У Росії любов до Вітчизни змішують із виконанням розпоряджень уряду і навіть просто начальства.
Государ імператор, самодержець Усеросійський Микола (Перший) Павлович Романов довів майже до ідеального блиску чиновно-бюрократичну державну машину «у ввіреній йому богом» країні. Щоранку до царської резиденції, петербурзького Зимового палацу, прибували міністри з портфелями, туго набитими важливими документами. Цар уже чекав їх у своєму кабінеті, готовий чітко поставленим голосом фельдфебеля прорікати «найвищі вказівки». Микола ясно, по-військовому, виявляв свою волю, яка виконувалася шанобливо і беззаперечно. А потім у різних чиновницьких департаментах ця воля знаходила відповідну форму й доводилася в усіх куточках величезної, неосяжної імперії. Кур’єри блискавично розвозили по губерніях укази, рескрипти й циркуляри імператора, і ось результат: когось шмагали, вибиваючи недоплату, хтось ішов під батіг за «зухвале порушення законів і постанов», когось забирали на 25 років у солдати за новим рекрутським набором... Причому на кожний вхідний папір за №... блискавично створювався вихідний папір — також, звісно, зі своїм певним номером, і надсилався до Центру.
Система працювала, як чудово налагоджений годинник. Дуже важливо, що, інтуїтивно переживаючи глибоку недовіру до виконавців будь-яких рангів, від міністра до ротного командира, від городничого до капітана-справника, Микола I докладав усіх можливих зусиль, аби підпорядкувати всі сфери управління своєму особистому контролю. Небувалого раніше значення набувала в роки правління Миколи «власна його імператорської величності канцелярія» (фактично — особиста секретна служба царя!), функції якої на очах стрімко розширювалися: ця страшна, таємнича служба прибирала до рук і законодавчу діяльність, і політичний розшук, і питання колоніальної війни імперії на Кавказі... Микола наполегливо виключав із традиційної бюрократичної системи дуже важливі, на його погляд, категорії справ, підпорядковуючи їх (через ту саму Канцелярію) особистому, надзвичайному і постійному нагляду. Серед усіх відділень Канцелярії осторонь стояло третє відділення; про людину, яка довгий час очолювала цю структуру (без перебільшення його можна назвати «Андроповим ХIХ століття»), графа Леонтія Васильовича Дубельта, ми в кінці нашої розмови ще скажемо кілька слів.
Отже, політичний розшук (у найширшому значенні) досяг справді «вражаючих» висот. Адже деспотизм завжди потребує не тільки силового придушення уявних або реальних противників, але й «маскування» ідейного (недарма ще Аристотель в античні часи писав про ретельно сплетені мережі, за допомогою яких хитромудрі тирани беруть у духовний полон людей!). Хоча цар Микола I славився своєю «солдатською прямотою» і підступним розрахунком наділений не був, але й він ясно усвідомлював необхідність побудови, так би мовити, «теоретичної бази» своєї абсолютної влади (концепція Москви як «третього Рима», розроблена ще на початку XVI століття псковським ченцем Філофеєм, слугувала багато сторіч «надійною зброєю» у справі «збирання земель» під руку Москви і, в певному сенсі, слугує досі — й усе ж навіть імператор не міг не відчувати, як занепадає ця концепція з плином часу). Треба було щось «якісно нове», щось таке, що переконливо (й одночасно логічно струнко, і дохідливо, і політично суворо) доводило б благотворність, вічність, державну міцність і санкціонованість самим Господом влади Государя Імператора Всеросійського.
Це відповідальне творче завдання натхненно виконав Сергій Семенович Уваров, міністр народної освіти у 1832-1846 роках, дуже характерна персона, що й поклала своєрідний «відбиток» своєї індивідуальності на всю миколаївську епоху. Для того, аби «склеїти», примирити непримиренне — страх перед освітою, її потенційними революційними наслідками, дуже притаманний імперській системі Росії, та свідомість (скріпивши серце!) необхідності її подальшого розвитку, потрібен був саме Уваров, людина з розсудливим, холодним, цинічним розумом, умінням доладно говорити й писати і, нарешті, рідкісним, безсоромним лицемірством. Уваров наполегливо доводив імператору, що «освіта сама по собі не є злом» — усе залежить від її конкретного змісту, її «духу», який не може не бути доволі різним у різних народів. Освіту, підкреслював міністр, потрібно перетворити «на елемент суто російський, національний, що надійно охороняє вічні, непорушні наші начала — Православ’я, Самодержавство і Народність». Ми дісталися, таким чином, до знаменитої «тріади» Уварова. Який зміст він у неї, власне, вкладав?
