Сім десятиліть тому людство вступило в найтрагічніший період своєї історії — почалася Друга світова війна. Втративши десятки мільйонів людських життів, люди Землі дали клятву: таке ніколи й ніде більше не повториться. Усвідомлення повною мірою жорстоких уроків минулого, насамперед — причин страшної військової катастрофи, залишається абсолютно необхідною умовою виконання цієї клятви. Оскільки війна почалася з агресії нацистської Німеччини проти Польщі, розглянемо окремо й детально історію цієї держави та цього народу.
ПОЛЬЩА ВІДРОДЖУЄ НАЦІОНАЛЬНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Вона втратила її внаслідок тривалого економічного занепаду, анархії у державному управлінні, дуже гострих соціальних протиріч, а також низки зовнішньополітичних колізій у другій половині ХVIII ст. У 1772, 1793, 1795 роках її територія була розділена між Росією, Прусією та Австрією, а після завершення наполеонівських воїн за рішенням Віденського конгресу 1815 року відбувся перерозподіл польських земель між цими великими державами. «Вільне місто» Гданськ (Данциг), що в середні віки привертав своїм важливим стратегічним положенням і торгівельним значенням пильну увагу Тевтонського ордена, отримала Прусія.
Польща ніколи не мирилася з утратою державності, про що свідчили повстання в 1794, 1830—1831, 1848 і 1863—1864 роках. Її громадськість позитивно зустріла звістку про те, що декларація конференції глав держав Антанти, прийнята на початку липня 1918 року у Версалі, розглядала «утворення польської єдиної незалежної держави зі своїм виходом до моря» однією «з умов міцного і справедливого миру та правопорядку в Європі».
У міжвійськовий період Польща була країною з середнім рівнем розвитку економіки. У кам’яновугільній, металургійній, машинобудівній, хімічній, текстильній промисловості, зосереджених у Верхній Сілезії, Варшаві, Кракові, Лодзі, Ченхстові, було зайнято понад 9% населення. Більше половини жителів — 64% — працювали в сільському господарстві, в якому близько половини земель перебувало в руках великих власників. На фоні порівняно повільних темпів світового економічного розвитку Польща являла собою виняткове явище: вона виявилася єдиною країною в Європі, де промислове виробництво так і не досягло рівня 1913 року.
У травні 1919 року, згідно з рішенням Паризької мирної конференції, західні країни-переможниці в Першій світовій війні, відібравши Гданськ у Німеччини, не повернули його Польщі, підтвердивши йому статус «вільного міста» під захистом Ліги Націй. Вихід до Балтійського моря молодій державі забезпечував вузький так званий Польський коридор. Але він проходив через німецькі землі, відділяючи Східну Прусію від іншої території Німеччини, так само як і Данциг служив постійним та активним джерелом польсько-німецької ворожнечі.
ГІТЛЕР ПРОПОНУЄ ПОЛЬЩІ ДРУЖБУ
Проблема німецько-польських відносин гостро не стояла в період існування Веймарської республіки, обом державам потрібно було займатися розв’язанням питань внутрішнього розвитку, але стала помітнішою після приходу нацистів до влади в Німеччині в січні 1933 року. У травні цього року фюрер запевнив польського посланника в Берліні в тому, що він хоче миру з його країною, а в спільному германо-польському комюніке було оголошено про намір фашистського уряду «діяти в суворих рамках існуючих договорів». Ніби на підтвердження сказаного в листопаді 1933 року Гітлер зробив заяву про небажання нападати на територію Польщі й запропонував почати переговори для вирішення всіх суперечливих питань, що стосуються обох сторін. Через два місяці, в січні 1934 року, між ними був підписаний договір про ненапад на десять років, що був сприйнятий як початок «історичної ери дружби» сусідніх держав.
Цей дипломатичний крок був надзвичайно необхідний Гітлеру для того, щоб мати вільні руки для продовження «нашої зовнішньої політики» в тому напрямі, «в якому вона була призупинена шістсот років тому». Він не вважав себе зобов’язаним виконувати «всілякі пакти про ненапад та дружбу, які від мене вимагатимуть» і які, «нехай найурочистіші», «коли-небудь повинен буду порушити». Загалом він «жодної миті серйозно не думав про угоду з Польщею», що потрібна була «лише доти, доки мені можуть загрожувати на Заході».
