Кажуть, що слов’яни — молодий етнос, і про їхню історію глибше VI століття нашої ери говорити безглуздо. Але що значить — молодий? Тільки те, що він виник внаслідок поділу чи об’єднання якихось більш стародавніх етносів. Що це за етноси? Яка їхня історія? Автохтони вони чи прибульці, як пов’язані з іншими народами Європи та світу? Без відповідей на ці запитання історія слов’янства буде неповною. Автор робить спробу відповісти на них у книзі «Загадки нашей древней истории», що готується до друку, окремі розділи з якої пропонуються читачам «Дня» на сторінці «Історія та «Я»: древляни, слов’яни, давні скотарі, поляни.
I. ДРЕВЛЯНИ
Найдревнішим заняттям людей, окрім полювання, було лісове збирання. Порівняно з полюванням у нього є свої переваги і вади. Гриби, ягоди, горіхи, коріння, мед, можливо, не такі калорійні, як м’ясо, і збирання їх є справою копіткою, проте зберігатися вони можуть набагато довше. Протягом літа можна зробити запас цих продуктів на всю зиму.
До моменту приходу першого Кия (як на мене, це власне ім’я; Кий — володар Києва перевозу — понтонного моста), поблизу Києва, як повідомляє літописець, були «ліс і бір великий». У слов’янських мовах певний різновид лісу (звичайно — сосновий ліс), називають бором. Етимологія цієї назви не ясна. На думку автора, в стародавні часи бором називали ліс, у якому було що «брати»: різні ягоди та плоди (їх сушили і квасили на зиму); гриби, зокрема боровики; лісові і, можливо, кедрові горіхи (Геродот повідомляє, що мешканці скіфських лісів харчуються шишками пінії); різні корінці і вершки, зокрема — борщовик (з нього варили борщ); мед диких бджіл (це заняття називалося бортництвом).
Ліс, що являв собою протилежність бору, безплідний, непрохідний, зарослий чагарником, називали — дебрь (де-бор). Частка «де» в індоєвропейських мовах означає деградацію, втрату якихось рис. У «Слові о полку Ігоревім» згадується дебрь Киянь, розташована поблизу князівського замку, що стоїть на горі. Мабуть, ця дебрь знаходилася в урочищі під Старокиївською горою, з якої витікає річечка Киянка. Археологи стверджують, що в ті часи урочище не було заселене. Теперішня його назва — Гончари-Кожум’яки — більш пізнього походження, хоча й хотілося б думати, що саме в цьому місці стояла майстерня билинного богатиря Кирила Кожум’яки.
Корінь бор є й у назвах деяких лісових звірів: боров, бобер, борсук, зубр, у німецькій назві ведмедя — бер. А мешканців лісів, що займалися збиральництвом, називали — боратами, бореями, боричами, боранами. Суфікси «ат», «ей», «ич», «ан» означають приналежність до роду, співтовариства. Мабуть, цього ж кореня російське слово «братья», українське — «брати», білоруське — «сябры», литовське — «себрас» і латиське — «себрс» (друг, товариш), югославське — «серб». Можливо, спочатку цими словами позначали одноплемінників — боратів. У Києві досі збереглися топоніми, пов’язані з боричами: «Боричів узвіз» — дорога, що веде з Подолу до верхнього міста, «Боричів тік» — рівне місце біля підніжжя узвозу. Значення першого топоніму не потребує пояснень, значення другого незрозуміле тому, що воно спотворене. На мою думку, це був Боричів торг — ринок, куди боричі привозили з полісся на човнах свої товари. Місцевості Бортничі і Борщагівка та інші з подібними назвами могли бути поселеннями боричів. Одного з бояр князя Ігоря називали Борич. Мабуть, він був з роду боричів.
Римські та грецькі автори згадують плем’я боранів, які в третьому сторіччі разом із готами здійснювали морські набіги на римські провінції в Малій Азії, зокрема на Антіохію, а одного разу розгромили могутнє Боспорське царство. Про те, що борани — це ті ж боричі, говорить знайдений у Києві великий скарб дуже рідкісних антіохійських монет, датованих часом їх походу. (М.Ю. Брайчевський. «Коли і як виник Київ». К.,«Наукова думка»,1964. — С. 39).
