Полювання після збирання було найдавнішим заняттям людей. Понад 20 тисяч років тому в південноукраїнських степах люди полювали на бізонів. Вони винайшли ефективний метод полювання на стадних тварин — почали заганяти їх у ловчі ями. Бізонів знищували у величезних кількостях, і тільки незначна їх частина використовувалася в їжу. Це призвело до зменшення популяції тварин і змусило первісних мисливців пересуватися на схід. Там вони знайшли інші об’єкти та методи полювання.
Під час аерофотозйомок на плато Усть-Юрт у Приаральських степах виявили дивні штучні споруди величезних розмірів. За формою вони нагадують плоску проекцію сажалки для лову риби, що складається з двох конусів, вставлених один в одний, та з’єднаних широкими сторонами, що охоплюють площу переважно близько 100 гектарів. Наземні дослідження показали, що вони являють собою земляні вали із надбудованими на них стінами з вапнякових блоків, і рови, розташовані із внутрішньої сторони від охопленого ними простору.
Виходячи з їхньої конструкції та даних, отриманих від місцевих жителів, учені дiйшли висновку, що ці споруди використовувалися для відловлювання та тимчасового утримання тварин (швидше за все, куланів). У вершині внутрішнього конуса (з більш тупим кутом) розташовувався вхід до обгородженого простору (вольєр). Через нього до вольєра заганяли куланів під час їхніх сезонних міграцій. У кутах обгородженого простору розміщувалися ловчі ями, до яких у разі необхідності заганяли певну кількість тварин із тих, які знаходилися у вольєрі. Подібні споруди також були виявленi у Казахстані, Узбекистані та на півночі Туркменії. Будували їх у незапам’ятні часи, а підновлювали та використовували для загінного лову аж до початку XIX століття. Місцеві жителі називали їх аранами. Утримання тварин у вольєрах дозволяло одержувати свіже м’ясо не тільки під час весняної й осінньої міграцій куланів, але й протягом тривалого часу після неї. Це стало важливим етапом, що спричинив демографічний вибух на Сході. Частина мисливців повернулася до Східної Європи. Згодом мисливці почали проникати у лісостепові та лісові райони, де з’явилися подібні штучні споруди. Їх пристосували до місцевого рельєфу, почали розміщувати на вершинах пагорбів. З їхніх вершин, як правило, спускалися яри в долину до струмків чи річок, тобто до пасовищ та водопоїв, де збиралися тварини. Яри могли використовуватися як природні направляючі для загону тварин на вершину пагорба, яку обгороджували по периметру, виривши рів та насипавши вал із зовнішнього від нього боку, чи збільшивши стрімкість схилів шляхом їхнього підрізування. Такі місця могли називатися звіринцями. Чимало місцевостей із такою назвою збереглося на слов’янських землях. Є урочище Звіринець під Новгородом Великим, є — біля Ізюму в Харківській області. Була місцевість із назвою Звіринець під Вільно (Вільнюс). Пізніше її перейменували на Олександрію, яку на початку ХХ століття приєднали до м. Вільно. Можна припустити, що ще більша кількість звіринців залишилася не відзначеною цими назвами. Цікаво, наприклад, було б досліджувати таке зручне для розміщення звіринцю місце, як Словечансько-Овруцький кряж, розташований на півночі Житомирської області. Він піднімається над заплавними лугами трьох річок, які беруть від нього початок. Назви кряжа, однієї з річок (Словечна) та селища (Словечно), можливо, пов’язані з ловом тварин, який тут проводився.
Є місцевість із давньою назвою Звіринець і в Києві. Її згадують у документах часів Київської Русі. Сьогодні на ній розташовано Ботанічний сад Академії Наук України ім. академіка М. М. Гришко. В енциклопедичному довіднику «Київ» сказано, що назва ця походить від тамтешніх мисливських угідь київських князів. Але це тiльки припущення. Якихось даних на підтвердження цього немає. Місцевість, де розташовано Звіринець (пагорб порівняно невеликий за площею з крутими схилами), не підходила для князівського кінного полювання. Крім того відомо, що там знаходився «Красний Двір» князя Всеволода Ярославовича і що у 1070 р. він видав Видубицькому монастирю грамоту на володіння «горою Звіринець із підданицькими дворами» («Київська старовина», 1988 р.). За часів Київської Русі ця місцевість була заселеною. На відміну від уявлення про Звіринець як про мисливські угіддя говорить і семантика мови — звіринцем називають місце, де звірів тримають у неволі. Доречно також згадати повідомлення літописця про те, що прийшовши до району майбутнього Києва, його засновники знайшли тут звіроловів: «бяше около града лес и бор велик, и бяху ловяше зверь...»
