Продовження. Початок див. у № 79, 97
Серед найдавніших народів Євразії, що їх згадує «Батько історії» Геродот, безліч різних «гетів». Це і середньоазіатські массагети, від яких у VII ст. до н.е. зазнав нищівної поразки персидський цар Кир, і тіссагети, які мешкали в лісах басейну ріки Ока, і тіррагети — жителі Подністров’я, і просто гети — союзники даків, які жили в низов’ї Дунаю. Мабуть, до численних гетів можна віднести й давніх передньоазіатських хеттів. Важко сказати, чи належали всі гети до одного етносу, чи ж їхня назва відображала тільки рід заняття. Із зауваження Клавдія Клавдіана, що «амазонки перемогли білявих гетів» можна зробити висновок, що, принаймні частина з них була північного походження. Але що означає назва — гети?
Сонячного бога Аполлона іноді називали Муссагет, що означає пастир (захисник) муз. У Польщі та Україні військового ватажка називали гетьман. Гетри — одяг, що охоплює гомілки та захищає їх від ушкоджень. Словом гетто означають ізольовану, відгороджену частину міста, в якій проживають національні меншини. Зловісного значення воно набуло за нацистів. Цього ж кореня слово гать — загата, насип, що утримує воду в ставку. Давні ж скотарі словом гето, мабуть, називали вольєри-пасовища, що примикали до поселень, обгороджені валами та ровами для утримання худоби та її захисту від хижаків. Давня індоєвропейська назва худоби — гед — близька до гет. Кровососи на худобі — оводи — українською називаються гедзь, а англійською — гедфлай. Враховуючи вищевикладене можна дійти висновку, що гети — це древня назва осілих скотарів, які тримають худобу в обгороджених вольєрах. На відміну від звіринців гето поповнювалися не за рахунок загінних ловів диких тварин, а за рахунок їх розмноження.
Феофіл Сімокатт (перша половина VII ст.) стверджує, що в давнину слов’яни були відомі під назвою гети «...так в старовину називали цих варварів» — говорить він. В. Кобичев додає: «Слов’ян й антів, здається, слід вбачати і в гетах Амміана Марцеліна (друга половина IV століття)». Ім’ям гети історик VI ст. Йордан називав германські племена, яких пізніше стали називати готами.
Геродот називав жителів Середнього Подніпров’я борисфенітами або скіфами-георгіями. Останню назву було прийнято перекладати як скіфи-землероби. Але відомо, що скіфи були насамперед скотарями. З цієї причини і на основі вивчення їхніх поселень останнім часом дійшли висновку, що правильніше вважати їх осілими скотарями. І дійсно, в Середньому Подніпров’ї, на відміну від степових районів, виявлено скіфські та сарматські городища, з обгородженими просторами, що примикали до них. На території України виявлено безліч подібних комплексів, від порівняно невеликих до гігантських, що займають площі в тисячі гектарів. Під Києвом це Хотівське і Ходосовське городища, площею 200 і 2000 гектарів відповідно. На північ від Полтави знаходиться Бельське городище площею 4000 гектарів. А під Переяславом- Хмельницьким розташоване ще більше городище, довжина валів якого становить 70 км. Назви городищ дали археологи, прийнявши їх спочатку за укріплені поселення. Але зараз встановлено, що жодних споруд всередині них не було. Поселення звичайно примикали до цих обгороджених пасовищ і займали набагато меншу площу.
Розміри гето визначалися економічною доцільністю. Кількість худоби, яку можна було в ньому тримати, була пропорційною обгородженій площі, а обсяг роботи по спорудженню гето — довжині огорожі. Оскільки із збільшенням довжини огорожі охоплена нею площа зростає квадратично, людям було вигідно об’єднуватися і споруджувати максимально великі гето (наприклад, для обгороджування 10 окремих пасовищ по одному гектару треба виконати стільки ж земляних робіт, скільки для обгороджування 1 пасовища, що перевищує їх разом узятих за площею вдесятеро). Бельське городище використовувалося трьома поселеннями, що примикали до нього.
