Щойно у Москві опубліковано нову філософсько-публіцистичну монографію І. Чубайса. («Російська ідея». Видавничий центр «Аква-терм», —М., 2012, 486 с.) Автор є представником несистемної соціальної науки, викладає оригінальну, цілісну теорію Російської цивілізації. Вузлова точка його концепції — теза про цивілізаційний розрив, що стався в результаті Жовтневого перевороту 1917 року. Якщо розрив мав місце, виникає найважливіше питання для дня сьогоднішнього: чиї ми продовжувачі — СРСР чи історичної Росії, чиїм наступником має бути держава пострадянська? Відповідь викладено у монографії, а в публікованій її частині представлено ключову тезу роботи.
РОЗРИВ НА РІВНІ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ І ДЕРЖСИМВОЛІВ. Хіба ви самі не помітили, що думська монархія перетворилася на «республіку робітників і селян», на державу рад, диктатуру пролетаріату, а точніше — над пролетаріатом або, як писав Іван Солоневич, на «диктатуру сволоти». Місця царських службовців зайняли партійні висуванці, повністю змінився персональний склад правлячого політичного класу. Майже всі колишні державні інститути — уряд, дума, суд тощо припинили існування. Були знехтувані старі і затверджені нові держсимволи — прапор, герб, гімн, змінилася навіть сама назва країни. Замість девізу «З нами Бог!» затвердилася формула «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!». Радянські енциклопедії справедливо характеризували Леніна не лише як творця нового вчення і нової партії, але і як творця нової держави. Одночасно це означало, що йдеться про руйнівника держави колишньої. Більшовики розірвали всі міжнародні угоди Росії, включно з секретними, відкрили всі архіви.
Сталося перенесення столиці із Заходу на Схід — з Петрограда до Москви. Щоправда, Ленін втікав із Петрограда в березні 1918 року нібито «тимчасово», а офіційно Москва була оголошена столицею лише 1922 року, з утворенням СРСР. Значну частину російських європейських територій — тепер це Польща, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Бессарабія, частина Грузії і Вірменії — було втрачено. Загалом, територіальні перетворення мали складніший характер, наприклад, після Брестського миру утворилась Українська республіка, але насправді це був лише спосіб негласної передачі Малоросії Німеччині, яка одразу ж її окупувала. «Ненормально-нормальним» у цьому ряду виглядає післявоєнне переслідування бандерівців, що також боролися за незалежність України. (Оголошення Степана Андрійовича Бандери фашистом, враховуючи, що два його брати загинули в Освенцімі і сам він побував у фашистських таборах, — це типове для комідеології таврування людини, проти якої немає аргументів; нагадаю також, що батько Степана — священик, був розстріляний Червоною армією після захоплення Західної України.)
Повертаючись до Брестського миру, нагадаю, що розмір нарахованих тоді Німеччиною Радянській Росії контрибуцій склав 6 мільярдів DM. (Виплати німецького генштабу (анти)?— російським революціонерам з 1915 по 1917 рік склали 60 мільйонів DM.)
Розрив на рівні держструктур доповнив розрив на рівні громадських і цивільних організацій. Зрозуміло, що зникли Дворянські і Купецькі збори, але досить швидко припинили існувати також Товариство любителів російської словесності, Вільне економічне товариство і майже всі інші громадянські об’єднання.
РОЗРИВ НА РІВНІ СИЛОВИХ СТРУКТУР. А що сталося після 1917 року з армією, поліцією та іншими силовими структурами?
Спочатку про долю Російської армії. Багато читачів упевнені, що Росія зазнала поразки у Першій світовій війні. Це і правильно, і неправильно одночасно! Антанта — союз Англії, Франції і Росії — вела бойові дії проти Німеччини, Австро-Угорщини та Туреччини, і Антанта у цій війні перемогла. У листопаді 1918 року в Комп’єнському лісі під Парижем переможені німці підписали відповідний документ. Але серед тих, хто підписався, не було Росії. За декілька місяців до цього, у березні 1918 року, більшовики відмовилися від членства в Антанті, здалися Німеччині і її союзникам і стали їй активно допомагати. Ці дії Леніна настільки ж абсурдні, наскільки абсурдною була б капітуляція Сталіна перед Гітлером, скажімо, в березні 1945 року!
