Інженер Роман Павлишин народився 3 жовтня 1922 року в селі Чернихівці біля Тернополя, отримав освіту архітектора у Відні та завершив її у Дармштадті, Німеччина. У 1948 році разом з дружиною Олександрою Павлишин (з дому - Чушак) переїхав до Австралії й поселився у Брізбані. Нострифікувавшись (1950), став співробітником федерального (1951-1958), пізніше квінслендського (1958-1964) міністерств публічних праць. У 1964-1967 роках він був співвласником фірми «Бек і Павлишин», яка здійснила найбільший на той час індустріальний проєкт у Квінсленді (завод Дженерал Моторс Голден в Акація Рідж). В 1967-1985 роках, у період найінтенсивнішого розвитку державного будівництва у Квінсленді, Роман Павлишин керував технічними відділами міністерства праці штату, від 1976 року - з титулом директор будівництва. На чолі бюра з 400 працівниками та річним бюджетом у понад 200 млн дол. він запровадив новий тип будівництва й відповідав за проєкти, які змінили характер центральної частини Брізбану. Йдеться про квінслендський культурний центр (ґалерея мистецтв, оперний і концертний театри, музей, державна бібліотека), верховний суд, нові будівлі парламенту, тощо. Як найдовше діючий голова Палати Архітекторів Квінсленду (1972-1987) й активний член крайових австралійських професійних комісій св.пам. Роман Павлишин сприяв підвищенню рівня планування та раціоналізації будівельної індустрії в країні. 1982 року Королівський Інститут Архітектів Австралії визнав за ним своє довічне дійсне членство. Св.пам. Роман Павлишин справляв визначальний вплив на українське життя у Брізбані. Будучи співзасновником УГ Квінсленду і впродовж 18 pоків її головою (1951-1967, 1980-1982), він розвивав, зокрема, зовнішні зв’язки та культурно-освітню діяльність й змагався за незалежність громади від партійної політики. Викладав у Рідній Школі, був станичним Пласту (1967-1976), співорганізатором і першим головою дирекції кредитової спілки «Єдність» (від 1982), заступником голови Добросусідської Ради в Брізбані (Good Neighbour Council). Проєктував українську католицьку церкву св. Покрови (1961), Святопокровську церкву УАПЦ (1969).
Роман Павлишин, другий з ліва в передньому ряді, учасник Похідної групи, 1941 р.
Павлишин Осип-Лев, син Івана (1882-1942) — український вчитель, вояк УГА, громадсько-політичний діяч, - батько інж.Романа Павлишина
Промовляючи в Українському Народньому Домі в австралійському місті Брізбені 24 квітня 1986 року з нагоди Архиєрейських відвідин цих теренів, найдальше віддаленої частки його УГКЦеркви тодішнім очільником Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Патріярхом і Кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським, один із засновників й керівників української громади Квінсленду архітектор за фахом, українець з походження Роман Павлишин, між іншим, сказав: «...Перед нашою Церквою стоїть завдання небувалої ваги і складности. І коли моральну силу ієрархії, духовенства і мирянства треба рахувати передумовою успішної ролі цієї Церкви, є ще деякі особливі потреби, конечні для її життєздатности. - Щоб виконати цю Богом дану місію, нашій Церкві необхідна струнка, справна, централізована організація. Як рукотворне тіло, ця організація мусить бути співмірною до тих вимог, які випливають з її обов’язком служити Богові і до Нього провадити свій нарід у розсіянні. З завданням тим Українська Католицька Церква буде спроможна справитися на довшу мету тільки тоді, коли здобуде в рамках Вселенської Христової Церкви свою повну помісність, завершену патріяршим устроєм. Не йдеться тут про престиж і зовнішні ознаки достоїнства, але про саму суть, про права, привілеї і владу, необхідні, щоб вдержати єдність і структурний зв’язок Української Католицької Церкви як неподільного тіла, спроможного на існування у вічності...».
