«Історія та «Я» №№177, 182
ЧУЖІ ГАСЛА БІЛЬШОВИЦЬКОГО ПЕРЕВОРОТУ
Річарду Пайпсу належить найбільш фундаментальне за новаторськими ідеями дослідження з історії Російської революції. Пайпс уперше визначив механізм взаємодії рад і ленінської партії під час жовтневого перевороту. Зокрема, він вказав на те, що після завоювання більшості в робітничій секції Петроради та в її виконкомі (солдатська секція залишалася в руках есерів) більшовики перестали зважати на ВЦВК, який був обраний Всеросійським з’їздом рад і знаходився в руках партій революційної демократії. Ігноруючи ВЦВК, В.Ленін приступив до створення власної паралельної псевдонаціональної організації, яка об’єднувала лише ті ради, де більшовики були у більшості.
Справді, більшовики активно використовували у своїх політичних комбінаціях завойовані ними ради. Після корніловського путчу їм стало легше завойовувати ради і збивати їх в подобу загальнонаціональної радянської організації, яка пізніше присвоїла свою назву і владі, встановленій ленінською партією, і країні, де була встановлена ця влада, і людям, які населяли цю країну.
Але чим пояснити те, що більшовикам вдавалося завойовувати ради? Р.Пайпс твердить: відбувся загальний спад інтересу до рад, і зростаюча в народі байдужість давала їм можливість проникати в ради і маніпулювати ними. Хоча вчений аргументує цей висновок цифрами і судженнями сучасників, з ним важко погодитись. Пайпс не взяв до уваги принципову різницю між політичними партіями, які є структурованими організаціями з чіткою програмою дій, і радами. Останні були, за його власною характеристикою, органами досить безладно обраними і погано структурованими.
Довгі десятиліття у нашій свідомості існувало нероздільне поняття «радянської влади», хоч насправді вона була симбіозом різних за походженням понять — партійної диктатури і влади радянських органів. Цей симбіоз народився у 1917 році. Якщо ми хочемо зрозуміти суть подій, треба відділити ради від партій, які прагнули ними маніпулювати. Народ проявляв байдужість не до рад, а до симбіозу рад з партіями революційної демократії. Ради під управлінням меншовиків та есерів покладали реалізацію радянських гасел на Установчі збори. Проте минав місяць за місяцем, а Установчі збори залишалися абстрактною ідеєю. Щоб витіснити з рад меншовиків та есерів, більшовикам треба було привласнити радянські гасла. Вони мусили на період завоювання влади відмовитися від власних гасел. Відстежуючи хід подій, ми повинні відзначити, що В.Ленін зробив такий тактичний хід у серпні, тобто одночасно з прийнятим VI з’їздом РСДРП(б) курсом на збройне повстання.
Головним питанням Російської революції було питання про війну. Країна не витримувала тягаря війни, який прискорив революцію. Але різні політичні сили бачили вихід iз війни по-різному. Ліберальна демократія бажала завершити її перемогою разом із країнами Антанти. Центральні держави воювали з уже вичерпаними ресурсами, тоді як у квітні 1917 року у війну на боці Антанти вступили Сполучені Штати. У перемозі Антанти тепер мало хто сумнівався, і російська торговельно-промислова еліта бажала скористатися її плодами. Навпаки, революційна демократія мала намір якнайшвидше вийти з війни, але не знала, як це зробити.
Більшовики iз серпня 1914 року дотримувалися гасла перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську. Вони розуміли, що завоювати владу можуть тільки таким чином. Перспектива громадянської війни їх не лякала, хоч вони передбачали її наслідки. «Всяка велика революція, а соціалістична особливо, — писав В.Ленін, — навіть якби не було війни зовнішньої, неможлива без війни внутрішньої, тобто громадянської війни, яка означає ще більшу розруху, ніж війна зовнішня». Але як iти на завоювання влади з таким гаслом? На I Всеросійському з’їзді рад 22 червня В.Ленін сказав: «Ніякого сепаратного миру з німецькими капіталістами ми не визнаємо і ні в які переговори не вступимо». Стояти за мир, але не визнавати сепаратного миру — яка логіка була в такій позиції? Чи могли маси це зрозуміти? Однак і на початку серпня вождь більшовиків ще заявляв, що відкидає сепаратний мир iз Німеччиною. Лише наприкінці місяця він взяв на озброєння народну вимогу негайного припинення війни.