До цього часу німецький кайзер був уже повністю приречений, він програв навіть після припинення війни на два фронти і після отримання від більшовиків колосальних контрибуцій золотом. (До денонсації Росією Брестського миру в листопаді 1918 року, Совєти встигли віддати Німеччині 120 млн золотих рублів, 1945 року це золото було передано Франції як репарація, воно й тепер знаходиться у Французькому банку.) Історики показують, що німці програвали Росії й Антанті і в разі, якщо б наші солдати просто сиділи в окопах і нічого не робили. Але солдати ніколи не сиділи склавши руки, Микола Миколайович Юденич, який командував Кавказьким фронтом, завдав нищівного удару по турецькій армії і взяв місто-фортецю Ерзурум, після чого союзне командування підписало з російською стороною документи про передачу Константинополя, проток Босфор і Дарданелли під контроль Російської держави! Але всі ці успіхи втратили сенс через антивоєнну пропаганду більшовиків і Брестський мир.
Організувавши скидання законної влади в своїй країні на гроші ворога (а ви говорите «Власов, Власов»!), ленінці, зрозуміло, зобов’язані були занести німцям «відкат», що й було зроблено у формі укладення миру, а також у вигляді згоди на анексії і контрибуції. Ще більш важлива інша обставина. Більшість російських військових ненавиділи більшовиків. Повернися додому демобілізовані солдати з рушницями, вони б почали із розгрому червоної влади. Навіть дійсно важкого 1917 року наш народ, армія, влада були досить згуртовані. Більшовики усвідомлювали це й тому були вимушені не лише скидати уряд у Зимовому палаці, але й боролися з власною армією. Ленін боявся російської армії більше, ніж німецький імператор. Тому Брестський мир і містив пункт про роззброєння військових частин. Слідом за церквою інший найважливіший інститут Російської держави — армія — було розпущено, після чого Л. Троцький почав формувати нову, Червону, армію.
Царська поліція і жандармський корпус припинили існування після лютого, тоді ж почалося формування народної міліції, що проіснувала до 2011 року.
Але й цього було недостатньо. Радянська Росія не лише розпускала старі силові структури, вона також створила принципово нову. У грудні 1917 року було утворено Всеросійську Надзвичайну комісію, яка перейменовувалася пізніше багато разів, але, по суті, була незмінна у виконанні функцій політичного нагляду і придушення громадської активності. Раніше в Росії існувала майже символічна служба політичного контролю. Московська охранка мала у штаті до 1917 року лише 24 офіцерів і розташовувалася у п’яти кімнатах. А наприкінці ХІХ століття в «особливому відділенні» на всю країну працювало до 32 осіб, які займалися боротьбою з фальшивомонетництвом, складанням шифротелеграм у російські дипмісії за кордоном, боротьбою з родинною невірністю, а також веденням сімох або вісьмох політичних справ на рік.
Натомість Управління КДБ по Москві і області мало на початок 90-х сім будівель на Луб’янці. Чисельність працівників КДБ СРСР у 70-х роках складала від 400 до 700 тисяч осіб, «співпрацювало» з цією організацією у 80-х рр. не менше 2,9 мільйона людей (приблизно один стукач на 50 громадян — не рахуючи дітей і людей похилого віку). В особливих ситуаціях практикувалися інші пропорції, як пише Євген Грицяк, у Норильському таборі був завербований кожен 5-й зек. (Див. Є. Грицяк. Норильське повстання. Харків. 2008, с. 41.)