Обговорення підписаного договору між сусідніми державами проходило під акомпанемент цинічних заяв німецьких політиків про те, що «Німеччина отримає «Польський коридор». Бо Польща його віддасть, пересвідчившись, що Франція відвернеться від Польщі, у кінці-кінців вона «отримає територіальні компенсації». Польському керівництву недвозначно натякали, що воно своїм відношенням до німців порушує «передумови своєї самостійності».
Але хай там як, германо-польський пакт про ненапад був великим успіхом нацистської дипломатії. Він поклав початок виходу третього рейха із зовнішньополітичної ізоляції, в якій він перебував із моменту приходу фашистів до влади, а також укладання двосторонніх договорів Німеччини з іншими сусідніми державами, що було істотним ударом по пропозиціях про систему колективної безпеки. Ця угода не зобов’язувала нацистів визнавати західні кордони Польщі, вона зірвала підготовку Східного пакту про взаємодопомогу між СРСР, Литвою, Латвією, Естонією, Фінляндією та Польщею, яким планувалося створити бар’єр проти гітлерівської агресії у Східній Європі.
Але до певного часу нацисти відкрито не пред’являли полякам своїх територіальних претензій. При підписанні пакту про ненапад Гітлер назвав Польщу «останньою барикадою цивілізації проти небезпеки більшовизму». 1935 року Г. Геринг під час приїзду до Польщі «на полювання» в розмові зі смертельно хворим Ю. Пілсудським «подав думку про спільний германо-польський похід на Росію, вказавши на вигоди, які ця акція дала б Польщі в Україні». 1936 року І. Ріббентроп заявив, що «Гітлер розігрує польську карту у своїй зовнішньополітичній грі». Коли в грудні 1938 року нацистська «п’ята колона» в Литві запропонувала план озброєного повстання з метою приєднання Клайпеди до Німеччини, ця акція була скасована. Тоді обговорювалося питання про створення блоку — Литви, Польщі, Румунії та Угорщини, а полякам у ньому відводилася важлива роль.
ПОЛЬЩІ ДОВЕДЕТЬСЯ РОЗРАХУВАТИСЯ ЗА ДРУЖБУ З АГРЕСОРОМ
Сигнал про це їй, яка практично не відмовлялася «добровільно або вимушено» брати участь у германо-радянській війні на боці нацистів, прозвучав відразу ж після мюнхенської змови. У Берліні стало відомо, що 21 жовтня 1938 року В. Гржібовський, посол Польщі в Москві, зондував грунт про згоду СРСР поліпшити відносини з його країною. Через три дні І. Ріббентроп заявив Ю. Липському, польському послу в Берліні, що настав час «завершити почату маршалом Пілсудським і фюрером справу» шляхом «комплексного урегулювання» польсько-німецьких відносин. Було чітко заявлено, що Данциг потрібно приєднати до третього рейху, зберігши в ньому економічні пільги для Польщі, а через «Польський коридор» необхідно провести екстериторіальну автостраду та залізницю, що з’єднають Східну Прусію з іншою частиною Німеччини. Планується продовжити декларацію 1934 року на 25 років, що гарантувало б германо-польський кордон. Загалом планувалося провести «загальну політику щодо Росії на базі антикомінтернівського пакту». Поляки, які виявили розуміння проблеми, могли в майбутньому отримати частину радянської України.
Відповідь не змусила на себе довго чекати, 19 листопада 1938 року Ю. Липський повідомив голові нацистського зовнішньополітичного відомства, що «через внутрішньополітичні причини для міністра закордонних справ Бека було б важко погодитися на приєднання Гданська до Німеччини. Але уряд готовий іти назустріч німецьким вимогам». Уже тоді нацисти могли, образно кажучи, стукнути кулаком по столу. Але, як справедливо зауважив Л. Ноель, посол Франції у Польщі, «гітлерівська імперія вважала розумним не дуже настирливо налягати на цю справу».
