Закінчення. Початок у №№ 41, 45.
Гоголеві запраглося, особливо за щирої, доброзичливої підтримки Пушкіна і Жуковського, влитися українською бурлескно-комічною стихією в розлогий, спокійний плин російської літератури і в ній порозкошувати в ролі учителя, а то й пророка. Замірився всерйоз і широко відкритися душею перед російським світом, але його українська душа не знайшла співчутливого, щирого відгуку в душі російській. Своєю творчою, вірніше, словесною манерою — своєю мовою, яка є «своєрідним ідіолектом російської мови» 1, українською ментальністю, яка так сприймала явище, подію, характер, що зразу ж позначалися різкі тони — своєрідні гіперболізовані «відлуння» процесу деградації російської людини і суспільства, Микола Гоголь протиставив себе російським монархістам, тим, хто не бажав бути висміяним у «Ревізорі» та «Мертвих душах» і хто вважав, що він спотворив образ великої Росії. Один із них — знаменитий дуелянт, світський лев, граф Ф.І.Толстой, про якого згадує О.А.Смирнова в листі до М.В.Гоголя від 13 грудня 1844 року: «У Ростопчиної при В’яземському, Самарині та Толстому заговорили про дух, у якому написані ваші «Мертві душі», й Толстой зауважив, що всіх росіян представили у відразливому вигляді, тоді як усім малоросіянам дали ви щось співчутливе, не дивлячись на смішні сторони їхні; що навіть і смішні сторони мають щось наївно-приємне; що у вас немає жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов; що Коробочка не бридка тільки тому, що вона хохлачка. Він, Толстой, бачить навіть мимоволі наявне небратерство в тому, що коли розмовляють два мужики — ви кажете: «два русских мужика»; Толстой і за ним Тютчев, досить розумний чоловік, теж зазначили, що москвич ніяк не сказав би «два русских мужика». Обидва говорили, що ваша вся душа хохлацкая вилилася у «Тарасі Бульбі», де з такою любов’ю ви виставили Тараса, Андрія і Остапа...» 2
Сучасники Гоголя бачили передусім у його творчості сміх — він був зримий, ним письменник начебто заманював читача і глядача у свій творчий світ, аби там, роззирнувшись, він міг побачити незримі та невідомі йому сльози. Згадаймо, як у розділі VII «Мертвих душ» Гоголь подає визначення власної творчості — «видимий світові сміх і незримі, невідомі йому сльози» 3. Сльози геніального художника, які він виливав у своїй душі, озираючи мерзоти і підлоти сучасного життя. Гоголь повсякчасно стояв, подивований, ні — вражений до душевного заціпеніння, над прірвою людської ницості та не міг виповісти цього жаху перед змілінням душі людської. І ця безодня, як у 41-му псалмі Давида, манила його і водночас відкривала непізнану глибину безодні власного духу. Микола Гоголь переживав внутрішню боротьбу альтернатив. З одного боку він бачив і відтворював сучасне суспільство, спотворене аморальністю, бездуховністю, жадобою наживи, кар’єри будь-якою ціною — усім тим, що неминуче приводить до омертвіння людської душі. З другого боку він жадав бачити і відтворити людину з живою душею, відкритою назустріч вірі, добру, милосердю, співчуттю, справедливості, але такої людини як абсолютної цінності, як морального і духовного ідеалу письменник не бачив і тому страждав. Через те Микола Гоголь і зазирав у безодню — прагнув досягти такої надчутливості власної душі, коли відкривається те, що за межею розуму — у сфері особливої напруги почуттів, у тій емоційній кульмінації переживань, коли запалюється світло «на тому березі». На дні безодні.
Цей «особливий стан пізнання, в якому воно набуває інший вигляд, інший спосіб протікання та іншу місію» 4, філософ Сергій Кримський називає давньогрецьким словом — еквінокс. Саме в пункті еквіноксу відчувається перехід пізнання до переживання абсолюту, досягається той морально-ціннісний поріг, за яким пізнавальний процес потрапляє у граничну зону і свідомості відкривається «третя правда».