Олександра і Роман Павлишини, - світлина 1950-их років
Два роки тому, у 2020-му році, в австралійському місті Мельборні побачила світ, як на мене, надзвичайно цікава й дуже змістовна та доволі вдокументована книжка споминів видатного архітектора українського роду, який більшу частину свого життя прожив в Австралії, - Романа Павлишина під наголовком «Спогади», яка налічує 245 сторінок тексту й має чимало світлин, як також містить чимало цікавих інформацій про осіб, факти та події не лише українською, але й англійською мовою. Цю книжку люб’язно переслав мені у полтавське місто Лохвицю зовсім нещодавно син автора книжки св.пам. інж.Романа Павлишина - професор Марко Павлишин, коротко написавши на поштівці із зображенням ошатного годинника, яку він вложив між сторінками книжки свого батька: «20/01/2021 - Шановний пане Докторе. З найкращими побажаннями шлю екземпляр батькових спогадів. – Марко Павлишин». - Свого часу й св.пам. архітектор пан Роман Павлишин також писав до мене до Лохвиці у своїх листах із австралійського Брізбану: «…Я радію Вашою позитивною оцінкою двох перших розділів моїх споминів. Хоч не тішить Вас мій сумнів щодо моєї спроможності «довести справу до кінця», але це реальність, з якою мені треба годитися, незважаючи на мій намір чи настанову... Щодо правопису і мовної коректи, мій коментар такий: в основному я додержувався дотепер харківським правописом і словником Голоскевича. Рівночасно я схильний вжити для публікації сучасний правопис, який буде більш звичним для сучасного читача… З цим листом посилаю третій розділ… Квінсленд, - 04.06.2008 року». - «…Дякую за позитивну оцінку мовного аспекту першого розділу. Думаю, що матеріял, який є тепер у Вас на руках, дає уяву про характер і тон пропонованого тексту. Мені йдеться про те, щоб показати, як я реагував, з плином часу на події кругом мене, як я на них впливав і як вони визначали мою долю…, Брізбан, 14.04.2008 року». - «…Згадуєте, що готуєте нову книгу про полтавчан, які живуть, або жили в діяспорі. Йдеться Вам зокрема про адреси рідні та фота покійних уже Якова Федоровича (Гвоздецького) та Пилипа Ґріна… Повертаючи до справи моїх спогадів: я закінчив розділ шостий і перешлю Вам його пізніше… - Брізбан, 20 березня 2009 року».
Управа Української Громади Квінсленду, 1950-ті роки
Архітектор Роман Павлишин виявив себе як активний громадський діяч, співзасновник й багаторічний голова Української громади Квінсленду. – В «Енциклопедії української діяспори», том 4 (Австралія – Азія – Африка), спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995) докладно описано місто Брізбен та Українську Громаду Квінсленду, які протягом більш як 18 років (з перервами) очолював інж. Роман Павлишин. Як бачимо з його ж допису, - Брізбан (англійською - Brisbane) – це портове місто на східному побережжі Австралії, столиця стейту Квінсленд, транспортний й промисловий (важке й легке машинобудування, харчова та хімічна промисловість, нафтові продукти, цемент, дерево), а також науково-культурний й адміністративний центр - три університети, англіканська й католицька катедри, парлямент, верховний суд, міська рада, ґалерія мистецтва, оперний театр, концертна заля, музей, стейтова бібліотека (до речі, цей комплекс реалізовано у 1973-87 роках за провідною участю якраз українця з походження Романа Павлишина). Перші ж українці з’явилися в Брізбені ще на початку 20 століття. Більша група поселилася в 1948-51 роках. Основи організованого громадського й церковного життя закладено ще у 1949 році, коли постала Українська Громада Квінсленду, яка 1954 року придбала Народний дім у дільниці Савт Брізбан. Українська Громада Квінсенду створила філію в передмісті Окслей, яка від 1963 року є окремою громадою. При Українській громаді існував драматичний гурток та оркестр «Смерічки», дівочий хор, товариство старших громадян, станиця Пласту, танцювальний ансамбль «Калина», радіотовариство «Дніпро» з українською програмою на станції 4ЕБ, як також - суботні школи, в Окслей від 1954 року (в 1960-их pp. 50-60 учнів) і в Савт Брізбані (в 1960-их pp. бл.70-80 учнів). У 1982 році було засновано кредитову кооперативу «Єдність».
8-Великодній обід у домі Павлишиних, Брізбен, 1998 р.