Початок нового 1939 року зовні не провіщав змін у відношенні третього рейху до Польщі. У січні в міжнародних оглядах преси західних країн підкреслювалося, що розмови про небезпеку сусідній державі з боку Німеччини позбавлені підстав. У цьому місяці в Берліні відбулася зустріч Гітлера і Ю. Бека, в ході якої фюрер запевнив співрозмовника в непорушності положень договору 1934 року, в його особистій зацікавленості збереження сильної національної Польщі, яка повинна тримати на російському кордоні боєздатну армію. Практично те саме повторив своєму колезі І. Ріббентроп, двічі зустрівшись з ним у січні того року.
Але фашистські лідери були єдині в думці, що проблема Данцига і «Польського коридору», що представляє «надзвичайну психологічну складність для Німеччини з емоційного погляду», повинна бути вирішена на користь третього рейху. Вони прийняли до уваги запевнення Ю. Бека, що при її розгляді він не прислухатиметься до «опозиції в кав’ярнях». Плани польської сторони щодо «Радянської України і виходу до Чорного моря «були зустрінуті нацистами з глибоким розумінням». 30 січня 1939 року в промові, присвяченій шестиріччю приходу до влади, фюрер ще раз підкреслив значення германо-польської дружби.
У лютому 1939 року «віроломна» Польща, що мала з Радами з 1932 року договір про ненапад, а 1934 року продовжила термін його дії на десять років, уклала з СРСР першу торгову угоду, чим викликала роздратування в нацистських верхах. У Берліні було заявлено, що «зовнішньо- і внутрішньополітичний розвиток подій у Польщі набув абсолютно небажаних із погляду берлінської політики форм». 8 березня на нараді політичного керівництва третього рейху Гітлер оголосив про необхідність панування Німеччини над Польщею для того, щоб «забезпечити Німеччину сільськогосподарськими продуктами та вугіллям», а 13 березня висловив переконання, що Польща «за своїм станом і територіальним складом вже не може використовуватися проти Радянського Союзу навіть як допоміжна сила».
Надто різкими стали висловлювання нацистського керівництва на адресу Польщі після розв’язання ним чехословацького питання. «21 березня 1939 року в Берліні» І. Ріббентроп у жорсткій формі повторив Ю. Липському вимоги, висунені в жовтні минулого року, намагаючись довести йому необхідність їхнього виконання для вироблення єдиної східної політики, що співпадатиме з інтересами обох держав щодо «захисту від більшовизму». 25 березня аналогічну позицію зайняв фон Мольтке, посол Німеччини у Варшаві, в розмові з Беком, який не втомлювався запевняти в готовності його уряду йти на великі поступки фашистам. Але 28 березня їм було повідомлено, що «інтервенція німецького уряду з метою зміни «status quo» в Данцигу розглядатиметься як напад на Польщу». Рішучості польським лідерам додало обурення народних мас нахабством агресорів і проведена часткова мобілізація в країні.
У такій напруженій ситуації прем’єр-міністр Великої Британії Н. Чемберлен, виступаючи в палаті общин 31 березня 1939 року, заявив, що «у випадку будь-якої акції, що постійно загрожуватиме незалежності Польщі й якій польський уряд відповідно вважатиме за необхідне дати опір своїми національними силами, уряд Його Величності вважає себе зобов’язаним негайно надати польському уряду всю підтримку, яка в його силах». Такий демарш із берегів туманного Альбіону був підтриманий і Парижем.
Але Англія надавала Польщі «незабезпечені гарантії», щоб показати їй залежність зовнішньої політики Варшави від Лондона, створити невпевненість у Берліні щодо найближчих планів західних країн, виключити можливість нової польсько-німецької угоди і спробувати переключити фашистську агресію на Схід. «Нові зобов’язання, взяті вчора Англією, — коментувала впливова газета «Таймс» заяву Чемберлена, — не зобов’язує Велику Британію захищати кожний дюйм нинішніх кордонів Польщі. Вирішальне слово в цій декларації не «цілісність», а «незалежність».