Не менш популярним у народі було гасло «Землю — селянам!» Селяни вимагали зрівняльно поділити землю між тими, хто на ній працює. Навпаки, більшовики заперечували зрівняльний поділ землі, хоч погоджувалися з селянами у необхідності ліквідації поміщицького землеволодіння. В програмі РСДРП 1903 року передбачалося створити на селі велике виробництво у формі радянських господарств на базі поміщицьких маєтків, колективних господарств і на основі селянських засобів виробництва. Коли у червні 1917 року партія есерів включила зрівняльний поділ землі в свою програму, вона наразилася на жорстку критику з боку більшовиків. А в серпні більшовики привласнили цей есерівський, а насправді — селянський лозунг.
Третє популярне гасло революції «Фабрики — робітникам!» пролетарські маси і більшовики розуміли по-різному. Ради робітничих депутатів вимагали експропріації власності капіталістів і приватизування її робітничими колективами. Більшовики вимагали націоналізації підприємств, тобто перетворення їх на власність нації (а фактично — контрольованої ними держави). «Величезним перекрученням основних засад радянської влади і цілковитим відмовленням від соціалізму, — говорив В.Ленін після жовтневого перевороту — є всяке, пряме чи посереднє, узаконення власності робітників окремої фабрики або окремої професії на їх відокремлене виробництво». До завоювання влади Ленін не дозволяв собі таких відвертих висловлювань.
Більшовики завжди пропагували переваги централізованої держави. Наприклад, у праці «Критичні замітки з національного питання» (1913 р.) В.Ленін писав: «Поки і оскільки різні нації становлять єдину державу, марксисти ні в якому разі не будуть проповідувати ні федеративного принципу, ні децентралізації». Однак вже на I з’їзді Рад у червні 1917 року він кинув фразу: «Нехай Росія буде союзом вільних республік». Після цього в його промовах і статтях залунала вимога федералізації Росії. Більшовики активно працювали в Україні, але... «не бачили її». І раптом 22 серпня вони вступили в Центральну Раду на правах окремої фракції.
Вивчаючи динаміку революційних гасел ленінської партії, ми бачимо, що напередодні збройного повстання вона поміняла, подібно хамелеону, своє забарвлення щоб злитися за кольором iз радами. Ця зміна тактичних гасел партією, що прагнула диктаторської влади, вплинула на подальші події незрівнянно більше, ніж провальний корніловський заколот. Проте колосальну популярність у суспільстві, яку більшовики здобули після серпня, комуністична і антикомуністична історіографія Російської революції пов’язує тільки з участю більшовиків у боротьбі проти корніловського путчу.
Якби тільки історики так помилялися! Справа в тім, що навіть противники більшовиків, які вийшли з однієї з ними партії соціал-демократів, не помітили (іншого слова не добереш) присвоєння Леніним радянських гасел. У книзі Д.Аніна «Революція 1917 року очима її керівників», надрукованої у 1971 році в Римі російською мовою, є добірка цитат з петроградських газет, які вийшли за чотири дні до жовтневого перевороту. Жодна з газет, які належали до таборів ліберальної або революційної демократії, не вірила в те, що більшовики зможуть захопити владу в усій країні (Петроград — інша справа). Дивуючись їхній наполегливості у боротьбі за встановлення в країні однопартійної диктатури, центральний орган меншовиків «Рабочая газета» писала тоді: «Разве не видят эти люди, что никогда еще петроградский пролетариат и гарнизон не были так изолированы от всех других общественных слоев? Разве они не видят, что и среди рабочих и крестьян массы не пойдут за ними, и что их лозунги способны толкнуть на улицу лишь небольшие кучки разгоряченных рабочих и солдат, которые неминуемо будут разгромлены?» Меншовики добре знали гасла більшовиків, але не помітили, що вони їх більше не висувають.
16 і 17 липня В.Ленін зволікав з рішенням здійснити переворот у Петрограді, хоч місто готове було піддатися більшовикам. Він так і не наважився зробити рішучий крок, тому що перемога в Петрограді не гарантувала перемоги в усій країні. На початку листопада ситуація стала іншою. Більшовики завоювали багато периферійних рад завдяки тому, що тимчасово перестали бути більшовиками і перевтілилися. В Росії радянська революція мала шанси на перемогу, якби нею керувала така політична сила, як більшовицька партія «нового типу».