Сергій Кримський стверджує, що Гоголь дійшов до останньої межі усвідомлення неможливості воскресіння згідно з християнським догматом безсмертя душі «мертвих душ» своїх героїв, яке він замірився здійснити в другому томі «Мертвих душ». Тому і спалив рукопис, чим засвідчив неможливість подальшого свого фізичного життя. На підтвердження свого висновку філософ згадує внутрішню драму Льва Толстого, його втечу від себе — відмову від усієї своєї творчості, драму Фоми Аквінського, який раптово у грудні 1273 року оголосив 20 томів власних теологічних творів «соломою», припинив роботу над третім томом «Суми теології» і через три місяці раптово помер. Микола Гоголь надто глибоко перейнявся вірою в своє покликання, у свою місію — ставив собі надмету, досягти якої було неможливо. Особливо коли власна душа роздвоєна, ніяк не могла пройти безболісно процес асиміляції в системі іншої — інонаціональної — культури. Його світовідчуття базувалося на духовних формах освоєння світу і вимагало чуттєвої достовірності пізнання, а це неминуче приводило до зазирання у безодню.
Не випадково Гоголь признавався в листі до О.Смирнової: «…Сам не знаю, яка в мене душа — хохлацька чи російська. Знаю лише те, що не дав би переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ані росіянину перед малоросіянином». Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і як навмисне кожна з них порізну містить у собі те, чого немає в іншій, — явний знак, що вони мають доповнювати одна одну. Для цього самі історії їхнього минулого існування дано їм несхожі одна на одну, щоб порізну виховалися різні сили їхніх характерів задля того, аби опісля, злившись воєдино, вони витворили щось досконаліше в людстві» 5.
Микола Гоголь не уявляв, що органічне поєднання «різних сил їхніх характерів» неможливе, що злиття воєдино не витворить «щось досконаліше в людстві», бо один етнос — український — перебував у глибокій духовній кризі, був морально знесилений своїм підневільним станом, його національний дух заповнила негативна еманація, тоді як російський етнос заряджався посилено ідеєю месіанізму, імперської величі й зверхності, утвердженням «общерусскости» шляхом асиміляції російською культурою інших народів Російської імперії.
Інтуїтивно Микола Гоголь це відчував, бо його душа «вимагала» гармонії, ідеалу, віри, тоді як основи для такої віри й гармонії не було. І ця невідомість власної душі, вірніше, незгармонізованість двох природ його душі — «хохлика і росіянина», змушувала його переступати через одну природу душі — українську і пориватись жити другою природою — російською і зміцнювати її вірою в ідеальне. Та відбувається різке неспівпадання ідеального образу та реального життя — осягнення абсолюту стає непосильним завданням для душі художника. Його душа не змогла оживити своєю любов’ю, одухотворити ті образи, які виростали з реального життя, і вони не досягали під його пером повноти первинного задуму, не витворювалися з цього варварства буття в ідеальній формі людської гідності.
Не випадково у другому томі «Мертвих душ» раптово з’являється цей емоційний, на межі відчаю, авторський монолог: «Де ж той, хто рідною мовою російської душі нашої вмів би нам сказати це всемогутнє слово: вперед? Хто, знаючи всі сили і всі властивості і всю глибину нашої природи, одним чародійним помахом міг би спрямувати нас на високе життя? Якими сльозами, якою любов’ю заплатила йому вдячна руська людина! Та віки минають за віками, ганебними лінощами і безумною діяльністю недозрілого юнака обертається... і не дається богом «муж, який вміє промовляти його!» 6
Поволі величний образ козацької України, яким Гоголь прагнув наповнити «міф України», в його уяві й свідомості згасає — його заступає ідея «третього Риму», ідея великодержавницької Росії, у якій нема місця ідеалу вольності козацької України, бо все під себе підбирає ідея імперської державності та російського месіанізму.
«Хохляцька» душа Гоголя згортається і наїжачується, вже про гармонію двох душ — української і російської — годі й говорити.