НІМЕЦЬКИЙ НАПАД НА ПОЛЬЩУ НАБУВАЄ РЕАЛЬНИХ ОБРИСІВ
3 квітня 1939 року фюрером був затверджений «Білий план» («ФальВайс»), яким передбачалося нанесення головними силами німців могутніх флангових ударів із кількох сторін, щоб завадити організованому проведенню мобілізації і концентрації польської армії. Остаточною метою було усунення Польщі як перешкоди в політичному та військовому плані для реалізації подальших загарбницьких планів Німеччини. Військові приготування велися таким чином, щоб «здійснення операції стало можливим у будь-який час, починаючи з 1 вересня 1939 року».
Нацистська пропаганда не припиняла доводити німецьким обивателям необхідність приєднання Данцига, почесним громадянином якого 20 квітня 1939 року став Гітлер, будівництва екстериторіальної автостради та залізниці, обурюватися нерозумінням поляками цієї життєво важливої проблеми для арійської нації. На сторінках газет розміщувалися матеріали про дискредитацію і переслідування німецької меншості в сусідній державі, які воно терпить упродовж останніх кількох років. Ці «волаючі факти порушення прав людини» були зібрані в офіційній «Білій книзі», виданій фашистським зовнішньополітичним відомством 1939 року.
Німецьке керівництво вважало, що чаша терпіння переповнилася і потрібно вживати адекватних заходів. Виступаючи в рейхстагу 28 квітня 1939 року, фюрер оповів світовій громадськості про віроломство і підступність керівників Польщі, які за його спиною «виторгувати» у Великої Британії декларацію від 31 березня і відхиляють його пропозицію про урегулювання спірних територіальних питань. Тому нічого не залишалося робити, як анулювати германо-польський договір про ненапад, підписаний 1934 року. Була денонсована і англо-німецька морська угода 1935 року, але британці при відомому розумінні інтересів третього рейху могли розраховувати на встановлення дружніх відносин із ним.
Подальші події підтверджували твердий намір фашистської Німеччини вирішувати польське питання виключно військовим шляхом. Незважаючи на пропозицію поляків усе ж домовитися з нацистами «на принципах добросусідства», на нараді вищого командного складу армії і флоту 23 травня 1939 року Гітлер уточнив дату вторгнення до Польщі, наказавши напасти на неї «за першої зручної нагоди». «Поляки — наш віковий ворог. Польща завжди стоятиме на боці наших противників, — аргументував він свою позицію. — Незважаючи на угоду про дружбу, в Польщі завжди думали про те, щоб використати проти нас будь-яку можливість».
Разом із тим відбувалися англо-франко-радянські переговори про надання спільної протидії агресії в Європі. Погляд Польщі на цю проблему висловив її посол у Москві В. Гржібовський у бесіді з М. Литвиновим. «Польща не вважає за можливе укладання пакту про взаємодопомогу з СРСР у зв’язку з практичною неможливістю надання допомоги Радянському Союзу з боку Польщі, — розтлумачував він сталінському наркому, — а тим часом Польща виходить з того принципу, що пакт про взаємодопомогу можливо укладати лише на умовах взаємності». Виразніше висловився його безпосередній керівник Ю. Бек: «Польський уряд стоїть на твердій позиції: не входити в жодні угоди з одним зі своїх сильних сусідів проти іншого, тобто ні з Німеччиною проти СРСР, ні з СРСР проти Німеччини».
Як доповідав посол США в Польщі А. Біддл державному секретарю К. Хеллу, «нинішню позицію Польщі можна охарактеризувати як лавірування між безладним ходом подій у надії, що займаючись своєю справою і вживши заходів військової обережності для того, щоб відбити можливу загрозу своїм власним кордонам, вона не приверне до себе пильної уваги Німеччини».