За вищевказаною логікою площу гето вигідно збільшувати до нескінченності. Що ж ставило цьому межу? Іноді буває вигідно використати навіть невеликі простори, якщо вони обгороджені самою природою (наприклад, пагорб із пласкою вершиною та крутими схилами, як у випадку того ж Бельського городища). Крім того, об’єднати людей буває нелегко, навіть коли це їм вигідно. І все ж, на землі України ми можемо спостерігати вражаючі за масштабами приклади подібного об’єднання — колосальні простори, охоплені так званими «Змієвими валами». Щоправда, археологи приймають їх за оборонні споруди. Ось що повідомляє Радянський Енциклопедичний словник видання 1987 р.: «Змієві вали — народна назва давніх оборонних валів на берегах приток Дніпра, південніше Києва. Час спорудження — приблизно I cт. р. до н.е. або I ст. р. н.е.»
Системно досліджував топографію Змієвих валів відомий київський краєзнавець Аркадій Бугай. В одній із доповідей він повідомив, що радіовуглецевий аналіз залишків вугілля, виявленого в різних насипах, вказав дати від 1920с50 р. до н.е. до середини I тисячоліття н.е. Останні з них будували за часів Зарубинецької культури (II ст. до н.е. — IV ст. н.е.). Змієві вали охоплюють майже всю Київську область, розділяючи її на кілька ділянок. Їх загальна довжина тільки в Київській області досягає 800 км, а в Україні — 2000 км. Але чи є ці вали оборонними спорудами? Багато що свідчить проти цього. По-перше, вони, здебільшого, не настільки високі, щоб бути серйозною перешкодою для нападників. По-друге, Змієві вали настільки протяжні, що не могли бути забезпечені достатньою кількістю не те що захисників — навіть дозорців для виявлення ворога, особливо в нічний час і на лісових ділянках. Це робило б їх абсолютно неефективними оборонними спорудами. Протяжність валів, оборонних споруд часів Київської Русі, в сотні разів менша при набагато більшій висоті. Будували Змієві вали у часи, що передували Київській Русі. В жодному літописі не йдеться про їхнє будівництво, але є згадки про них як орієнтири.
З якою ж метою могли будувати ці трудомісткі споруди наші далекі предки? Очевидно, для захисту худоби, що випасається на відкритих просторах, від лютих хижаків наших країв — вовків. Рів кілька метрів глибиною і вал такої ж висоти був для них нездоланною перешкодою, і забезпечував спокійне життя худобі та іншій домашній живності на обгородженій території. Спорудження таких протяжних валів знаменувало перехід від утримання худоби в гетто, що примикало до поселень, до відгінного скотарства, що його застосовують осілі народи до цього часу, за якого для випасу худоби використовуються набагато більші простори. Відгінне скотарство неможливе при напівдикій худобі, для нього худоба має бути одомашненою такою мірою, щоб підкорятися командам пастухів. Згодом, коли тварин достатньою мірою одомашнили, стало можливим випасати їх і на відкритих просторах.
Можливо, найменування народів волиняни та валлійці виникло від їхнього звичаю захищати області свого проживання для захисту худоби земляними валами. На Британських островах згодом знищили всіх вовків, і необхідність захисту від них зникла.
Тепер про походження народної назви Змієві вали. Відкинемо одразу казкове пояснення, що вони були вириті Змієм Гориничем, якого хтось із билинних героїв запряг у величезний плуг, і звернімося до реальних. Існує думка, що назва Змієві вали пов’язана з їхнім звивистим характером. Однак це не відповідає дійсності. Вражає протилежне — їхня прямолінійність, що коректує вигини природного рельєфу. Проте, як то кажуть, немає диму без вогню. На думку автора, назва Змієві вали дійсно пов’язана зі зміями, але більш прозаїчним чином. У прилеглих до валів ровах із природних причин скупчувалися змії: падаючи в рів із прямовисними стінками, змії не могли звідти вибратися. Але могли залишатися там дуже довго і навіть плодитися, оскільки їхня улюблена їжа — жаби та миші — потрапляла до них у достатній кількості таким самим шляхом. Рови, що кишать зміями, робили захист території від хижаків ще надійнішим, а їхній вигляд мав справляти сильне враження на людей, що й відбилося в назві.