«Те, що в Шевченка народжує нестримний гнів, сарказм, грізні інвективи, рішимість будь-що йти проти течії, ламати осоружні історіографічні кліше, валити загальновизнані авторитети, — те в Гоголя викликає лишень розгубленість, непевність, душевну смуту, бажання ухилитися, промовчати, причаїтися… Там, де Шевченко безоглядно відкритий і цілісний у своєму національному почутті, Гоголь замкнений, інтровертний, згубно роздвоєний…
Два різних пагони одного етнічного дерева. Дві типологічно несхожі іпостасі національного характеру» 7, — справедливо узагальнює Юрій Барабаш.
Коли Шевченко прозрівав свою національну місію, і передусім у поетичному Слові, й жорстоке покарання за цю місію він приймав з гідністю 8, то Гоголь лише на перших порах запалювався високим покликанням прислужитися національній справі, зокрема — написати історію України, повернутися до Києва, до університету святого Володимира. Далі його місія полягала в духовній діяльності на «владычном языке» задля морального вдосконалення російського суспільства, передусім тих, хто з волі Бога владарює над іншими. А головне, що сам Гоголь переживав великі боріння духу, який прагнув самовдосконалення через молитовне каяття і звернення до Господа за підтримкою у зміцненні власного духу. «Справа моя — душа і надійна справа життя» 9 — признавався він у необхідності укріпити дух як основу і запоруку діяння. Бо поки не віднайдеш ключика до власної душі, ніколи не відкрити душі іншого. Микола Гоголь вважав необхідною умовою творчої діяльності «пізнання власної душі», заповідного, глибинного «я» 10, пізнання «природи людини взагалі і душі людини взагалі» 11. Він шукав сучасну людину в собі — такий шлях до людини через самопізнання видавався йому найкоротшим, бо його душа, його свідомість концентрували в собі болі й тривоги інших.
Якщо Микола Гоголь прагнув інтегруватися в російську дійсність, але за умови її морального удосконалення, то Тарас Шевченко різко її заперечував, бунтував проти цієї самодержавної форми правління і головним звинуваченням їй вважав знищення вольностей і прав України. Його внутрішній — через творче самовиявлення — бунт був настільки емоційно бурхливим, органічним, що виводив поета на найвищі вершини естетичної досконалості — стиль і форма його поем, балад, поезій настільки «зрощені», так взаємозумовлені, що природне звучання поетичного голосу ніде не ослаблюється пошуком інструментарію для його «озвучення».
Шевченко не може — навіть під страхом смерті, як це переживалось у казематі, — відректись від своїх поглядів, від своєї творчості, бо це неможливо: він неподільний, не можна відірвати від нього поему «Сон» чи поему «Кавказ» — ці думки, переживання, ці інвективи, ця безжальна, їдка сатира — все це Шевченко в повноті свого Я.
Багатьох категоричність суджень Тараса Шевченка, його сміливість і безоглядність присудів Російській імперії лякали і дивували. Не вкладалася у свідомість його сучасників Шевченкова невдячність за звільнення з кріпацтва — їм важко було зрозуміти, що його власна воля мало чого важила для нього, перейнятого болем за неволю всього його народу, що поет не може втішатися свободою для себе, забуваючи про свободу для всіх. Кульмінаційні інвективи на адресу російського самодержавства були такої високої емоційної напруги, такою могутньою силою духу віяло від строф «Кавказу», «Сну», «І мертвим, і живим...», «Великого льоху» і «Холодного Яру», «Гайдамаків» і «Заповіту», що багато з тих, хто оточував Шевченка, захоплювався ним, співчував йому і допомагав, мовби пригинався, знічувався і мимоволі поривався відсторонитися. Величний пророчий дух піднімав Шевченка над цим холодним світом імперської сваволі. Тому Шевченко не боявся. Не каявся і не відступав. Бо уявляв себе національним пророком, якого Господь послав на землю
свою любов благовістить!
святую правду возвістить!