До речі, у своїх споминах св.пам. інж. Роман Павлишин про свою участь в зорганізуванні українського кооперативного руху на австралійських теренах написав дуже докладно: «… Користуючись вказівками державного реєстратора кооператив у стейті Квінсленд, я взявся за підготовку проєкту статуту. 12-го січня 1983 р. відбулися основуючі загальні збори «Єдності» і почала діяти наймолодша українська кредитова кооператива в Австралії. Зразу записалося більше шістдесяти членів, і «Єдність» відкрила двері в новому приміщенні на нижньому поверсі Народного дому. Урядові години були в суботу до полудня. Водночас відкрито урядування кожної неділі у прицерковній залі української греко-католицької церкви Покрова Пресвятої Богородиці, щоб уможливити членам вживати послуги кооперативи після участі в Богослужбах. - У початковій стадії своєї діяльності «Єдність» одержувала допомогу від РУКА. Особливе значення мали інформаційні брошури та ощадні книжечки, які нам постачала РУКА. Кооператива швидко ввійшла в ритм роботи і в короткому часі стала виказувати значні успіхи. У 1985 році «Єдність» стала позичати гроші своїм членам, діловодство перейшло на комп’ютерну систему, а фінансові активи сягли двох мільйонів доларів. Кооператива стала сповняти помітну ролю в житті української спільноти. Обслуга рідною мовою та знання потреб свого членства мали особливе значення для людей старшого віку. Кожного року «Єдність» приділяла субсидії на потреби спільноти. При кінці 1980-х років ці субсидії доходили до п’яти тисяч доларів річно. - Як голова дирекції я брав активну участь у діяльності РУКА і був двічі головою з’їздів РУКА в Мельбурні. У січні 1995 року в промові на святковому відзначенні 20-ліття РУКА я вказав на зв’язок між історичною ролею кооперації на рідних землях та її значними досягненнями в діаспорі… - З датою 29-го вересня 1991 р., на дев’ятих загальних зборах «Єдності», я залишив пост голови дирекції. За мої заслуги перед кооперативою збори наділили мене грамотою подяки і проголосили мене патроном «Єдності». - Головою дирекції став Анатоль Столяр, і «Єдність» увійшла в новий період свого існування. Потреба перейти на постійне урядування стала ще більш відчутною в результаті змін, занесених до акту парламенту про фінансові установи. Стало необхідним шукати поєднання з більшою кредитівкою. Переговори велися спочатку з Квінслендською кредитовою спілкою, яку раніше зорганізували члени голландської спільноти у Брізбені. Пізніше переговори продовжувалися з нашою кредитівкою «Карпати» в Сіднеї. Вкінці, на зборах 14-го лютого 1999 р., прийшло до приєднання «Єдності» до «Карпат»…..».
Роман Павлишин, - 1985 рік
Принагідно зазначу, що релігійне життя українців Брізбану забезпечували від початку 1950-их років кілька церков. Брізбан став осідком парафій УКЦ (св. Покрови, проголошена 1968 року, першу українську католицьку церкву в Австралії збудовано в 1961 році, УПЦА (св. Миколая, від 1954, церква - 1972) і УАПЦ (св. Покрови, від 1951, церква - 1966). - Українська Громада Квінсленду (Ukrainian Association of Queensland), яку тривалий час очолював Роман Павлишин, мала основний осідок у місті Брізбані була своєрідною надбудовою українського громадського життя у стейті Квінсленд, членом-засновником Об’єднання Українців Австралії (ОУА), згодом - СУОА. Громаду було створена 27 грудня 1949 року заходами ініціативного комітету із провідною ролею Володимира Винницького й Романа Павлишина та раніших еміґрантів Марка Мережаного й Григорія Бодні, які прибули з України через Китай. Окрім ініціяторів, до першої управи увійшли – Cергій Горський, Ярослав Гембатюк, Василь Голояд, Яків Багайлюк, Петро Чорненко і Василь Денес; священик Сергій Шумський очолив контрольну комісію. Головами Української Громади Квінсенду були - В.Винницький (1949-51), Р.Павлишин (1951-67 і 1980-82), П.Приступа (1967-68), Вадим Калкатино (1968-70), ГІ.Гупало (1970-72 і 1983-85), Г.Самійленко (1972-75 і 1976-77), Антон Столяр (1975-76), О.Сухарський (1977-80), Анатолій Жуківський, молодший (1982-83 і від 1987) та І.