Вперше я, та мабуть, більшість громадян України невідому всім нам інформацію щодо життя та діяльності Митрополита Василя Липківського зі створення, становлення та розбудови Української Автокефальної Православної Соборноправної Церкви, яка проходила в умовах правових (вірніше — позаправових) обмежень, періодичних арештів та інших утисків з боку радвлади, почали отримувати на межі 80—90-х рр. ХХ століття — фактично на зламі історії України. Саме тоді відкрилися можливості контактувати з представниками української діаспори, переважно США та Канади. Було спочатку листування, потім особисті зустрічі у Києві з О. Вороніним — автором ґрунтовної «Мартирології Української Православної Церкви», в якій значна частина відведена УАПЦ; очільниками Українського Православного Братства ім. Митрополита Василя Липківського, що плідно працювало у США понад 60 років, — Валентином Кохно, котрий передав Центральному державному архіву зарубіжної україніки унікальні матеріали Фонду зазначеного Братерства і Фонду родинного, та Петром Матулою, який був головним ініціатором встановлення 1984 року величного пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському в українському осередку Саут-Бавн-Брук поблизу Нью-Йорку; скульптором Петром Капшученком — автором цього Пам’ятника та іншими.
Вони привезли до нас дві чудово видані у США праці: Василь Липківський «Відродження Української Церкви» (сьомий — єдиний вцілілий — розділ рукопису «Історія Української Православної Церкви»), «Проповіді на неділі й свята. Слово Христове до українського народу» та збірник листів В.К. Липківського до о. П. Маєвського (Канада), якому ми й завдячуємо за збирання, збереження й вихід у світ двох останніх книжок.
Ці книжки, а також інша, ще вчора заборонена в нас література відкривали невідомі сторінки нашої історії, повертали з небуття славні імена вірних синів України, які не шкодували сил і життя заради неї.
«Відродження Української церкви» — це, фактично, сповідь, відверте безкомпромісне свідчення про народження, становлення, розквіт та, нарешті, знищення Української Автокефальної Православної Церкви її фундатора й очільника Василя Липківського. Як пише у вступі до цієї книги її видавець протопресвітер С.В. Савчук, «сповнений любов’ю й самопосвятою до свого народу і його Рідної Церкви, а до того ж одарований незвичайною мужністю, він віддав був себе всього на службу народові й Церкві, не зважаючи на всякі погрози й переслідування з боку ворожого уряду. Цього самого він вимагав також і від інших, у першу ж чергу від єпископату. Хто ж не стояв на рівні його вимог, — тих він ганив так, як старозавітні пророки ганили ізраїльський народ за його прогріхи». Історики з діаспори сходилися на тому, що ця книга є «матеріал неоціненої вартості для історіографії, бо списаний живим свідком подій росту й занепаду УАПЦ», що «цей твір являється істотно важливим джерелом не тільки для історії УАПЦ, як такої, але й також для загальної історії Українського народу».
Ця робота написана Василем Липківським після того, як з нього за вказівкою ДПУ у 1927 році «було знято тягар митрополичого служіння», його було відсторонено від церковної діяльності, позбавлено будь-яких статків, вигнано з помешкання в одному з корпусів подвір’я Софійського Собору, настоятелем якого він був з 1919 року, та заслано на далеку в ті часи околицю Києва — Олександрівську слободу. Василь Липківський бачив, що відбувалося у тогочасній Україні, передбачав і свою долю ( його розстріляли 27 листопада 1937 року) і все ж завершує цю роботу на оптимістичній ноті.