АБСОЛЮТНИЙ РОЗРИВ ВІДБУВСЯ НА ПРАВОВОМУ РІВНІ. 30 листопада 1917 року Голова Раднаркому В. Ленін видав декрет, що відмінив і заборонив використовування всього корпусу російських законів, який розроблявся тисячу років. Від російського суду присяжних країна перейшла до «пролетарського правосуддя», тобто до владного свавілля. Завдання суддів полягало не стільки в покаранні винних, скільки в репресії класових противників, які трактувалися спочатку як злочинці, незалежно від того, чи була на них якась конкретна провина чи ні. Правовий вакуум, що виник, повністю влаштовував нову владу. Замість царського законодавства вона закликала апелювати до революційної волі, до пролетарської свідомості, до законів Паризької комуни тощо. При цьому будь-яке звернення до колишнього російського права вважалося злочином, винних засуджували до «позбавлення всього майна». Пенітенціарна система СРСР трансформувала інститут виправлення в машину репресій і придушення.
За сімдесят років після перевороту, в розпал перебудови, М. Горбачов проголосив нове гасло — «ми повинні побудувати правову державу», тим самим визнавши, що з 1917 року ми перебуваємо в державі неправовій. Сьогодні мало хто пам’ятає, що в 30-ті роки сам термін «правова держава» мав у СРСР абсолютно негативне значення. Але до правової держави ми не повернулися навіть сьогодні.
У межах міжнародного права Радянська Росія також відмовилася від правонаступництва з історичною Росією, що стало підставою для відмови від виплати зовнішніх боргів. Але і 8 мільярдів рублів — запозичення у власного народу, також не були повернені. Ці обставини підтверджують не лише розрив, але і глибоку інорідність більшовицької влади. Крім того, тут ми бачимо один із перших прикладів прояву «радянського права», коли закон діє заднім числом.
І сьогодні мало хто замислюється про багатомільярдну російську власність, покинуту за кордоном, — про земельні ділянки в Італії, Франції, про потужну російську інфраструктуру, що існувала в Палестині, про власність у вигляді картин, золота тощо. Ухвалені більшовиками рішення залишили ці питання без відповіді. Актуальність проблеми посилюється ще й тим, що 1992 року Росія оголосила себе правонаступницею СРСР, а не Російської імперії. (До цієї теми ми звернемося пізніше.) Питання про правовий розрив саме по собі дуже багатопланове. Виділивши тут декілька вузлових моментів, відзначу ще деякі обставини.
Вийшовши з російського правового простору, Радянська держава, а можна сказати, квазідержава, не створила жодної справжньої правової системи і опинилася поза правовим полем. У результаті вона неминуче стала порушувати власні юридичні норми, які ще недавно декларувала. Неправова держава руйнувала і продовжує руйнувати сама себе. Таким чином, радянська система потрапила в самоізоляцію, виявилася не порівнюваною не лише із зовнішнім світом, але і з власним радянським минулим — в СРСР заборонялися, поміщалися у спецсховища не лише вільні видання Заходу, але і власні партійні газети 15—20-річної давнини.
Перший більшовицький уряд називався «Тимчасовий робітничо-селянський уряд». Було оголошено, що ця влада діє лише до скликання Засновницьких зборів. Дійсно, через 17 днів після захоплення Зимового, відбулися вільні вибори до Засновницьких зборів. Але їхнє перше засідання, яке відбулося 18 січня 1918 року, стало одночасно й останнім. Обраних народом депутатів, які відмовилися голосувати за радянські декрети, розганяли силоміць. «Тимчасовий уряд» було незаконно перетворено в постійний Раднарком, який з березня 1946 року перейменовано у Раду міністрів, що проіснувала до розпаду СРСР. Нагадати про обіцянку прислухатися до рішення Засновницьких зборів нікому не було дозволено.
Не менша нелегітимність була присутня і в діяльності правлячої партії. Десятий з’їзд РКП (б), який проходив у березні 1921 року, тимчасово, на час дії надзвичайної ситуації — у дні його роботи почався Кронштадтський заколот — заборонив створення фракцій. А в квітні 1990 року з компартії було виключено низку найактивніших учасників «Демократичної платформи», соціал-демократичної фракції, створеної за ініціативою знизу усередині КПРС. Причиною їх виключення і було створення фракції. Це рішення, здійснене за наказом Є. Лігачова, фактично означало, що надзвичайна ситуація зберігалася в партії усі 70 років існування СРСР.