Бринза (1985-87). Упродовж першого періоду, до 1954 року, коли Українська Громада Квінсленду користувалася приміщенням католицької школи св. Луки у передмісті Бюранда (Buranda), стали діяти громадський хор, театр, трупа, танцювальний та спортовий гуртки. Встановлено традицію відзначування національних свят і запроваджено щонедільні сходини та програму товариських зустрічей і забав. Другий період, до 1967 року, збігається з тривалим урядуванням голови цієї Громади Романа Павлишина, коли було закуплено й розбудовано Народний дім (1964). Управа під головуванням Романа Павлишина сприяла заснуванню станиці Пласту, підтримувала зв’язки з Добросусідською Радою (Good Neighbour Council). У наступній декаді (1967-77) УГ Квінсленду, зокрема, через В.Калкатина, співпрацювала з організацією «Громадяни за свободу» (Citizens for Freedom), брала участь у популярному Брізбанському фестивалі «Варана» (Warana), де відзначилися П. і Марта Гупали. У 1975 році вперше головою УГ Квінсленду став уродженець Австралії Антон Столяр. Серед членів управи активізуються представники молодого покоління Петро Струк і С.Піскор, що дало, на думку Р.Павлишина, запоруку довшого існування організованого життя Громади. У 1979-83 роках спостерігалося помітне підсилення діяльности Громади за участю молодих сил - Наталії Керик (О.П. - мати якої була з походження полтавкою, називалася - Катерина Керик (з дому - Бреус)), новоприбулий до Брізбану Анатоль Жуківський (молодший). У 1981 році оформлюється при УГ Квінсенду самостійний танцювальний гурток «Калина» і оркестр «Смерічка». У 1982 році, як я вже зазначав вище з посиланням на певний розділ споминів Романа Павлишина, постала кредитова кооператива «Єдність» з помітним впливом на скріплення української спільноти. Як вже я зазначав вище, ініціяторами цієї кооперативи були Р.Павлишин, О.Сухарський і С.Піскор. У 1992 році «Єдність» налічувала 215 членів, активи становили 2,8 мільйонів доларів , позички членам - 1,3 мільйони доларів, пожертви українській спільноті - 5 тисяч доларів. - Про це, зокрема, пише Роман Павлишин Збірнику «Українські кооперативи діяспори» в своїй статті «Кредитова спілка «Єдність» в Брізбані. Під редакцією Романа Павлишина від 1981 року, між іншим, ще виходив «Інформаційний листок» (8-10 чч. річно; від 1991 року - квартальник). В 1985 році при радіостанції 4ЕБ організувалося українське радіо товариство «Дніпро» на чолі з Анатолем Жуківським і Г.Гуцалом (від 1987), це товариство нараховувало 166 членів. Про це також пише Роман Павлишин у ґрунтовному Збірнику «Українці в Австралії». На особливу увагу слід звернути на існуючі в різний час у Брізбані українське футбольне товариство (Dnipro, Ukrainian Soccer Club), яке було засноване у 1953 році на базі баскетбольної команди юнаків-українців, які гуртувалися на початку 1950-их pоків довкруги поліцейського спортивного клюбу молоді в дільниці Педдінґтон. Коли 1976 року квінслендська футбольна федерація відмовилася визнавати членство товариств з етнічними назвами, «Дніпро» прийняло назву - футбольне товариство «Тризуб» (Soccer Club Trident). Із зростанням неукраїнської частини членства, товариство стало називатися у 1984 році як «Тризуб Велей» (Trident Valley - за назвою передмістя). У той час в «Тризубі» діяли команди у 5 сеньйорських і 3 юнійорських дивізіях, а членство доходило до 200 осіб. А ще «Дніпром» називалося українське радіотовариство станції 4 ЕБ (Dnipro, Ukrainian Broadcasters Group of Radio Station 4EB) в Брізбані, яке було засноване у 1985 році за ініціятивою його першого голови Анатолія Жуківсього (молодшого). У 1990 році це товариство нараховувало 163 членів і подавало три 45-хвилинних і одну 60-хвилинну програми на день. На окрему увагу заслуговує ансамбль українського танцю «Калина» в Брізбані (Каlуnа, Ukrainian Dance Ensemble), який був засновний у 1950 році при Українській громаді Квінсленду, де спочатку діяв гурток українського народного танцю. Серед його членів були дорослі люди й старша молодь, провідними учасниками ансамблю були Іван Ковтан, Іван Биків, А.