«Наша рідна земля, наш рідний нарід споконвіку мають таку тяжку долю, що їх в певні терміни заливає всяка повінь. Колись, кажуть, наша Україна вся була залита морем, зкована льодом, завмерла. Але зійшло море, ростав лід, і вона як квітка розквітла й прийняла на своє лоно наш рідний нарід. Та й його скільки раз заливала ворожа повінь? Мабуть, ще за часів переселення народів в 4-му, 5-му віках народна повінь дуже заливала наших прабатьків на їхній землі. Потім уже в історичні часи наш нарід до краю заливала й повінь половецька, й повінь татарська, й руїна кримських ханів. Та вся ця руїна й прийшла й відійшла, а нарід наш живе і потужніє. Навалилась на наш нарід не тільки фізична, а й духовна повінь і польська й московська, обертала в руїну не тільки землю, а й віру і саму душу нашого народу. Але й вона як прийшла так і зійшла, а нарід наш живе й відроджується... На Бога надія, що й жахлива комуністична повінь, яка зараз своїми хвилями намагається з головою залити наш нарід, звести зі світу і його віру, і Церкву, і все, що для нього найдорожче, всю його людську природу, його волю, націю, теж зникне, як і прийшла, а нарід і від неї врятується й житиме».
Коли відкриваєш «Проповіді...» Василя Липківського, щоразу вражаєшся його мудрості й розумінню світу, і здається, що кожне його слово звернено особисто до тебе, до твого серця, твого розуму. І ці слова й через 80 років не втрачають своєї сили і своєї актуальності.
У складеній Управою Українського Православного Братства імені Митрополита Василя Липківського Передмові до «Проповідей...» є такі рядки: «Щиро й безпосередньо, кров’ю написана ця велика праця. Глибоко освітлюються історичні факти життя Спасителя Хреста на землі, його проповіді, зміст яких пов’язує Митрополит з життям нашого знедоленого народу. З кожної проповіді, з кожної сторінки і її рядка говорить одверта правда — боляча, тяжка, зворушлива, не забуто тут чужинців і своїх, що вершили Юдине діло — розп’яття Української Церкви.
Усім Українцям — тим, що свідомі свого історичного релігійно-національного буття, і тим, котрі бувши заведені на облудні шляхи, ще не прозріли для нього — радимо прочитати цю цінну працю.
Пийте всі з цієї криниці мудрості цілющу воду, що її залишив нам безсмертний Митрополит — Мученик Василь Липківський і нехай вона зцілить наші духовні немочі і охоронить від всього чужого, зокрема московського, що змагає до поневолення нашої Великої Церкви і всього Українського народу».
Ця книга викликала резонанс і в Україні. Олесь Гончар, який мав можливість ознайомитися з нею значно раніше за нас, у листі до Петра Матули, секретаря згаданого Братства, 8 квітня 1981 року написав: «Вельмишановний пане Матула! Не певен, чи встиг я за численними клопотами подякувати Вам за надіслані книги, зокрема, за унікальне видання Проповідей о. Василя Липківського. Аж оце тепер я ближче ознайомився з книгою, котра просто вразила мене багатством думок, силою пристрасті й силою віри. Згоден з Вашою оцінкою Липківського як визначного духовного діяча, і сподіваюсь, що ця достойна постать і його творча спадщина дедалі ширше будуть відкриватись для всіх віруючих на Україні. Тож надіслана Вами книга буде тут для нас дуже доречною. Постараюсь і я принагідно сказати слово про цю Людину, чиє життя і в нас, у сьогочасній Україні, раніш чи пізніш достане належне визнання...»
Щодо чудово виданої (з факсиміле оригіналів та перекладом на англійську мову) книги листів Василя Липківського до о.Петра Маєвського ( усього 19 листів, які дійшли до адресата — багато їх «втрачалося по дорозі», перше датовано 3 квітня 1933року, останнє — 10 серпня 1937року, за два місяці до арешту), то вона є практично документальним свідченням гноблення радвладаю та, врешті-решт, знищення УАПЦ, закриття українських церков, арештів та заслання священників, вкрай важких умов життя тих, до кого ще не дотягнувся «карающий меч правосудия»...