Один iз найбільших англійських істориків ХХ ст. Едвард Карр розпочав свою 14-томну «Історію Радянської Росії» двотомником «Більшовицька революція 1917 — 1923 рр.» Він мав підстави назвати Російську революцію більшовицькою, бо якраз більшовики забарвили Російську революцію в свої кольори. Але один з лідерів Української революції Володимир Винниченко з не меншими підставами назвав більшовицький переворот робітничо-селянською революцією. Завдяки більшовикам, які тимчасово привласнили радянські кольори, 7 листопада 1917 року перемогла радянська революція. Переворот був успішним тільки тому, що вiдбувався під радянськими гаслами.
МУТАЦІЯ РЕВОЛЮЦІЇ
Російська революція почалася з повалення самодержавства. З ліквідацією способу правління, який залишився в спадщину від середньовіччя, були згодні майже всі соціальні верстви і політичні сили. За відсутності царського адміністративно-поліцейського апарату відбулася швидка поляризація політичних сил, яка відбивала наявні в країні глибинні соціальні протиріччя. Гострота соціально-класового протистояння, яку не спромігся пом’якшити за багато десятиліть царський режим, наклалася на згубний вплив війни, що виявився в революційних подіях у двох площинах: по-перше, в обуренні народних «низів» викликаним війною зубожінням та в їхньому небажанні віддавати життя на фронтах за імперіалістичні цілі «верхів»; по-друге, світова війна вперше організувала розпорошені селянські маси у великі колективи і дала їм в руки зброю. Так з’явилися ради робітничих і солдатських депутатів — класові організації народних «низів», які бачили мету свого існування в ліквідації великих власників — поміщиків та буржуазії. Безкомпромісність і екстремізм рад загрожували країні громадянською війною і хаосом.
У цій ситуації склався протиприродний союз ліберальної і революційної демократії. Політичні сили, які боролися одна з одною в часи самодержавства, вимушені були діяти спільно, щоб протистояти екстремізму рад і закласти основи державності на засадах парламентаризму. Скликання Установчих зборів стало єдиним спільним знаменником у програмах політичних партій, які в усьому іншому кардинально різнилися. Виходячи із сказаного вище, вододіл між політичними силами на перших етапах революції проліг між партіями ліберальної та революційної демократії і радами. Всі інші політичні сили ще не визріли достатньою мірою.
Незважаючи на те, що ліберали і революціонери опинилися по один бік барикади, корінні суперечності між ними заважали їм ставати на спільні позиції. Це призводило до затягування в організації виборів до Установчих зборів і бездіяльності Тимчасового уряду, який постійно відкладав розв’язання нагальних проблем — виходу з війни, аграрно-селянської, національної.
Ради були стихійним породженням революції і самі по собі не могли діяти координовано. Поки партії меншовиків та есерів контролювали ради, революційний процес просувався вперед за демократичним сценарієм. Скликання Установчих зборів, як показував увесь попередній досвід людства, було нормальним виходом iз революції.
З приїздом в Росію вождя більшовиків В.Леніна почав народжуватися інший варіант розвитку революції — в напрямі побудови не демократичної, а тоталітарної держави. Однак цей варіант не був органічно властивий будь-якій політичній силі й тим більше — будь-якій суспільній верстві. Він «проріс» у першому документі, який сформулював В.Ленін після приїзду в Петроград — «Квітневих тезах». Навіть рядові члени партії більшовиків не могли собі уявити суспільства, заснованого на цілковитій ліквідації приватної власності на засоби виробництва і диктатурі однієї партії.
Поляризація політичних сил, задіяних у Російській революції, відбулася під впливом визрівання екстремістських сил протилежної орієнтації, яка знайшла свій вияв у спробах ленінського і корніловського переворотів. Це визрівання відбувалося завдяки об’єктивним причинам і на тлі наростання суперечностей між партіями ліберальної і революційної демократії. Суперечності ці мали об’єктивний характер. Демократичні сили виявилися неспроможними організувати своєчасні вибори до Установчих зборів.