Особиста доля вже мало обходить поета. Він змирився вже з тим, що ті, хто розтлив «Господню святую славу» і хто омерзився і служить «чужим богам», свідомо розп’яли його — «на стогнах каменем побили».
Шевченка не полишає невтішний біль за Україну.
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Гоголь також бачив, наскільки цей світ недосконалий, але що він настільки недосконалий і вже вступив у фазу внутрішньої руйнації, художник не передбачав. Тому й жахнувся — душа його не змогла втримати такої напруги переживань і письменник вирішив свідомо полишити цей світ.
Вичерпав свої фізичні сили й Шевченко. Його літературна спадщина налічує 240 поезій, із них 9 поем, драму «Назар Стодоля», фрагменти двох незакінчених драм, 9 повістей, щоденники, автобіографії, близько 250 листів. Мистецька спадщина Шевченка-художника нараховує близько 835 творів — живописних полотен, рисунків, офортів та ескізів (з них біля 300 не віднайдено).
Обидва — І Шевченко, і Гоголь — внаслідок колосального емоційно-творчого напруження та інтенсивного самовираження душевно виснажилися і вселили в свідомість і почуття думку про неминучість близького кінця.
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу? —
На той світ, друже мій, до Бога
Почимчикуєм спочивать...
Цей останній вірш Тарас Шевченко написав незадовго до своєї смерті — 14—15 лютого 1861 року. Його мрія про хату над Дніпром уже переноситься у рай, де неначе над Дніпром широким він поставить хаточку, садочок кругом хатини посадить і туди до нього, в цей божий рай, прилине його доля-муза, яку він за три роки до завершення земного буття закликав:
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.
За життя і Шевченка, і Гоголя огорнула велика слава і велика самотина. Їх не розуміли, не ощасливила доля їхню одинокість подружньою любов’ю, дітьми.
Не розуміли Гоголя й тоді, коли він прийняв рішення відійти з цього світу і цю таїну полишення очужілого світу він хотів затаїти в собі, в своїй душі.
Оточуючі його люди поривалися йому допомогти і чим активніше вони старалися, метушилися співпереживаючи біля нього, тим більше він страждав. Мучився від їхнього нерозуміння таїни завершення життя згідно з власною волею. Йому лили на голову холодну воду, а він розпачливо шептав: «Матінко, що вони зі мною роблять?», його опускали у ванну, обмотували мокрими рушниками, ліпили на ніс п’явки, а він жалібно стогнав і просив якнайшвидше подати йому драбину — його кликало Небо. Здавалося, що це благає маленький чиновник Акакій Башмачкін, уражений глузуванням, підсміюванням товаришів по департаменту: «Облиште мене, навіщо ви мене кривдите» — і в цих вражаючих словах бриніли інші слова: «я брат твій».
Гоголь жадав тихої, спокійної смерті — благав Божу матір, ікона якої була біля нього в ліжку, де він непорушно лежав у халаті та чоботях, відвернувшись від цього рою сановитих московських лікарів. Душа виривалася із немічного тіла, а її не випускали, намагаючись заставити тіло втримувати її лікуванням то запалення кишечника, то тифу, то нервової гарячки, а то й божевілля.
О восьмій годині ранку 21 лютого 1852 року на 43 році життя Миколи Гоголя не стало. Шевченкові доля відміряла також короткий життєвий шлях — 47 років, який завершився в Петербурзі 10 березня 1861 року. Обидва — і Шевченко, і Гоголь — не дожили навіть до п’ятидесяти років і обидва померли не на рідній землі, обидва гірко переживали самотину, їх переслідувала бездомність, повсякчасний пошук прихистку, бажання власного родинного тепла — рідного, а не чужого, хай привітного, але не свого. І Шевченко, і Гоголь так і не набули власного кутка, хоча кожен із них про це мріяв.
За вісім місяців до смерті Микола Гоголь, повертаючись з Одеси, де він завершив другий том поеми «Мертві душі», востаннє відвідав Василівку, в якій він не був шість років. У родинному маєтку він малює план майбутньої хати, в якій відвів для себе три кімнати, тоді ж закупив ліс, позначив особисто колоди, навіть придбав велику дубову книжкову шафу. Він щасливий, бо завершив головну працю свого життя, але щасливий якоюсь тихою, внутрішньою радістю, яку навіювало усвідомлення завершеності великої справи, здійснення високого покликання його як художника на цій землі.