Новицький і Роман Синенко, який від 1955-го до 1969-ий рік вчив народних танців й очолював гурток. У 1970-их pоках гургок працював під проводом Євгенії Осташ-Бобешко, а у 1981 році зорганізувався як окрема мистецька одиниця під назвою «Калина». Громада спонсорувала періодичні відвідини майстра народного балету Н.Тиравської з Сіднею; під її керівництвом ансамбль «Калина» підвищив свій рівень. Інструкторами в ансамблі працювали Є.Бобешко, Алла Бринза, Наталка Шост, Микола та Марія Дмитерки. Ансамбль «Калина», кількість учасників якого складав в середньому 20 осіб, виступав на всіх українських імпрезах, а також перед австралійською публікою, зокрема, на щорічних фестивалях Спадщини (Heritage Festivals) в м.Долбі (Dalby), Квінсленд. Найуспішнішим став його виступ на концерті всесвітньої виставки у Брізбані World Expo 88 у 1988 році. У 1983 році в Квінсленді був заснований оркестр «Смерічки», який свій останній виступ провів у 1989 році. Згідно з інформаціями Романа Павлишина, оркестр «Смерічки» організував і провадив І.Джуфер, раніше діяльний у Мельборні. Складався оркестр із 8 пластунів, провідними членами були - Маркіян Гуцало й Степан Хомин. Оркестр виступав самостійно на громадський концертах й національних святах, а також виконував музичний супровід для хорових колективів і вокалістів…
З ліва до права - проф.Марко Павлишин, син Романа, пан Іван Контек, др.О.Панченко, -Мельборн, серпень 2012-го року
Нижче подаю уривки зі «Спогадів» (2020) св.пам. архітектора Романа Павлишина (*1922-†2019), сторіччя від дня народження якого ми відзначаємо 3 жовтня 2022-го року: «…Як комендант першої сотні куреня Осип (Павлишин) бере участь у складних операціях УГА, що були долею засуджені на невдачу. Ув’язнений поляками в тюрмі «Бригідки» у Львові, втікає зимою 1920 року через Карпати на Чехію. Через табір інтернованих частин УГА в Німецькому Яблонному дістається на освітню роботу в Українській робітничій сотні в Тренчанських Теплицях на Словаччині. Тут організовуються навчальні лекції, постає хор, влаштовуються концерти, відзначуються національні свята. Йому допомагає дружина Текля, що напівлеґальною дорогою переходить кордон і прилучається до Осипа. Осінню 1922 року їй доводиться повертатися в рідне село Чернихів до матері. Тут 3-го жовтня народжується син Роман, себто я, автор цих рядків. Зимою 1923 Пилип Гудима, чоловік старшої маминої сестри Насті, мій хресний батько, відвозить саньми маму з новонародженим сином до тещі Марії в село Товстолуг. Теща радіє внуком, і її ставлення до невістки, спочатку стримане, поступово стає теплішим. - Тим часом поляки проголошують амністію. Батько не бачить іншої розв’язки для своєї родини, як повернутися до рідного Товстолуга. Роботу вчителя пропонують йому коштом переходу на римо-католицьке віровизнання, що було рівнозначним зі зміною національності. Не могло бути сумніву щодо його рішення. Про державну роботу для мами теж не могло бути й мови. Так у житті молодого подружжя починається період спільної долі в Товстолузі. Вони посвячуються просвітянській роботі в одному з найбільш занедбаних сіл у цілій окрузі. Водночас доводиться їм обом боротися з особливо важкими матеріальними обставинами. - Мати мала деякий вишкіл з шиття – це був обов’язковий предмет для дівчат в учительській семінарії. В хаті була стара швейна машина. Мама купувала публіковані викрійки. Спочатку вона шила одяг для себе, а згодом для своїх «клієнтів», якими були ближчі й дальші сусіди, головно молоді жінки і дівчата. Прихід з цієї роботи був мінімальний, але вона мала ту добру сторону, що давала змогу пізнати село і ввійти в близький контакт з його молодшою генерацією. - Батько не займався господарством, а присвячував увесь свій час культурному, а то й економічному відродженню села… Пригадую, коли молоді дівчата приходили до мами шити одяг, головно вишивані блузки, які в селі ввійшли «в моду». Першою помітною подією, яка запам’яталася мені, були мої відвідини з батьками села Глубічок Вижній (сьогодні Великий Глибочок) недалеко від Чернихова. Це було з нагоди вінчання молодшої маминої сестри Марусі з Федором Білецьким. На весіллі я зустрів молоду дівчину, мою племінницю Ярину Гудиму, яка приділила мені малому свою повну увагу…».