Малося на увазі, що російський народ існує як єдине ціле лише в тому випадку, якщо зберігає непохитну вірність самодержавству та підкоряється «батьківському піклуванню» офіційної православної церкви. Відмова від цих «основ народного буття», на думку Уварова, непоправно підривала саме буття. А тепер вдумаймося: про яку свободу думки, свободу слова, друку, зборів тощо можна взагалі говорити у світлі уваровської теорії?! Річ навіть не в тому, що в очах Сергія Семеновича (і його патрона імператора!) всі ці свободи були «західною отрутою», згубною для Росії. Ба більше — річ у тому, що будь-який (саме будь-який) виступ проти існуючої самодержавної влади, будь-яка критика догматів православ’я розцінювалися як підрив засад, як дії, спрямовані проти корінних народних інтересів — і, звісно, безпощадно придушувалися. Всім «поборникам освіти» у Росії — журналістам, письменникам, ученим, художникам — суворо наказували у своїй діяльності керуватися виключно цими нескладними міркуваннями.
Тут необхідно повернутися до особливостей особистості Уварова. Видатний російський історик Сергій Соловйов писав із сарказмом: «Він, Уваров, вигадав ці начала, тобто слова: православ’я, самодержавство і народність; вигадав «православ’я», будучи безбожником, не віруючи у Христа навіть і по-протестантському; вигадав «самодержавство», будучи лібералом і колись, у далекі роки юності, навіть вільнодумцем; вигадав «народність», не прочитавши за своє життя жодної російської книги, писав він постійно французькою та німецькою». Ось парадокс: виявляється, творець знаменитої «державної тріади» був у глибині душі лібералом... Воістину, дивовижні справи твої, Господи!
Необхідно, писав Уваров, «зібрати в єдине ціле священні залишки нашої народності й на них укріпити якір нашого порятунку», поклавши їх в основу справжньої, самобутньої, «істинно російської освіти». Саме «оманлива освіченість», властива «безбожній Європі», але не Росії, «освіченість», зрозуміла просто як сума знань, неминуче і закономірно породжує «руйнівні поняття», що викликають «грізні суспільні бурі, які приголомшують Європу». Що до Росії, то тут «порядок речей устояв під натиском цих понять, тому що спирався на незнані Європі самобутні начала: Православ’я, Самодержавство, Народність».
Міністр Сергій Семенович Уваров був людиною доволі широко освіченою (не варто спрощувати історію, вважаючи, що тиранічні режими користуються підтримкою лише тупих самодурів!). Історик Сергій Соловйов, котрий добре знав міністра, бачив у ньому «розумного, хитрого холопа», що прагне догодити «господареві». Уваров, писав Сергій Михайлович, «швидко вловив «віяння часу» і зумів сформулювати низку чітких, зовні логічних положень, які цілком відповідали настрою імператора». Уваров пропонував цареві активно розширювати мережу навчальних закладів по всій Росії, малював картину їхнього «небаченого процвітання; однак, відразу ж уточнював міністр, це будуть такі науки й такі навчальні заклади, які стануть однією з найнадійніших опор існуючого ладу. Адже будуть придушені в зародку, вигнані будь-які «зухвалі думки» — й держава процвітатиме.
Істинним однодумцем Уварова (хоч особисті відносини цих людей залишали бажати кращого) був уже згаданий нами керівник III Відділення, підлеглий виключно й особисто імператору, граф Леонтій Васильович Дубельт. Це був затятий кар’єрист, по-своєму людина доволі далекоглядна — і переконаний ненависник «західних» цінностей, лютий націоналіст. Ось кредо цього діяча, «видатного організатора» системи політичного розшуку в Росії: «не заражайтеся маячнею Заходу — це бридка помийна яма, від якої, крім смороду, нічого не почуєте. Не вірте західним мудруванням; вони ні вас і нікого іншого до добра не приведуть. Для нас одна Росія має бути самобутня, одна Росія має існувати, решта є лише ставленням до неї, думкою, привидом». Іншими словами, протистояння Росії та Заходу повинне бути повним і безумовним — тим більше, цього бажає народ...
Не слід бути особливо проникливим політичним аналітиком або істориком, щоб уловити у поглядах Уварова, Дубельта, самого царя Миколи I (та що цар, коли сам перший поет Росії Пушкін гнівно запитував «ворожих» Росії європейців: «Иль русского царя уже бессильно слово?!») щось несподівано актуальне, щось таке, що «матеріалізується» практично щодня у програмах провідних московських телеканалів, у патріотичних спічах Михайла Леонтьєва і подібних йому тележурналістів. Російське «самобутнє» самодержавство (самодержець може іменуватися президентом, навіть прем’єром, ось тільки їх не може бути двоє в історично тривалий період часу...), «самобутнє» православ’я (найпотужніша духовна зброя відновлення Імперії!), «самобутній» народ, який рішуче відкидає чужі цінності (звідси — якщо і демократія, то неодмінно «суверенна», і ніяк інакше!). І — «самобутня» ізоляція в майбутньому.
Можна, звісна річ, знов і знов черпати з «джерела мудрості» Уварова, погрожувати сусідам, агресивно кричати про слов’янську єдність. Але чи варто забувати про безславний кінець государя імператора Миколи I (як і будь-яких інших деспотів, що правлять у наші дні)? Після ганебних невдач у Кримській війні цар за незрозумілих обставин пішов із життя (за однією з популярних версій, отруїв себе у припадку депресії)...
