Прочитав у газеті «День» № 69 за 13 04.2002 р. статтю Євгена Зарудного , кандидата філософських наук з Харкова «Карибські «козаки» та дніпровські «флібустьєри» . Але чомусь не справила вона враження» ... спроби по-новому зіставити і переосмислити хрестоматійні події української історії...» Швидше навпаки — стаття виглядає як спроба по-новому «освіжити» старі міфи. Я не збираюся сперечатися з автором щодо всього, ним написаного. Але чи стали ми краще розуміти «виникнення козацтва — соціально- культурного явища, яке визначило долю України», після того як нам вкотре нагадали, що запорізькі козаки не закінчували інститутів шляхетних дівчат?
Про те, «штож злиї люди козаки лихоє діло учинили», ми чуємо безперервно всі останні 500 років. (1504 — Лист Великого Князя Литовського Олександра до кримського хана Менглі-Гірея). Всього було... Однак чи в цій правді вся правда?
Гадаю, для об’єктивності уявлення про козацтво, як явище української історії, варто було б надати слово й іншим авторам. Дозвольте запропонувати кілька цитат з 7-го тому «Історії України — Руси» Михайла Грушевського про українське козацтво на зламі XVI — XVII століть: «... Як була се доба незвичайного, чисто американського зросту східноукраїнської колонізації — так же буйно, по американські разом з нею зростала козаччина. Не тільки зростала, а й зміняла свій характер. Не була вже тільки побутово-колонізаційним явищем, буянням сил пограничної людності, нешкідною забавкою в руках пограничної адміністрації й українського магнатства. Стала категорією суспільного життя, многоважним явищем соціальним, а далі згодом — і національно-політичним. Стала формою, в якій кристалізувалися суспільно-економічні змагання українського демосу і його протест проти польсько-шляхетського режиму, стала речником національних змагань української народності. Номадний, добичницький воєнний елемент, яким була козаччина XVI ст. не щез. Навпаки, він тепер зріс чисельно з загальним зростом української колонізації з кінця XVI ст., і як елемент найбільш рухливий, неспокійний, галасливий надавав далі ту ж добичницьку фізіономію козаччині. Але поруч нього в великій масі в ряди козаччини війшов елемент зовсім відмінний — господарський, хліборобський, вповні позитивний, який в козаччині шукав не безкарної самоволі, не добичництва, не широкого розмаху воєнної відваги вічно-бурхливого воєнного життя, а гарантій своїх особистих і майнових прав, права на землю, права на працю й її результати». І далі: «Стихія на перший погляд руїнна, антикультурна, козаччина під сею руїнною покривкою крила в собі енергію творчу, далеко в більшій мірі, ніж той польсько-шляхетський елемент, що гордий своєю державністю і культурністю — звеличаний за се пізнійшими поколіннями — в дійсності був елементом розкладовим, деструкційним. Попереднє століття козацької своєволі принесло безпечність, оборонність, колонізаційний і цивілізаційний зріст «дикому полю» східної України; се мусили признати навіть його старі шляхетські вороги, що ділом козацьким було відвоювання східно-українського погранича для культури й оселості».
Вибачте за великий обсяг цитати, але вона того варта. Що ж до порівнянь... Та в тому і унікальність українського козацтва, що в світі не було абсолютно тотожного явища. Якби наше козацтво було на щось схоже один до одного, воно б уже не було самобутнім явищем. А щодо флібустьєрів?... Та з ким тільки козаків не порівнювали, вже ніби й дивуватися не випадає... Однак, перечитуючи «Исторію Малої Росії...» Дмитра Бантиш-Каменського, наштовхнувся на такі рядки, присвячені козакам:
«Они никогда не составляли отдельного народа; подобно римлянам обязаны существованием своим войне» (с. 64), «...Дашкович, подобно Ромулу, составил из толпы неустрашимых ратоборцев легкое, образованное полчище, всегда готовое на брань при едином мановении руки его. Он разделил сих воинов на сотни и полки, снабдив их ружьями и мечами, поставил над ними вождей. Подчиненность, введенная Евстафием, сходствовала совершенно с римскою: перенесение всяких трудностей, презрение жизни, опасностей; слепое повиновение, равный дележ добычи, свободный выбор начальников — вот в чем состояли обязанности, права сего ополченца» (с. 66).
