ПОВСТАННЯ, НАБІГИ І РОЗБОЇ ГОРЦІВ
Наведемо думки двох учасників Кавказької війни про деякі риси характеру і побуту горців.
Російський генерал Карцев вказував на сильно розвинений у чеченців демократизм суспільного життя, на відсутність уявлення про стани і пануючу владу (в мові чеченців немає навіть слова «наказувати»).
Російський генерал-лейтенант С. Б. Броневський так пише про чеченців у книзі «Новітні географічні й історичні вісті про Кавказ» (1823): «Вони ж, найславніші на Кавказі розбійники, приходять до російських кордонів малими бандами від 5 до 20 чоловік. Роздягнувшись біля Тереку, вони кладуть одяг і зброю в шкіряні мішки (шулуки), за допомогою яких перепливають на той бік річки, і живуть декілька днів в очеретах і чагарниках, підстерігаючи необережних мандрівників або хліборобів, котрі працюють на полях і погано озброєні. Як тільки захоплено здобич, то вони зразу ж перев’язують бранця під пах довгою вірьовкою і тягнуть за собою через Терек уплав... і не допускають потонути, підв’язуючи під нього мішки... Потім зав’язують йому очі і, посадивши на коня, возять взад і вперед горами й лісами, але не зразу привозять до призначеного місця, щоб розсіявши таким чином увагу бранця, позбавити його всіх способів до втечі. Якщо бранець — значуща або заможна людина, офіцер, купець, словом, такий, за якого можуть отримати великий викуп, то приковують його за шию, за ногу і за руку до стіни, погано годують, не дають спати й потім через декілька днів приносять папір, перо і чорнило і наказують йому писати куди він знає листи, з оголошенням призначеної викупної ціни. Коли вони отримують від посередника свого подання надію, що мученик їх справив жаль і є надія, що його буде викуплено, дають йому трохи свободи, добре годують і стараються зберегти його здоров’я. Але якщо бранець походить з простих людей, не вартих того, щоб їх мучити, то придатних для продажу відвозять в Андріївське село, головний у цій місцевості ярмарок, а старих і покалічених ставлять пастухами, які, обжившись там, нерідко одружуються і залишаються на довічне проживання».
Царський уряд починав розуміти, що такі дії російської влади на території Чечні і Дагестану, як зведення на землях горців фортець і укріплених ліній з козачими поселеннями, постійне залучення місцевих мешканців до будівництва доріг і фортець, обкладення обтяжливими податями й повинностями, розквартирування армійських підрозділів в аулах, — були причинами повстань горців. Жорстокі репресії, що застосовувалися російською армією щодо бунтівних територій: спалення цілих аулів, знищення посівів і запасів хліба або передача їх «мирним горцям», які виступали на боці Росії; конфіскація поголів’я худоби, масове захоплення землі під козачі поселення і маєтки царських генералів і вищих урядовців, переселення жителів непокірних гірських аулів на рівнину — викликали лише злобу і завзятість в бажанні воювати й надалі.
Досить тривалий час повстання горців носили «місцевий» і тимчасовий характер і не мали чітко вираженого ідеологічного характеру. Однак з проголошенням Гази-Мухаммеда першим імамом Чечні й Дагестану (1828 р.) було висунено ідею об’єднання горських народів на основі ісламу під гаслом газавату (священної війни) не лише проти Росії, але й проти місцевих дагестанських ханів, що перебувають на російській службі (які були пізніше майже всі винищені другим імамом Гамзат- беком (1832-1834), а також тих горців-мусульман, які підкорилися Росії. Формулювання гасла руху: «Шаблі — наші, а шиї — кяфірів (в цьому випадкові — росіян — О.Ч. ) і відступників! Боже, допоможи помічникам релігії! Принижуй принижувачів релігії і допоможи нам перемогти кяфірів!» Про свої подальші плани перший імам висловився так: «Коли візьмемо її (Москву — О.Ч. ), я піду на Стамбул. Якщо хункар (султан — О.Ч. ) свято дотримується постанов шаріату, ми його не зачепимо, — в іншому випадкові, горе йому! Він буде в ланцюгах, і царство його зробиться надбанням справжніх мусульман». Найбільші мусульманські авторитети Дагестану — шейхи Курали-Магома та Джемаледдін (тесть і мюршид імама Шаміля) та й сам Шаміль були спочатку проти оголошення газавату, але після того як Джемаледдін зазнав нападу з боку прихильника російської присутності в Дагестані Аслан-хана казикумухського і кюринського, вони змушені були підтримати цю ідею.