Велика Британія обтяжувалася своїми зобов’язаннями стосовно Польщі, взятими нею на себе в березні 1939 року, і шукала шляхів позбутися від них. У липні цього року, використавши міжнародну конференцію з китобійного промислу, що проходила в Лондоні, представники англійського кабінету вели переговори з німецькими уповноваженими про «далекоглядні плани англо-німецького співробітництва». Передбачалося підписати пакт про ненапад на 25 років, «поступово» повертати німцям втрачені колонії, визнати «специфічну зону інтересів Німеччини на континенті, оскільки це не ущемлятиме англійських інтересів», надати третьому рейху англійську позику до 1,5 млн. марок. Але фюрер повинен дати зобов’язання не робити в Європі акцій, які б «призвели до війни, за винятком тих, на які він отримає згоду Англії».
Судячи з усього, остання пропозиція, висловлена Гітлеру, не стосувалася Польщі. «Таємна» мета цього договору полягала в тому, писав Г. Дірксен, посол Німеччини в Лондоні, щоб дати можливість англійцям поступово звільнитися від своїх зобов’язань щодо Польщі. Високопоставлені чиновники з оточення Чемберлена відверто зізнавалися, що угода про ненапад не лише «хімічно розчинила б данцизьку проблему, але і вся Польща була б, як то кажуть, залишена на самоті лицем до лиця з Німеччиною».
ОСТАТОЧНО ДОЛЮ ПОЛЬЩІ БУЛО ВИРІШЕНО В СЕРПНІ 1939 РОКУ
У першій половині місяця нацистське керівництво продовжувало закулісні переговори з представниками Великої Британії про умови укладення широкомасштабного політичного та економічного договору, після чого Г. Герінг зустрівся з діловими людьми Англії, порозумівся з ними і навіть мав намір перетнути Ла-Манш, щоб пояснити в Лондоні необхідність зміцнення зв’язків двох великих держав. Тим часом начальник штабу верховного головнокомандування збройних сил Німеччини В. Кейтель продовжував уточнювати головні напрямки ударів вермахту по польській армії, не забуваючи вказівку фюрера, що наказ може бути віддано в будь-який час.
Наказ про початок операції проти Польщі о 4.30 ранку 26 серпня 1939 року було віддано Гітлером 22 серпня на нараді політичного та військового керівництва країни. У промові перед тими, хто зібрався, він заявив, що знищення Польщі залишається першочерговим завданням, навіть якщо йому доведеться воювати і на Заході. Англія і Франція не нададуть допомоги полякам, вони не зможуть блокувати Німеччину, є неймовірним їхній напад по «лінії Мажіно». «Я підготую на Сході мої загони «Тотенкопф» («Мертва голова»), наказавши їм вбивати безжалісно чоловіків, жінок і дітей польського походження»,— ділився своїми планами фюрер. — Польща буде знелюднена і колонізована німцями». На заклик вождя арійської нації бути «твердими та безпощадними» присутні відповіли ревом схвалення. Ад’ютант Гітлера Шмудт записав у протоколі: «Промову фюрера було зустрінуто з ентузіазмом. Геринг скочив на стіл і почав танцювати, як дикий».
Гітлерові не хотілося щоб щось перешкодило здійсненню його загарбницьких планів щодо Польщі. Його не влаштовувало, що Ріббентроп повинен прилетіти до Москви для остаточного розв’язання питання про радянсько-німецький договір про ненапад 26-27 серпня, а не 23-го. «Напруження між Німеччиною і Польщею зробилося нестерпним, криза може вибухнути з дня на день, — інформував фюрер Сталіна. — Вважаю, що при наявності наміру обох держав вступити у нові відносини одна до одної необхідно не гаяти часу». Радянський керівник зрозумів крик душі нацистського лідера і 23 серпня пакт Молотова—Ріббентропа було підписано.
Польщу не обійшли увагою в цьому документі. «Питання про те, чи є в обопільних інтересах збереження Польської держави і які будуть кордони цієї держави, — зазначалося в ньому, — може бути остаточно з’ясоване лише протягом подальшого політичного розвитку». Але ні Сталіну, ні Гітлеру незалежна Польща не була потрібна. У секретному протоколі до пакту підкреслювалося, що «у разі територіально-політичних змін у областях, які входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити за лінією Нарев, Вісла і Сан».
