плавтій Сільван надав Херсонесу збройну допомогу, в результаті якої варвари, що загрожували цьому центру, були розбиті, а місто зміцнило свої зв’язки з імперією.
Трохи інша політика в період правління Нерона проводилася римською адміністрацією відносно Ольвії. Ольвійський декрет, виявлений бiля підніжжя Мангупа, дозволяє припускати, що, незважаючи на ряд посольств до правителів Мезії, Ольвії не було надано прямої військової допомоги. Напевно, римська адміністрація лише сприяла укладанню союзу між ранньокласовим державним утворенням аорсів на чолі з Фарзоєм і ольвійською цивільною громадою.
Все це свідчить про те, що саме в період правління Нерона імперією була здійснена перша широкомасштабна спроба надати допомогу античним державам Північного Причорномор’я, що повинні були стати опорними пунктами на підступах до північних кордонiв Римської держави. За Нерона в регіоні вперше фіксуються ознаки традиційної римської політики по створенню навколо імперії дружніх і союзних держав.
У зв’язку з громадянськими війнами в Римі, що почалися після смерті Нерона, кордон імперії на Дунаї був ослаблений, що призвело до вторгнення сарматів у межі римської Мезії. Однак після приходу до влади Веспасіана, завдяки зусиллям римської адміністрації, становище в Подунав’ї стабілізувалося і на якийсь час загрозу вторгнення варварів через Дунай було ліквідовано. До цього часу відноситься зміна юридичного статусу Тири, що виразилося в певному обмеженні прав її цивільної громади, дарованих пiд час правління Нерона. Ольвія також не залишилася поза полем зору імперії. Після закінчення громадянських воєн і стабілізації становища на Нижньому Дунаї, імовірно, за посередництвом римської адміністрації, було відновлено ольвійсько-сарматський союз. Але в 80-х рр. цей союз було вже розірвано, і Ольвія, як повідомляє Діон Хрисостом, зазнавала частих сарматських нападів, що слід пов’язувати з військово-політичним становищем у Подунав’ї, зокрема, з війнами Доміціана (81—96 рр.) проти даків.
Херсонес наприкінці I ст. продовжував залишатися в орбіті зовнішньої політики імперії. Після смерті Нерона й у зв’язку з громадянськими війнами, що почалися, з Таврики були виведені римські війська. Але є підстави думати, що Херсонесу було надано фінансову допомогу, з чим, імовірно, пов’язане карбування золота міським монетним двором у 79—80 і 84—85 рр., а також статуї, поставлені в Херсонесі намісникам Мезії та Нижньої Мезії.
У період правління Флавіїв контроль за Боспором з боку римської адміністрації було послаблено, що пояснюється бажанням мати в особі боспорського царя надійного союзника, сили і ресурси якого можна було б використовувати у разі нового збройного конфлікту з Парфією на східних кордонах імперії.
Після воєн Траяна (98— 117 рр.) у Дакії і на Сході склалося таке становище, що Римська імперія вже не могла продовжувати завойовницьку політику. Тому Адріан (117—138 р.), що прийшов до влади після смерті Траяна, відмовився від наступальних дій і перейшов до чітко вираженої стратегії захисту кордонiв імперії, що збільшило значення античних держав Північного Причорномор’я для Риму. Причому, якщо Тира, Ольвія і Херсонес могли відігравати певну роль у захистi кордонiв на Дунаї, то Боспор більше тяжів до східних провінцій.
Саме в зв’язку з заходами, вжитими римським командуванням по зміцненню кордонiв на Дунаї, слід розглядати появу римського стаціонарного гарнізону в Тирі і загону союзних Риму військ в Ольвії. Однак треба підкреслити, що в період правління Траяна та Адріана імперія не надала допомоги Ольвії регулярними військами, що дозволяє говорити про певну специфіку ольвійсько-римських стосунків у порівнянні з Тирою і Херсонесом.
Зараз є підстави стверджувати, що в 20-х рр. II ст. у Херсонесі якийсь час дислокувався римський загін, що складався із солдатів I Італійського легіону і II когорти Луцензієвої. Після виведення римських військ з Херсонеса захист міста було покладено на боспорських царів, хоча це ні в якому разі не дозволяє припускати інтеграцію цього центру до складу Боспорського царства.
У першій половині II ст. Боспорське царство продовжувало залишатися союзною Риму державою, правителі якого одержували підтвердження своїх прав на боспорський престол після приходу до влади кожного нового імператора. У тісному зв’язку з римською політикою варто розглядати активізацію бойових дій проти варварів боспорськими царями Савроматом I і Котісом II. Причому зараз вже не можна говорити про виділення імперією грошових субсидій боспорським царям. Навпаки, можна стверджувати, що Боспор платив імперії трибут. Статус союзних царів накладав на правителів Боспору певні обов’язки, у тому числі і виплату визначених сум, що доставлялися наміснику провінції Віфінія-Понт. Саме тут знаходився спеціальний посадовець, що відав рішенням усіх питань, пов’язаних iз Боспором.
Закінчення читайте на наступній сторінці "Історія та "Я"