Згідно з інформаціями із Вікіпедії, Павлишин Осип-Лев Іванович (*18.09.1882-†08.07.1942) — український вчитель, вояк УГА, громадсько-політичний діяч. Встановив український стяг на будівлі Тернопільського староства під час Листопадового чину 1918 року. Народився 18 вересня 1882 року в с.Товстолуг (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині - Тернопільського району, Тернопільська область, Україна). 1912 року закінчив Тернопільську чоловічу учительську семінарію, після чого учителював у селі Івачів Долішній. Воював у лавах армії Австро-Угорщини під час Першої світової, потрапив до московитського полону, звідки в 1917 році зумів утекти. У 1918 році вступив до лав УГА (воював у складі сотні Івана Леня). Брав участь у Листопадовому зриві — встановленні влади української держави — ЗУНР — у Тернополі, зокрема, встановив український стяг на будівлі Тернопільського староства при тодішній вулиці Міцкевича (нині - бульвар Тараса Шевченка). Пізніше став командантом першої сотні другого куреня УГА. Від 1924 року вчителював у рідному селі, де також став співорганізатором читальні українського товариства «Просвіта», кооперативи, відділення спілки «Маслосоюз», хору, драматичного гуртка, будівництва одного з найкращих у краї приміщень Народного дому. Від 1933 року працював у Тернополі бухгалтером кооперативи «Будучність», також став членом дирекції кооперативної фабрики «Калина». За цю діяльність його переслідувала польська влада, зокрема, під час так званої пацифікації, пізніше запроторила до концтабору «Береза Картузька». 1939 року заарештований большевицькою владою, до червня 1941-го перебував у тернопільській в’язниці. Під час нацистської окупації перебував на посаді окружного команданта Тернополя. За офіційними даними, важко поранений випадковим пострілом під час вишкільних вправ. Помер 8 липня 1942 року у шпиталі в Тернополі, де й похований на Микулинецькому кладовищі на ділянці могил Українських Січових Стрільців. - З відкритих джерел відомо про поховання українців, що мешкали по закінченню Другої світової війни у 4-ьох таборах для переміщених осіб у місті Ашаффенбурґ - Ляґарде, Артілері-казерне, Піонір-казерне та Буа-Бріле. Загалом, у цих таборах мешкало білш ніж 7000 українців. Роки смерті - 1946 - 1948, багато написів - трагічно загинув, один - помер трагічною смертю від кулі зі свої руки. Тут, зокрема, похований Аркадій Животко - український громадсько-просвітницький діяч, журналіст, редактор, видавець, дослідник історії української преси, один із фундаторів національного дошкільного виховання, як також Текля Павлишин – дружина Осипа Павлишина, українського вчителя, вояка УГА. Під час Листопадового чину 1918 року він встановив український прапор на будівлі Тернопільського староства. Мати Романа Павлишина, архітектора, засновника Української асоціації у Квінсленді (Австралія), бабуся Марка Павлишина, професора i очільника Школи мови, культури та лінґвістики в університеті Монаша в Мельборні.
«…Як я вже згадував, - продовжував у своїх «Спогадах» (2020) інж. Роман Павлишин, - моїм пріоритетом було скласти матуру як передумову вступу в університет. У той час діяли дві українські гімназії на терені Генеральної Губернії, себто нашої Холмщини і Засяння. Одна була в Ярославі, друга в Холмі. - У місяці лютому 1941 року я виклопотав відпустку з роботи і вибрався в Ярослав через Берлін і Краків. У Берліні я задержався два дні. Моїм гідом був Анатолій, який перенісся туди на нову роботу. Краків я теж трохи оглянув, але не затримувався, бо кожний день був дорогий. - До Ярослава я прибув під кінець тижня. Моє прохання прийняти мене до восьмої кляси заступник директора не розглядав. Велів чекати на директора. Тим часом у гуртожитку я знайшов спільну мову з восьмиклясниками. Запросили на гімназійну забаву, і я провів дуже приємний вечір у дружньому середовищі. Я зауважив, що заступник директора неприхильно поглядав у мій бік. Наступного дня він випередив мене в зустрічі з директором і вступ до гімназії мені відмовили. - Я залишив Ярослав до краю розчарований і зневірений. Повернувшись у Краків я вирішив звернутися до д-ра Никифора Гірняка, який працював в Українському Центральному Комітеті, як я довідався пізніше, на посту референта шкільництва. Д-р Гірняк прийняв мене дуже щиро і зразу запевнив: «Не турбуйся, ми це полагодимо». Наступного дня ми дістали побачення з Антоном Ґаселіхом, керівником справ шкільництва при окупаційному правлінні. Мені стало в пригоді добре знання німецької мови. Ґаселіх дав мені записку до директора