Звичайно, польському керівництву не було відомо про те, як розпорядилися долею його країни Гітлер і Сталін, воно наполегливо займало антибільшовицьку позицію та своєю категоричною відмовою в разі необхідності пропустити через польський кордон радянські війська сприяло зриву переговорів Англії, Франції та Радянського Союзу. Лише 23 серпня 1939 року, після повідомлення про приїзд Й. Ріббентропа до Москви, було виражено згоду, але не на цей крок, а на те, щоб вивчити питання про радянську військову допомогу. Як заявив Ю. Бек, «ми впевнені нині, що в разі спільних дій проти німецької агресії співпраця між Польщею і Радянським Союзом, технічні умови якої ще потрібно визначити, не виключена (або можлива)».
Гітлера не підвело передчуття, що розпочати війну з Польщею так просто не вдасться, бо «в останній момент яка-небудь свиня підсуне пропозицію про посередництво». 25 серпня 1939 року Е. Галіфакс, міністр закордонних справ Великої Британії, і амбасадор Польщі в Лондоні Е. Рачиньський підписали договір, відповідно до якого обидві держави брали на себе зобов’язання надавати одна одній негайну допомогу в разі прямого чи непрямого нападу з боку «якоїсь європейської держави». У додатковому секретному протоколі пояснювалося, що під «європейською державою» малася на увазі Німеччина. Але й без цього німці зрозуміли, про кого йдеться, і відчули потрясіння від несподіваної новини. Засмучення принесла звістка з Рима про те, що Б. Муссоліні не готовий підтримати свого союзника через непідготованість італійської армії до бойових дій.
Війська вермахту дістали наказ фюрера зупинитися. Офіцери-зв’язківці змушені були на машинах наздоганяти з’єднання вже на марші, а частина з них уже майже вийшла на вихідні позиції. У декількох випадках повідомлення про припинення руху в бік Польщі не встигло дійти вчасно і на деяких ділянках кордону фашистські війська почали «спеціальні операції» — перестрілку, руйнування тунелів, мостів, доріг та інші провокації, але поляки мовчали.
Гітлеру, стурбованому тим, що його переграли, необхідно було «усунути англійське втручання». 25 серпня 1939 року він зустрівся з Н. Гендерсоном, амбасадором Великої Британії в Берліні, і заявив йому про своє бажання в інтересах «європейського миру» припинити образливі випади поляків проти Німеччини. Через нього Лондону було запропоновано широку співпрацю, допомогу там, де вона знадобитися. У той же день відбулася бесіда з Р. Кулондром, французьким амбасадором у Німеччині, якому було заявлено про виняткову повагу до його країни і бажання мати з нею добросусідські відносини. Але в обох випадках іноземні дипломати змогли пересвідчитися, що фюрер збирається йти своєю дорогою до кінця.
Про те, що умови англо-польського договору, підписаного 25 серпня, являли собою, як і декларація 31 березня 1939 року, «незабезпечені гарантії», свідчить відповідь англійського уряду, надіслана Гітлеру. У ній повідомлялося, що «уряд Його Величності сподівається, що німецький канцлер не вважатиме, що через те, що уряд Його Величності скрупульозно враховує свої зобов’язання щодо Польщі, він не прагне використати весь свій вплив для того, щоб сприяти досягненню рішення, яке було б прийнятним як для Німеччини, так і для Польщі». Іншими словами, Англія брала на себе зобов’язання умовити Польщу розпочати діалог із третім рейхом.
Гітлер переконався в тому, що Англія, а також Франція не бажають конфліктувати і шукають шляхів угоди з ним, вважаючи, що він направляє свою країну «до повного виконання її місії в спільній справі цивілізації». Керівники його військової розвідки доповідали йому, що в Великій Британії проведено часткові мобілізаційні заходи, але ознак відправки військ на континент не виявлено. Не було помічено й пересування французьких військ до німецького кордону, так 28 серпня фюрер приймає остаточне рішення — напасти на Польщу вранці 1 вересня 1939 року, про що він віддав наказ керівникам вермахту.