З проголошенням (після вбивства Гамзат-бека) Шаміля третім імамом (1834-1859) Чечні й Дагестану, можна говорити про остаточне втілення в життя ідеї горської теократичної держави — імамату. До горців Шамілем було пред’явлено такі вимоги — обов’язкова участь у газаваті, заміна адату (горського права) на шаріат (мусульманське право), заборону вести торгівлю з росіянами і горськими племенами i селищами, що перебували під їх владою, виробництва та споживання вина й тютюну, танців і музики, носіння розкішного одягу. Він розоряв непокірні аули та страчував незгідних. Імамат Шаміля займав територію, обмежену з Півночі, Сходу й Заходу трьома ріками, а з півдня — лезгинською кордонною лінією.
Цю територію, що включала південні частини Чечні та північні райони Дагестану (за винятком Кумикиї), було поділено на наїбства — райони, на чолі яких стояли наїби. Кількість і розміри наїбств часто змінювалися, але їх було не менше за 17. Для зручності управління наїбства об’єднувалися в чотири області, на чолі області стояв мудир (що користувався правами генерал-губернатора). Імам Шаміль об’єднував у своїх руках світську і духовну владу. При ньому було утворено диван (верховну раду), в яку входили вищі духовні особи, мудири і наїби. Соціальною базою імамату були уздени (вільні селяни) і духівництво, невеликий прошарок ремісників і купців. Шаміль частково звільнив ханських кріпаків у Дагестані, але інститут рабства все ж було збережено, бо він не суперечив ісламові.
Фінансово-економічну основу імамату становила «громадська (шаріатська) скарбниця». В неї надходили збори з населення, в тому числі й із земель, що обробляються як у натуральній, так і в грошовій формах, прибутки із земель, що належали мечетям, рухоме й нерухоме майно осіб, після смерті яких не залишалося прямих спадкоємців. Іншим джерелом державного доходу вважалася військова здобич.
Велику роль в житті імамату, особливо у військовій системі, відігравали мюриди — привілейована категорія осіб, що дали обітницю в усьому наслідувати імама. Мюриди були двох родів: мюриди тарикату, або тарикатські, і мюриди наїбські. Перші, чисельність яких була порівняно невеликою, присвячували себе цілком служінню релігії. Кожний із них обирав собі мюршида (вчителя), який навчав премудростей Корану, шаріату і тарикату. В міру свого духовного вдосконалення тарикатський мюрид набував популярності серед населення, користувався авторитетом як у релігійних, так і світських колах. Наїбські мюриди — це віддані імаму і наїбам помічники, котрі виконували військові, адміністративні і каральні функції. Вони переважно вербувалися з узденів і за характером своєї служби перетворилися на служилу пануючу верхівку імамату. Ні Гази-Мухаммед, ні Шаміль не були мюршидами. Перший вважався мазу ном, тобто помічником мюршида, а Шаміль був у званні мюрида і демонстративно виражав знаки поваги та слухняності своєму наставникові та тестеві шейху Джемаледдіну, що став натхненником і творцем нового містичного напрямку в ісламі — кавказького тарикату.
Шаміль вимагав від правовірних дуже суворих обмежень у стосунках з кяфірами (невірними). З ними не можна було мати нічого спільного, не можна разом їсти, не можна навіть подавати руки. Їх треба зневажати й уникати. Шлюби з невірними недійсні так само, як і їх свідчення на суді. Коли невірний вмирає, над його трупом не здійснюються заупокійні молитви. Якщо невірний потрапить у полон і не захоче навернутися в іслам, він повинен померти або ж стати рабом. У дусі основних положень ісламу всі люди в імаматі ділилися таким чином: мусліми (мусульмани); зимії — люди, які не сповідають іслам, але котрі проживають у мусульманських землях і обмежені в правах; мустаміни — іноземці, що перебували в мусульманській державі на основі «аману», тобто обіцянки безпеки; харби чи кяфіри — всі немусульмани, що проживають у немусульманських державах, проти яких треба вести газават.
ЗАВОЮВАННЯ КАВКАЗУ РОСІЄЮ
Кавказька війна ні в якому разі не носила релігійного характеру. Православно-християнський характер Росії зовсім не означав нечемного ставлення до ісламу. Більше цього російський уряд був зацікавлений у його подальшому зміцненні. На території Татарії, Башкирії, в Криму та Оренбурзькому краї було утворено два духовних управління на чолі з муфтієм, що мали свої канцелярії, штатних мулл, кадіїв і ефендіїв. Їх діяльність чітко регламентувалася. Муфтій Татарії отримував 5 000 срібних карбованців на рік, а мулли від 100 до 250. У своїх молитвах вони підносили здравиці на честь царюючого дому Романових.