Ці три книги потрапили до нас майже одночасно з тим, як наша держава стала на шлях незалежності, як почала відкриватися схована, здавалося назавжди, дійсна історія України, історія Української Церкви, як Україні було повернуто з небуття ім’я Першого Митрополита УАПЦ Василя Липківського, якого було реабілітовано «за відсутністю складу злочину» 23 травня 1989 року.
До питань історії почали активно звертатися вітчизняні науковці — релігієзнавці, історики, філософи. Проводилися цікаві наукові конференції ( з не надто широким колом учасників), публікувалися статті ( переважно фахові), видавалися книги ( малим накладом), захищалися дисертації. Поступово формувалася думка щодо необхідності узагальнення творчої спадщини Василя Липківського, публікації його праць. Це 3 липня 2014 року було чітко сформульовано у Постанові Верховної Ради України № 1570-VII «Про відзначення 150-річчя з дня народження отця-митрополита УАПЦ Василя Липківського».
На початку цього року побачило світ шеститомне видання вибраних творів Василя Липківського, підготовлене Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, у якому протягом багатьох років провадяться глибокі дослідження історії Української Церкви, зокрема — УАПЦ та її Першого Митрополита Василя Липківського. Упорядниками видання, реалізованого за підтримки Українського культурного фонду, виступили доктор історичних, доктор церковно-історичних наук І.М. Преловська і науковий співробітник І.В. Яворська.
За словами упорядників, метою публікації вибраних творів митрополита УАПЦ Василя Липківського є «намагання через більш як півстолітній період вимушеної відсутності богословських, гомілетичних, епістолярних, публіцистичних, історіографічних та пропам’ятних творів видатного українського церковного діяча ХХ століття у відповідній науковій обробці запровадити їх до наукового і суспільного дискурсу, заповнивши відповідні лакуни у багатьох галузях гуманітарної науки. Видання друком спадщини митрополита УАПЦ повинно доповнити і переосмислити відповідні розділи вітчизняної історії, богослів’я, церковної історії, архівознавства, музеєзнавства, біографістики, релігієзнавства, некрополезнавства, історії літератури, краєзнавства тощо».
Згідно з існуючими відомостями, спадщина митрополита Василя Липківського складала б приблизно 14 томів — з урахуванням його опублікованих і неопублікованих богослужбових творів. Але після обшуків, арештів, вилучень документів і рукописів, вимушених переїздів і страти в Лук’янівській в’язниці 27 листопада 1937 р., виявилось, що навіть згадані в його листах написані або перекладені ним твори досі не віднайдено. Тому у цьому виданні творів митрополита Василя Липківського оприлюднено лише виявлену на сьогодні частину його творчої спадщини.
Упорядники у своїх пошуках орієнтувалися, по-перше, на три згадані вище книги, матеріали й документи УАПЦ, листи і проповіді Василя Липківського, які опинилися й зберігалися в середовищі української діаспори Америки та виходили друком зусиллями, зокрема, згадуваного Братства імені митрополита Василя Липківського, котре об’єднало за кордоном послідовників його ідей; а по-друге — на матеріали нещодавно відкритих спецхранів архівів і бібліотек України, де виявилися публікації його авторства, а також документи, пов’язані з діяльністю Митрополита Василя Липківського та боротьбою ДПУ (ГПУ) проти нього.
Презентації цього видання вже відбулися у багатьох наукових та освітницьких центрах України, зокрема, у Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка, Національній академії керівних кадрів культури і мистецтва, Львівському музеї історії релігії, Київській православній богословській академії, Ужгородській богословській академії, Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Презентації виявили велику зацікавленість у цій роботі не тільки фахівців-істориків, а й широкого кола українців, які мають право знати правду щодо історії своєї Церкви, буремних подій 1917—1937 років — років створення, розбудови, розквіту та знищення владою УАПЦ і її Першого Митрополита Василя Липківського.
...Розбудова незалежної Української церкви наразі відбувається у складні, суперечливій часи. Тож хочеться сподіватися, що спадщина видатного українця Митрополита Василя Липківського послугує і її становленню, і зміцненню незалежної Української держави.