Шевченко не був в Україні довгих дванадцять років. Майже стільки він був вільною людиною — дванадцять з половиною років із двадцяти трьох, якщо вести відлік від дня викупу з кріпацтва до останнього подиху.
Три чверті Шевченкового життя пройшли в етнічно й мовно чужому середовищі, яке, зрозуміла річ, Шевченко прагнув опанувати, вжитися в нього, аби діяти, творити, спілкуватися… Тому він і намагався перевіряти свої творчі можливості й російськомовними зразками — згадаймо поеми «Слепая» і «Тризна», драму «Никита Гайдай», повісті (9 з 20 ти повістей збереглося), щоденник… Але природне звучання російської мови під його натхненним пером не втішало, хоча у цих творах відчувається могутнє дихання таланту.
Шевченка повсякчасно кликала Україна, досягти якої він прагнув якщо не фізично, то духовно, засилаючи туди своє образне слово.
Улітку 1859 року він вирушає в Україну з надією
Хоч на старість стати
На тих горах окрадених У маленькій хаті,
бо йому «обісіло бурлакувати» і все частіше його душу зігрівала мрія знайти гарну і моторну дівчину, одружитися,
щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри
Та на лани широкополі.
Та не судилося. Замість запланованих п’яти місяців Шевченко пробув в Україні лише 2 місяці і 10 днів, був заарештований, сидів під домашнім арештом і згодом був змушений виїхати до Петербурга. Та мрія про власну хату над Дніпром і про одруження не згасала. Пише до названого брата Варфоломія Шевченка, управителя маєтків князя Лопухіна, листи, в яких просить вибрати місце над Дніпром для хати, надсилає гроші для купівлі ґрунту та дерева: «На хату купи тільки соснового дерева; на двері і одвірки дубового або ясенового. Хата щоб була 10 аршин вшир і 20 вздовж. Як найдеш сухого береста, то бери; здається, краще не буде, хоч на лави» 12.
Не довелося пожити в своїй хаті ані Шевченкові, ані Гоголю — в іншу хату судилося піти спати навічно.
Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать...
Весела хата, щоб ти знала!.. —
іронічно звернеться Шевченко до своєї долі в своїй останній поезії.
Так і не зустрілися за життя Шевченко і Гоголь — два великих українці. Не втішилися розмовою та піснею, не притулилися один до одного в гіркій печалі за долю рідної України. Та не забарилася їхня слава «з своїми лучами», під крилом своїм пригорнула їх до великого українського серця і навіки поєднала у безсмерті Слова.
1. Михед Павло. Пізній Гоголь і бароко: українсько-російський контекст. — Ніжин : «Аспект-Поліграф». — 2002. — С. 45.
2. Русская старина. — 1888. — № 10. — С. 132— 134.
3. Гоголь М.В. Твори : В 3 т. — К., 1952. — С. 135.
4. Кримський Сергій. Запити філософських смислів. — Київ : Вид. ПАРАПАН, 2003. — С. 77.
5. Гоголь Н.В. Собр. соч. : В 7 т. — Т. 7. — С.246.
6. Гоголь Микола. Програмні твори. — Київ: «Обереги», 2000. — С. 270.
7. Барабаш Юрій. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…» — С. 225.
8. У вірші «Н.Костомарову» поет писав:
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить Тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
9. Гоголь Н.В. Полное собр. соч.: В 14 т. — Т. 8. — С. 299.
10. Барабаш Юрий. Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков. — Москва. Наследие. — 1995. — С. 184.
11. Гоголь Н.В. Полное собр. соч.: В 14 т. — Т. 8 — С. 443.
12. Шевченко Тарас. Повне зібр. творів : У 6. — К., 1964. — Т. 6. — С. 262.