Але фюрер вирішив зобразити з себе «голуба миру з пальмовою гілкою в дзьобі». 29 серпня 1939 року він повідомив Н. Гендерсону про згоду на прямі переговори з Польщею. Було вироблено документ із 16 пунктів, який мав стати умовою для підписання угоди зі спірних питань. Він передбачав, окрім колишньої вимоги приєднання Данцига до третього рейху, і нові — проведення плебісциту на території від Балтійського моря за лінією Квідзін, Грундзьондз, Хелмно, Бидгощ. Німеччина повинна дістати право на екстериторіальну залізницю і автостраду навіть у випадкові, якщо ці райони відійдуть до поляків. Англія і Франція повинні були переконати Польщу відстрочити мобілізацію, призначену на 29 серпня, на два дні. Повноважний представник із Варшави повинен прибути до Берліна не пізніше, аніж опівночі 30 серпня.
Представника польського уряду в призначений час у Берліні не дочекалися. Варшава обіцяла відповісти на запропоновані умови лише до полудня 31 серпня. Й. Ріббентроп відчув особливе задоволення спочатку о 13.00 31 серпня відмовити в зустрічі Ю. Липському, який намагався з’ясувати з ним ці питання, а потім увечері цього ж дня прийняти його, щоб, з’ясувавши у нього відсутність необхідних повноважень вести переговори, відразу ж перервати даремну бесіду. За декілька годин амбасадорам Англії та Франції було повідомлено про німецькі пропозиції до Польщі, а також про небажання її лідерів прилетіти в Берліна для їхнього розгляду, про що німці дізналися з екстрених повідомлень по радіо.
ГІТЛЕР ЗНОВУ ОДЯГНУВ ВІЙСЬКОВУ ФОРМУ
Виявляється, що вона була для нього завжди «дорогою і священною». У промові по радіо з рейхстагу 1 вересня він пообіцяв арійській нації не знімати її «доти, доки не буде отримано перемогу, бо поразка для мене рівносильна смерті». На той час уже було відомо про інсценовані напади групи німецьких карних злочинців, переодягнутих у форму польських солдатів, на радіостанцію в Глейвіці й відданому о 6.30 ранку цього дня наказі фюрера про напад на Польщу. Так починалася Друга світова війна.
У розпал наступу гітлерівських військ на Польщу на боці Німеччини відмовилася виступити Італія, оголосивши себе «невоюючою стороною», а її лідер Б. Муссоліні запропонував 5 вересня скликати міжнародну конференцію для перегляду статей Версальського договору, «які є причиною справжніх складностей», на що погодилися і Англія, і Франція, і навіть третій рейх, висловивши побажання з цього приводу подумати два-три дні. Але, не прийнявши попередніх умов про виведення своїх з’єднань із території Польщі, Німеччина відмовилася від участі в даному заході і продовжувала переможний хід окупованою землею сусідньої держави.
1 вересня 1939 року Польща дізналася, що Англія та Франція готові виконати свої зобов’язання щодо неї. Але, судячи з заяв, зроблених у той день їхніми амбасадорами в Берліні, можна стверджувати, що в британського і французького урядів чіткої думки з приводу подій, які відбулися, не було. Так, Н. Гендерсон, нагадавши Й. Ріббентропу про союзницькі зв’язки його країни з поляками і необхідність припинення агресивних дій, одночасно підкреслив, що сказане носить «характер попередження і його не потрібно розглядати як ультиматум». У подібному дусі виступив і Р. Кулондр.
Лише 3 вересня 1939 року Англія і Франція оголосили війну фашистській Німеччині, що на деякий час «збентежило» Гітлера. Він не міг повірити, що західні країни підуть на такий рішучий крок. Адже їхня нещодавня поведінка свідчила про схильність до поступок агресорам, намір підписати нову угоду. Але незабаром фюрер пересвідчився, що союзники Польщі не мають наміру по-справжньому воювати з ним. Як зазначав Е. Манштейн, начальник генерального штабу групи армій «Південь», «поразка Польщі була неминучим наслідком тих ілюзій, які мали у Варшаві щодо дій союзників. Останні ж, склавши руки, поглядали на знищення свого польського союзника».