Якщо подивитися на рельєф місцевості, названої Звіринцем, то можна переконатися, що вона якнайкраще підходить для подібної споруди з природними ловами — ярами. Один із ярів розташований із південної сторони Ботанічного саду. Він спускається до заплавних лугів, які простягаються між Дніпром та правобережними кручами на багато кілометрів. Ще два яри менших розмірiв розташовані між Ботанічним садом та Печерськом, який раніше вважався північною частиною Звіринцю. Один із них спускається у Неводницьку долину до Дніпра, інший — до Бусового поля. Але найбільший яр знаходиться з північної сторони Звіринцю. Він широко розкривається на північний захід убік Хрещатицької долини та великої заплави Либіді. Цей яр має назву Клов, очевидно, раніше просто — лов, до якого прийменник «к» приєднався від частого спільного уживання: «гнать к лову, идти к лову» (оскільки він був і основним шляхом до Звіринцю із міста). Якщо правильне це припущення, то Звіринець і Клов — одні з найдавніших київських топонімів.
Для підтвердження вищевикладеного добре було б знайти сліди валів та ровів на території Звіринцю. Але його північна частина (Печерськ) давно виявилася у межах міста, у зв’язку з чим її інтенсивно забудовували. Шукати там сліди вольєрів (принаймні на поверхні) не перспективно. У Ботанічному саду залишки валів і ровів видно на поверхні зовсім явно. Але біда у тому, що в XIX столітті тут споруджувалося Звіриницьке укріплення, у зв’язку з чим усе перепланували. Проте у північній частині саду розташування рову та валу суперечить логіці фортифікаційних споруджень: рів проходить не із зовнішньої, а iз внутрішньої сторони від валу, на якому стоїть паркан.
Але подібні спорудження є і поза містом, вони збереглися набагато краще. До них належать Хотівське та Ходосівське городища. Поруч із власне городищами, де жили люди, розташовано великі обгороджені простори, усередині яких відсутні які-небудь сліди жител, а рів на деяких ділянках розміщено iз внутрішньої сторони від валу — цілковита дурниця для оборонного спорудження. Розташування рову відносно валу показане напрямком штрихів, перпендикулярних контуру.
Створення звіринців було важливим етапом у житті первісних мисливців, зробило його більш надійним, менш залежним від зовнішніх обставин. Наступним, більш значним етапом у житті стародавніх мисливців, стало перетворення звіринців на просторі вольєри-пасовища з водопоєм, де тварини могли знаходитися протягом необмеженого часу і навіть розмножуватися. Хотівське городище, що займає велику площу з джерелом води, могло бути таким вольєром-пасовищем або з самого початку, або стати ним згодом. У Київському звіринці також є вихід до водопою в його нижній частині, що підходить до Видубицького озера. Тривале утримання тварин у неволі повинно було призвести до їхнього одомашнювання та до переходу від полювання до скотарства. Особливо, якщо в першу чергу вбивали агресивних та норовливих самців. Лагідні самки залишалися у вольєрі надовго, приносили потомство, яке звикало до людей із народження. Одомашнюванню тварин сприяла також їх годівля людьми, що було особливо важливим узимку.
Загінний лов протягом тривалого часу був основним заняттям багатьох народів і особливо слов’ян, назва яких, на нашу думку, походить від цього заняття. Назви: слов’яни, словаки, словенці — з’явилися після приходу цих народів на нові місця у VI — VII століттях н.е. До того на батьківщині вони могли називатися різними діалектами: лов’яни, ловаки, ловени чи ловенці. Буква «с» перед ними з’явилася так само як у випадку із Кловом. На стереотипне запитання: хто ви чи відкіля, була відповідь: «мы с ловян, с ловаков» і т.д. Існує кущ слів із коренем лов, лав, пов’язаних із ловом: «ловить, ловкий, ловушка, облава, лава» (кінна шеренга, розтягнута у ширину) та похідних від них: «лавка і прилавок (длинная скамья и длинный стол), лавина» і т.д. Можливо, і слово «слава», з якого дехто намагається вивести назву слов’яни, пов’язане з ловом звірів, але не як вихідне, а як похідне. Ймовірно, криками «Идут с лова! с лова!» вітали жителі селища загоничів, які поверталися із вдалого лову.
Продовження див. на одній із найближчих стор. «Історія та «Я»
Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:414-90-00 — Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, «День» Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.кiev.ua Продовження. Початок див. на стор. «Історія та «Я», №79