Постійне порушення й ігнорування власних законів продовжується у правонаступниці Радянського Союзу — пострадянській Росії. Наприклад, у червні 2010 року набрав чинності Генплан розвитку Москви в існуючих кордонах, розрахований до 2025 року. Цей план викликав величезну незадоволеність москвичів, але формально був «протягнутий» через Мосміськдуму і набув сили закону. А в липні 2011 року президент Д. Медведєв оголосив про майбутнє збільшення території Москви удвічі і про прийняття абсолютно іншого плану, що передбачає депортацію з центру міста до кордону Калузької області 2,5 мільйона москвичів. Цього разу ні про яке обговорення нового плану, навіть імітаційне, взагалі не йшлося.
МОРАЛЬНИЙ РОЗРИВ СТАВ ПРОДОВЖЕННЯМ І ЗАВЕРШЕННЯМ РОЗРИВУ ПРАВОВОГО. Кожен народ живе по-своєму: китайці — по-китайськи, шведи — по-шведськи, єгиптяни — по-єгипетськи... Але з давніх часів люди збирають і зберігають деякі золотоносні крупиці правил, які визнаються універсальними, бо вони роблять можливим життя як таке, створюють умови для існування і збереження самого життя. І хоча глобалізація цінностей — процес дуже тривалий і єдиних загальновизнаних, загальнолюдських норм доки не існує, багато читачів вже зрозуміли, що я маю на увазі. Життя неможливе без прийняття ключових моральних норм, які більше двох тисячоліть називаються «десятьма заповідями».
Підходячи формально, заповіді стосуються моралі і права (не вбий, не вкради, не лжесвідчи...), але доречно говорити про заповіді як фундамент саме моралі, бо в них ідеться не про засудження якогось конкретного вбивства або лжесвідчення, а про засудження цих форм поведінки в принципі, в цілому, тобто про моральне протистояння певним неправовим діям.
Якщо в історичній Росії, як і всюди в Європі, основою моральних норм визнавалися біблейські заповіді, то радянська держава погодитися з таким станом справ не могла. На III з’їзді комсомолу Ленін проголошує нові критерії й нові етичні принципи. Відтепер морально все, що сприяє перемозі світової революції, що сприяє перемозі комунізму і служить руйнуванню старих правил. У новому радянському іконостасі чільне місце зайняв Павлик Морозов, дитина, яка відмовилася шанувати батька свого і донесла на нього владі. Морозов — це вершина айсберга, в основі якого батько- і Батьківщиновбивство, знищення минулого, знищення власної історії, розстріл імператора, що означав розстріл Росії. Нову мораль розриву з минулим символізував образ піонера-героя.
Відмовившись від найстійкішого, сутнісного і незамінного в історичній спадщині і людському досвіді, радянський режим від початку прирік себе на трагічну розв’язку.
РОЗРИВ НА РІВНІ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ І ВЛАСНОСТІ. Найважливішим принципом нової влади, що відкрито декларувався, був принцип загальної рівності. Його реалізація передбачала відміну всіх верств, що існували в країні. Заклик до рівності надихав мільйони людей на активні дії. Проте фактичні рішення влади переслідували іншу мету. Радянська Росія не виростала, не поєднувалася і не вписувалася в історичну Росію, тому більшовики знищували цілі верстви, шари і класи.
Улітку 1918 року було розстріляно імператора з дружиною і дітьми. Одночасно чи дещо пізніше нова влада економічно, політично, а нерідко і фізично ліквідовувала дворянство, купецтво, духівництво, царське офіцерство, інтелігенцію. Козацтво піддалося розкозачуванню, куркульство — розкуркуленню. Удари були завдані й по робочому класу. Останньою ліквідованою, а частково колективізованою на радянський лад, верствою стало селянство.