Як бачимо, автор книги (молдаванин за походженням), написаної на початку XIX сторіччя та ще й з посвятою імператору Ніколаю I (Ніколаю «Палкіну» — !), був набагато кращої думки про наших предків., ніж дехто з нас.
А от порівняння з рицарями наші козаки не витримують, стверджує автор статті, бо:
«По-перше, честь, обов’язок та дотримання слова (хресного цілування, васальної клятви), які були чи не найголовнішими ознаками рицарської шляхетності, повністю ігнорувались нашими лицарями».
Може й так. Може, козаки і не рицарі. Тільки як в цьому випадку розуміти ось такі слова в листі Богдана Хмельницького до кримського хана Мегмет-Гірея 29 жовтня 1654 р, «Не маємо найменшої причини до розірвання приязни — бо пам ‘ятаємо добре, що бог за зламання присяги карає суворо — як суворо колись скарав за кривоприсягу кор. Володислава, що присягши на вічну приязнь цісареві турецькому і пірвавшися з усім військом під Варною марно загинув. Міркуючи се, ми щоб не стягнути гніва божого, ламати присяги жадним чином ані можемо ані хочемо.» (М.Грушевський. «Історія України — Руси» т. 9-2, с. 958.)
Нагадаю, що йдеться про події 1444 року. Нещасливий похід короля Владислава настільки вразив тогочасне суспільство, що про його сумну долю пам’ятали і через 210 років. Пам’ятали і через 325 років, коли автор «Історії Русів» писав про ті події: «Мир той довго не тривав, і Король (Владислав) року 1444-го порушив його у найпідступніший та найганебніший спосіб. Папа Римський Євгеній IV (...) підмовив Короля знову напасти на Турків (...) Король відмовлявся довго великою для себе ганьбою і тяжким гріхом за віроломство і зламання присяги, учинених з Султаном Турецьким при укладанню з ним недавнього миру. Та Папа буллою своєю розгрішив Короля від усіх присяг та зобов ‘язань його супроти Турків, запевняючи, що присяги з невірними нічого не варті і Християни від них завжди можуть бути вільні. (...) Султан (...) присягався всім, що є найсвятішим на світі, що він не подав жодних причин до зламання миру з Поляками і урочистих присяг, які його ствердили, і завершив таким виразом: «Зневажили Гяури свого Бога, споручителя мирних умов: тож закличу я Його собі на допомогу!» («Історія Русів» с. 48-49.)
Самі бачимо, куди вже нам до Європи та їхньої рицарської шляхетності...
«По-друге, непоодинокими є випадки повного ігнорування козацтвом релігійного чиннику.»
З приводу цієї тези можу лише нагадати, що найвірнішим союзником Османської імперії в її війнах проти Габсбургів (католиків) була не менш католицька Франція. Все просто: «Ворог мого ворога — мій друг».
Не буду продовжувати дискусію далі... В кінці кінців, кожен в історії бачить те, що бажає бачити. Чи можна побачити в козацькому війську піратську зграю? Можна, якщо дуже хочеться. Можна — рицарів, можна — ковбоїв, а можна і самураїв... Аби ваше бажання...
Цілком погоджуюсь із думкою автора передмови до статті, що «процедуру деміфологізації слід проводити якомога делікатніше». Тим більше, що робити це треба не шляхом заміни одного міфу іншим, а шляхом пізнання минулого у всій його складності і суперечливості. Найкращий історичний міф — це історична правда.
P.S . Нещодавно мав змогу познайомитися з Вашим новим виданням «Україна Incognita» і вкотре переконатися, наскільки серйозно Ваша газета ставиться до вивчення і висвітлення історичного минулого. Після цього я й вирішив витягти з архіву свій матеріал, доопрацював його і надсилаю на Ваш розсуд.