Ради робітничих і солдатських депутатів на першому етапі революції поступово відходили в тінь завдяки паралізації їх свавільних дій есеро-меншовицьким блоком. Проте в період липневої і серпневої криз вони знову, як при поваленні самодержавства, показали свою силу. Зростаюче значення рад у революції пов’язувалося зі зміною їхього партійного складу. Неспроможність Тимчасового уряду реалізувати гасла народних «низів» призводила до зменшення впливу на ради есеро-меншовицького блоку і відповідного підвищення впливу більшовиків. У серпні, коли партія більшовиків взяла курс на збройне повстання, з ініціативи В.Леніна відбулося її програмне злиття з радами. Щоб захопити за допомогою рад політичну владу, більшовики тимчасово відмовилися від власних програмних гасел.
Жовтневий переворот був більшовицьким в тому розумінні, що дав політичну владу більшовикам. За своєю суттю це був радянський переворот. Якраз він і зробив неможливим розвиток Російської революції за демократичним сценарієм. Перемогли ради, а разом iз ними і на їхніх плечах до влади прийшла партія більшовиків. Після встановлення однопартійної диктатури більшовики «приватизували» революцію: всі політичні сили і організації, які не влаштовували їх, були оголошені контрреволюційними.
Ради робітничих і солдатських депутатів, які уособлювали в революції антидержавне начало, були оголошені більшовиками, і справді стали органами державної влади. Проте під жахливим пресингом чекістів від колишніх рад залишилася одна оболонка. Робітничі і солдатські колективи позбулися можливості щоденно змінювати своїх депутатів у радах: меншовика — на есера, есера — на більшовика, більшовика — на меншовика. Адже дуже швидко слідом за кадетами зійшли у небуття всі партії, крім більшовицької. Тепер колективи повинні були дисципліновано голосувати за тих кандидатів, яких їм рекомендували більшовицькі парткоми.
Настала черга провінцій. У комуністичній історіографії цей процес названо «тріумфальною ходою Радянської влади». Навесні 1918 року партія більшовиків цілком опанувала основну частину колишньої імперії. Відтоді вона почала реалізацію своєї власної програми соціально-економічних перетворень, яка не мала нічого спільного з інтересами будь-яких суспільних верств. Революція завершилася з розгоном Установчих зборів у січні 1918 року.
За масштабами і глибиною програма більшовицьких перетворень не йшла у порівняння з будь-якими знаними людству революціями. У травні 1918 року В.Ленін визнав: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей». Мова йшла про перехід великого виробництва у загальнонародну (а фактично — у державну) власність, про колективізацію (а насправді — одержавлення) дрібного виробництва, про ліквідацію товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового господарства. Подібних перетворень світ не бачив, але вони не були продовженням Російської революції. За формою і методами реалізації ці перетворення являли собою типову «реформу зверху», яких було доволі в російській історії, починаючи з петровських часів.
Комуністична революція в Росії, що розпочалася весною 1918 року, не мала нічого спільного з Російською революцією 1917 року. Революція, здійснювана більшовиками впродовж двох десятиліть (1918 — 1938), стала можливою завдяки жовтневому перевороту. У рамках Російської революції жовтневий переворот слід вважати мутацією революційного процесу на шляху переходу від традиційного суспільства до громадянського. Ця мутація на десятки років загальмувала розвиток громадянського суспільства в країні.
Партія більшовиків ніколи не відділяла радянської революції від комуністичної. Власне, вона заперечувала існування як радянської, так і комуністичної революції. За її твердженнями, упорядкованими в короткому курсі «Історії ВКП(б)», в Росії відбулася соціалістична революція, яка відкрила шлях соціалістичному будівництву.
Підручники з історії, які видавалися в Радянському Союзі, стверджували, що більшовики повною мірою реалізували гасла революційного народу. Справді, уряд В.Леніна припинив трирічну війну і уклав сепаратний мир iз Німеччиною та її союзниками. Земля була поділена між селянами на зрівняльних засадах. Створені більшовиками збройні сили тричі за 1917 — 1919 рр. йшли походом на Україну, щоб утвердити національну державність, але в радянській оболонці.
Та все це — тільки подоба правди. Позбувшись імперіалістичної війни, народи Росії потрапили у вир війни громадянської. Віддавши землю селянам, більшовики після багаторічної підготовки перетворили їх на пролетаризовану робочу силу, прикріплену до колгоспних ланів своїм безпаспортним статусом і зобов’язану працювати на державу за трудодні. Створивши нібито суверенні національні радянські республіки, керівники більшовицької партії насправді побудували централізовану унітарну державу.