Землю після революції селяни дійсно отримали, але упродовж трьох років громадянської війни вони були зобов’язані віддавати майже увесь урожай — 70% зібраного — за продрозкладкою. Після введення НЕПу і продподатку, тобто здачі тепер уже 20% врожаю, становище сільських жителів значно покращало. Проте НЕП тривав лише сім років (Ленін передбачав ввести його на два десятиріччя). Вже з другої половини 20-х років почалася війна рад з селянством. Вона завершилася 1933 року створенням колгоспів і масовою колективізацією сільського господарства. Загнати вільних селян у колгоспи більшовики змогли тільки під страхом голодної смерті. Взимку 1932—1933 року в країні від штучного голоду померло більше 7 мільйонів людей. (Чисельність українців у СРСР між переписами 1926 і 1937 років не збільшилася, а зменшилася більше ніж на 15%, казахів — на 28%!). Ті, хто вціліли, навесні 1933 року вступили в колгоспи. Більшовики, які так обіцяли рівність, «заламували руки», а точніше — відривали голову головній соціальній верстві Росії — селянству.
А ще раніше, 1918 року, нова влада провела націоналізацію і вилучила у власність держави всі банки, заводи, фабрики, транспорт, нерухомість тощо. Пушкіну російської сцени — Федору Івановичу Шаляпіну, який на гонорари побудував у Москві будинок на Садовому кільці, де проживала вся його сім’я з шістьома дітьми, після націоналізації з 15 кімнат залишили дві. По суті, вся власність, окрім особистої, була оголошена загальнонародною. Насправді ж вона стала державно-номенклатурною.
У результаті відбулася радикальна трансформація всієї соціальної структури російського суспільства. Але неправильно думати, що здійснився заклик: «Хто був нічим — став усім». Імущі класи були взагалі ліквідовані і перетворені в неімущі. Але той, хто був нічим, — не отримав обіцяних прав. Робітники, селянство, інтелігенція піддавалися неоголошеній експлуатації, а новий правлячий клас — номенклатура — отримав величезні негласні привілеї і таємні переваги. Стару ієрархію верств, що історично склалася, замінила нова система офіційної рівності, а фактично — таємної соціальної нерівності, що витікала з тоталітарного характеру держави.
ОСОБЛИВОСТІ ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ, НОВИЙ ЧАС І ПРОСТІР. До найфундаментальніших, початкових потреб людини належить потреба в орієнтації в часі і просторі. Найдавніший з відомих — наскельний живопис — це, як нещодавно стало зрозуміло, просто перший календар. Інтерес до астрономії на зорі формування будь-якої цивілізації показує, що цивілізація якраз і починається зі створення своєї оригінальної концепції часу, свого календаря і свого специфічного годинника як власного способу виміру часу. Темпоральна значущість підтверджується й тією обставиною, що, переносячи особливо важкі захворювання, люди, зазвичай, втрачають орієнтацію в часі.
Поглянемо тепер, чи мінялося якось уявлення про час і простір в тоталітарній, самоізольованій Радянській державі . Зміни, що почалися в нашій країні після жовтня 1917 року, мали свої особливості, але було в них і загальне, універсальне. Тоталітарна влада завжди пориває з минулим, бо історія не веде до тоталітаризму, це результат історичного збою. Минуле тоталітарним режимом просто відкидається через непотрібність. Нова влада починає свій власний відлік часу, оголошуючи себе вічною. Справжня історія оголошується такою, що починається з неї. Радянські календарі, вказуючи номер року, що настав, обов’язково вказували, який це рік від Жовтневої революції. Так само чинять у Північній Кореї й на Кубі, так само чинили у Третьому рейху тощо. «Залізна завіса», як справедливо підкреслив Василь Розанов, опустилася не над нашою територією, а над нашою історією, над російським часом.
Тоталітарна держава прагнула як «перемітити час», так і перевизначити простір. До сьогодні російські патріоти вимагають — ні, не перейменувати, а відмовитися від перейменування і повернути історичні назви нашим вулицям, містам, областям. Наполегливий опір чиновників і в цьому питанні показує, що ми знаходимося не в Російській, а в пострадянській державі. Російська топонімія не допускається до відновлення в неоСРСР. І якщо частина росіян усвідомлює, що «вийшла з гоголівської шинелі», то інша частина явно вийшла з «шинелі Дзержинського».