У Росії й на Кавказі мусульмани були в основному суніти, до шиїтів належали лише азербайджанці. Шиїти пізніше стали головними союзниками росіян на Кавказі. Вельми цікавий указ Миколи I від 13 серпня 1831 р. про нагородження прибулого з Ірану в Закавказзя муджтахіда Ага-Мир-Феттага, що став главою шиїтських мусульман у Закавказзі: «За важливі послуги, надані... в останню війну з Персією... і особливу відданість Росії», йому віддавався в довічне володіння маєток у Ширвані, котрий складався з 15 сіл і приносив прибуток до 5360 карбованців сріблом на рік. Заслуга цього релігійного діяча, за свідченням російського генерала Головіна, полягала в тому, що він не допустив повстання в Азербайджані під час приєднання його до Росії, допомагав у формуванні мусульманських полків під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. і зумів налагодити в Закавказзі мирні стосунки між сунітами та шиїтами. Закавказькі мусульмани-шиїти не лише не долучилися до виступу імама Газі-Мули (Гази-Мухаммеда) 1832 р., а, навпаки, зі зброєю в руках боролися проти повсталих разом із російськими військами.
У ідеологічній боротьбі з мюридизмом царський уряд звертався до лояльних мулл зі вже згадуваних внутрішніх районів Росії з метою залучити їх до проповіді віротерпимості серед горців, з викриттям перекручень шаріату і тарикату імамом Шамілем.
Серед причин падіння імамату треба швидше за все виділити не військові успіхи російської армії, котрі, поза всяким сумнівом, мали місце, а безмежний деспотизм Шаміля, його схильність керувати горцями за допомогою жорстоких покарань і страт, їх невдоволення занадто активним впровадженням норм шаріату в повсякденне життя. Потрібно згадати й невдоволення правлінням наїбів, які розорювали багатих мешканців, страчували їх з будь-якого приводу лише для того, щоб заволодіти їх майном, забираючи навіть коней, що були найціннішим майном горця, а також — його зброю, за власним розсудом одружували дочок горців, отримуючи за це хорошу платню. Всі ці дії здійснювалися, безперечно, від імені імама. Ісламське духівництво було незадоволене тим, що виборну посаду імама буде успадковано старшим сином Шаміля Гази-Мухаммедом (названим так на честь першого імама), і тим, що багато які положення шаріату Шаміль трактував на свій розсуд. Всім цим скористалося російське командування, яке усвідомило недостатність лише військових способів утихомирення горців.
Перший командуючий окремим кавказьким корпусом генерал Єрмолов писав цареві: «Потрібно облишити намір підкорити їх зброєю і відняти засоби до набігів і хижацтва, з’єднавши у владі своїй все, що до цього їм сприяло». Застосовувалася тактика підкупу наїбів, релігійних авторитетів, прийняття на державну службу й отримання ними військових чинів і нагород. Було зменшено податі й інші зобов’язання для мирних горців, що говорило про бажання Росії забезпечити горцям більш стерпне життя.
Підсумком цих заходів і стало полонення Шаміля 25 серпня 1859 року російською армією в аулі Гуніб. Лідер руху адигів Мухаммед-Амін здається в полон через три місяці ( 20 листопада 1859 р.). А із заняттям урочища Кбаада 21 травня 1864 року Кавказька війна закінчилася.
ВИСНОВОК
Російський ліберал Костянтин Боровий, котрий неодноразово зустрічався з колишнім радянським генералом Джохаром Дудаєвим під час першої чеченської війни, стверджує, що перший президент Чечні був прихильником не стільки незалежності Чечні, скільки прихильником піднесення її статусу з автономної республіки до союзної в складі СРСР. Через 100 із гаком років після Кавказької війни чеченець Руслан Хасбулатов стане Головою Верховної Ради Російської Федерації, де 85% населення — росіяни. У самій Чечні проживає чеченців удвічі менше, ніж на території решти Росії.
Досить і цих трьох фактів, щоб зрозуміти — як загалом далекі за характером і причинами Кавказька і Чеченська війни. Здавалося б ті ж дійові особи, але як все змінилося відтоді. Чеченці прийняли євразійську ідею, стали «росіянами». Але шлях у них, по- моєму, якийсь особливий.