гімназії в Холмі з простим зверненням: «Прийняти до восьмої кляси». Крапка. - У Холмі я відразу знайшов контакт з восьмиклясниками в гуртожитку. Казали, що різні спроби вступити до восьмої кляси були в минулому безуспішні. Секретарка навіть не хотіла мене допустити до директора. Але записка від Ґаселіха припиняла всяку дискусію. «До котрого відділу хочете, А чи Б ?» – запитав директор…». - «…Юліяна Шепаровича, з сином якого я запізнався ще в таборі в Лодзі, я рішив… відвідати перед тим, як продовжувати свою подорож на захід. Це був час великих емоцій і сподівань. Німецька армія швидким маршем стала окупувати територію Галичини. Вістка про проголошення у Львові 30го червня 1941 р. незалежної української держави мала потрясаючий вплив на мене, як і на велику більшість моїх сучасників. ОУН під проводом Степана Бандери здобула рішучою акцією загальне визнання. Я формально не приєднався до жодного українського політичного середовища, та в розколі, який наступив в ОУН у половині 1940 року, мої симпатії були радше по боці Андрія Мельника як законного, як я розумів, провідника Організації. Такий погляд закріпився був у мене ще в Ротенбурзі в результаті розмов з одним активним членом ОУН, на яких десять років старшим за мене, який знайшовся тоді в нашій групі біля Ротенбурґу. Такій точці зору сприяла теж розмова з д-ром Гірняком під час моєї зустрічі з ним у Кракові. - Водночас, як я міг судити з пізніших принагідних розмов, фракція ОУН під проводом Бандери зуміла опанувати більшу частину організаційної мережі в Галичині, а проголошення незалежної держави у Львові, з Ярославом Стецьком на чолі уряду, я розцінював як рішучий крок, що відповідав потребі часу. Вістка про проголошення дісталась мені в Любліні і до краю мене зворушила. - У неділю в церкві греко-католицької парафії я довідався, що наступного дня раннім ранком збираються учасники похідної групи перед відходом на схід. Про завдання похідних груп була інформація в окремій брошурі. Як я справу розумів, ОУН приготовляла групи членів зі завданням входити в контакт з населенням теренів, окупованих німецькою армією, допомагати в його самоорганізації та впливати на скріплення його національної самосвідомості. Водночас заповідалося, що до групи можуть приєднатися особи з передумовами і бажанням служити добрій справі в час великої потреби. - В мене зразу зродилася думка: чи мені не відгукнутися на цей заклик? Треба було вибирати: чи йти далі на захід, на роботу в Німеччину, чи повернутися на рідну землю, щоб служити її потребам – як я сподівався, допомагаючи розбудовувати державну адміністрацію в дусі українських національних інтересів, якими вони в даний час не були б… Маршрут був заздалегідь заплянований, і ми посувалися бічними дорогами на схід, минаючи головні шляхи. Зголошувалися в сільрадах і ночували в господарів, звичайно в стодолах. Харчування організовували індивідуально. Провіант закупляли, використовуючи валюту Генеральної Губернії. У мене було ще трохи заощаджених німецьких марок. - На українській етнографічній території на Волині наші відвідини сіл мали характер приємних зустрічей….».
...До речі, св.пам. інж. Роман Павлишин написав багато стосовних статей до згаданого мною вище видання «Енциклопедія української діяспори» (гол. ред. Василь Маркусь; Наукове Товариство ім. Шевченка, Національна академія наук України. — К.: ІНТЕЛ, 1995. — Т.4, Австралія, Азія, Африка), з яких я користав при підготовці цього допису, як також став автором праці «Українські церкви в Австралії» (Мельборн: Університет ім.Монаша, Відділ славістики, 1993. - Професор Прикарпатського національного університету ім.Василя Стефаника Богдан Тимків писав з цього приводу: «….Знаний на теренах Австралії, архітектор Роман Павлишин найбільшого успіху досяг в царині сакрального мистецтва, зокрема в проектуванні іконостасів. Окрім проектної діяльності (іконостаси церкви Івана Хрестителя в Мейлендсі, церкви Пресвятої Богородиці в Брісбені) він займався і дослідженням об’ємно-просторового вирішення українських храмів Австралії. Результати досліджень знайшли своє відображення у праці Р.Павлишина «Українські церкви в Австралії»…». - Архітектор Роман Павлишин із дружиною Олександрою та іншими доброчинцями фінансово сприяв та долучився до видання монографії «Іван Франко. Життя і творчість (1856-1916)», яка побачила світ 2009 року у Пряшеві, місті, що поряд зі Свитником стало центром українства на сході Словаччини, рецензентами цієї монографії стали доктор наук Антон Еліаш та академік НАН України Іван Дзюба.