Корінь «бор» входить до поширеного імені Борис і до багатьох прізвищ (наприклад, — Боран, Борц), і не лише до слов’янських (наприклад: Бор, Борн, Борман, Борхес, Борейша і подібні). У цьому немає нічого дивного, адже колись лісовими збирачами були всі тубільці Північної Європи, яку від джерел Дунаю до Дніпра займав у сиву давнину так званий Геркинський ліс (А.Б. Дитмар. «Рубежи ойкумены». М., «Мысль»,1973.— С. 80). У одному мюнхенському рукописі кінця IX сторіччя н. е. говориться: «Сербія настільки величезна, що з неї вийшов і походить, як про це позитивно стверджують, весь слов’янський рід». (В.П. Кобичев. «В поисках прародины славян«. М.,«Наука», 1973. — С.25-26). Можливо, рід бората осетинського нартського епосу і царський рід арійських правителів Індії — бхарата, що прийшов звідкись iз Півночі, також були нащадками найдревнішого етносу Європи — боратів.
Однак виникає питання, чому не стало боратів (боричів і под.) у наших краях, у Поліссі, коли і куди вони зникли? Вони не зникли. Більш того, вони стали однією з основних складових слов’янського етносу. Просто вони втратили свою давню назву в зв’язку з переходом до іншого способу господарювання (від привласнюючого до виробляючого), до садівництва, і городництва, тобто до добору та штучного розведення кращих плодових дерев і їстівних рослин, а також до пасічництва, тобто до штучного розведення бджіл.
Мед і віск були традиційним предметом експорту з наших країв до південних країн з незапам’ятних часів. І перехід від бортництва до пасічництва вперше в світі було здійснено в нас. Садівництво, звичайно ж, не наш винахід, але пізніше Київ славився садами, що відзначали і середньовічні мандрівники. Відомо, наприклад, що хороший сад, у якому росли яблуні, груші, волоські горіхи та, навіть персики, був у ченців Видубецького монастиря. У результаті лісове збиральництво стало для боратів (боричів, боранів) заняттям допоміжним і називати їх стали інакше: в часи Київської Русі — древлянами, в наш час — поліщуками, тобто просто мешканцями лісового краю.
Але в пам’ять про давніх лісових збирачів залишилася назва великої європейської річки — Борисфен, яку помилково вважають грецькою. Походить вона нібито від імені «Бор». Його греки вважали богом північного вітру, що мешкав у Фракії, і від грецької назви вітру — «фен». Дивна назва для ріки: не потік, а «Північний вітер, вітер». Дивно й інше. Греки прийшли до Північного Причорномор’я в VI сторіччі до н.е. на обжилі здавна землі. Борисфен був головною рікою Скіфії, що протікала серединою цієї держави. Вздовж неї мешкали осілі скіфи, які називалися борисфенiтами. Вони вели торгівлю з Грецією через місто, яке греки називали Ольвією, а скіфи — Борисфеном.
Важко собі уявити, щоб така значуща для місцевих мешканців річка до приходу греків не мала назви чи, щоб греки нею нехтували. Ймовірніше, що Борисфен — місцева назва, по-своєму переусвідомлена й переозвучена греками. Корінь «бор» зустрічається в сотнях назв європейських рік, озер, гір, місцевостей і поселень. А «сен» у тубільців європейських лісів, очевидно, означало ріку, оскільки безліч рік цієї частини світу в своїх назвах мають кореневі приголосні «сн» (Санту, Санон, Сена, Сона, Сен, Сенна, Сан, Сейм, Снов, Десна, Сосна, Шексна). У споконвічному звучанні Борисфен, скоріше за все, був Борисен чи Боричсен, що означало «лісова річка» чи «річка лісових мешканців» — боричів. А може бути й Боричпант — шлях боричів, бо, як повідомляє Геродот, сухопутних доріг у Скіфії не було. Таку велику ріку, як Дніпро, яка до того ж частково протікає в степу, важко назвати лісовою. Під цю назву більше підходять ті притоки Дніпра, що протікали повністю в лісових масивах: Березина і Ворскла, які, можливо, спочатку іменувалися Борсена і Борсна, відповідно. Борисфен же був головною водною магістраллю, що зв’язувала мешканців бездоріжних північних лісів з жителями степового Півдня.
Археологічні знахідки дозволяють стверджувати, що такі зв’язки існували ще в мезоліті. Тому логічніше прийняти як початкову назву Борисен, і більш пізнього (скіфського часу) — Боричсен, яка в грецькій мові, де немає літери ч, перетворилася на Борисфен.
Продовження читайте на наступній сторінці «Історія та «Я»