Від 2005 року в Тернопільській Українській гімназії ім. імені Франка, серед випускників якої були Павло Джуль (ЗСА), Богдан Габлевич, Степан Ярема (Львів), - за ініціятиви колишнього гімназиста Романа Павлишина запроваджено дві Премії імені його батька Осипа Павлишина, педагога, старшини УГА, громадського діяча, активіста українського кооперативного руху в Тернополі - для гімназиста «За особливі успіхи в олімпіадах з гуманітарних предметів» та для викладача «За особливі досягнення у роботі з обдарованою молоддю». Премія становить 600 австралійських доларів щорічно кожному гімназисту та викладачеві, що перемогу в конкурсах…
Насамкінець дозволю собі подати крайній уривок із книги «Споминів» (2020): «…Багато чого Роман Павлишин зробив для штату Квінсленд. Пам’яткою цього, передовсім, є південний берег річки Брізбен напроти центру міста, де зосереджено головні культурні установи штату. Його вклад, концептуальний та організаційний, у реалізацію Квінслендського культурного центру було достойно відзначено в новіших історичних дослідженнях та в державному пляні, ухваленому 2017 року, для збереження будинків та оточення Культурного центру як об’єкту історичного значення. - Рівночасно, і з не меншою відданістю, Роман Павлишин безупинно працював на добро української діаспорної громади. З нагоди Романового 90-ліття 2012 року голова Союзу Українських Організацій Австралії Стефан Романів у вітальному листі написав: «Управа СУОА усвідомлює Ваші невтомні й успішні зусилля, протягом майже шістьох десятиліть, як ініціатора та провідника у багатьох галузях українського життя у Квінсленді, а теж в Австралії та поза її межами. Зокрема віддаємо шану Вашому вкладу в розвиток Української Громади Квінсленду, головою якої Ви були протягом 18-ти років…; Вашим концептуальним роздумам над темою структур та провідних принципів української спільноти в Австралії…; Вашій активній участі у з’їздах СУОА; Вашій праці в Статутовій комісії Світового Конґресу Вільних Українців та в складі австралійської делегації на п’яте скликання СКВУ у 1988 році. Ми не менш свідомі Вашої вагомої діяльності як архітекта церкви Покрова Матері Божої у Брізбені, як ініціатора української кредитної кооперативи «Єдність» у Квінсленді та як діяча Пласту. Ваші заслуги перед українською спільнотою Австралії великі. Ваша праця для неї тим більш цінна, що Ви змогли поєднати її зі значними професійними відповідальностями та досягненнями у сфері австралійської архітектури». - Це був урівноважений і справедливий підсумок суспільної праці українця, який, переїхавши зі старого світу в новий, у рівній мірі віддав свій талант і свою енергію обом. В обох він послідовно керувався цінністю гуманного устрою людського життя. Як архітект він прислуховувався до потреб людини перебувати в естетично й практично задовільному фізичному оточенні. Як громадянин і людина українського роду він намагався в невеликій українській спільноті, розташованій далеко від українського материка, створити умови для плекання української історичної й культурної пам’яті та почуття солідарності з українським народом… - 16-го грудня 2019 р., після шеститижневої недуги, Роман відійшов у вічність. Його було поховано в Брізбені, де він з дружиною Олександрою прожив майже сімдесят років. Ховали його з церкви Покрова Пресвятої Богородиці, яку він сам проєктував. На парастасі в Мельбурні та похороні в Брізбені його прощали члени української громади та колеги-архітекти, шанувальники його вкладу в життя як української діаспорної спільноти, так і країни його поселення, Австралії…».
Незважаючи на криваві події московсько-української війни, розв’язаної імперсько-путінським Кремлем 24 лютого 2022 року, - українці не забули про св.пам. Романа Павлишина, архітектора церков й споруд та одного із будівничих українського життя в Австралії, 100-річчя від дня народження якого ми відзначаємо 3 жовтня буремного 2022 року, тут, в Воюючій Україні, і не лише на Тернопільщині, але й у нас, на Полтавщині. - Новим же поштовхом для вивчення й популяризації його здобутків на довгому й плідному життєвому шляху, переконаний, стануть надзвичайно цікаві й повчальні спогади, як взірець служіння українській національній ідеї, за яку боролися й дбали народжений 140 років тому український педагог, вояк УГА й громадсько-політичний діяч, який встановив український стяг на будівлі Тернопільського староства під час Листопадового чину 1918 року Осип-Лев Павлишин та його син народжений рівно 100 років тому архітектор інженер Роман Павлишин. – Я ж переконаний, що український національний прапор, встановлений понад століття тому Осипом-Левом Павлишиним, на будівлі Тернопільського староства під час Листопадового чину 1918 року, який став державним стягом Держави України у серпні 1991-ого року, - й надалі гордо майорітиме над нашою ненькою-Україною й усім цивілізованим світом після остаточної перемоги нашого народу над імперською Московщиною й ганебного краху цієї ненависної тиранії, держави-паханату та її людців - варварів, злодіїв та ґвалтівників
*Примітка: переважна більшість світлин для цього допису взято із книги «Споминів» (2020) інж. Романа Павлишина
