Закінчення. Початок читайте «День» від 27 березня 2020 р.
Поряд із теоретичною діяльністю Ю.Бачинський брав активну участь в організаційно-партійній роботі. Протягом 1890 — 1897 рр. він входив до керівництва УРП. Саме на його категорично вимогу, подолавши активний спротив «старших» радикалів, IV Конгрес партії (грудень 1895 р.) ухвалив положення про те, що Українська радикальна партія добиватиметься політичної незалежності українського народу. Наприкінці 1897 р., внаслідок чергового конфлікту між радикалами, Ю.Бачинський вийшов з УРП і розгорнув діяльність по створенню самостійної політичної партії українського робітництва. Разом із М.Ганкевичем, С.Вітиком, Б.Ярусевичем та іншими у вересні 1899 р. він заснував у Львові Соціал-демократичну партію Галичини і Буковини (УСДП). Вимога політичної самостійності України стала програмною вимогою нової партії.
До першої світової війни Юліан Олександрович входив до складу керівництва УСДП, але основну увагу приділяв літературно-публіцистичній і науковій діяльності. У 1904 р. вийшла друком його праця «Гльосси», в якій містився огляд суспільно-політичного життя Галичини й заклик до галицької молоді активно включатися в боротьбу за кращу долю свого народу. В 1908 р. опублікував велику статтю про відносини української й польської соціал-демократичних партій в Галичині; у 1912 р. — «Зразок публіцистичної несовісності. Відповідь О.Бауерові».
Однак головною його працею того періоду стала велика студія під назвою «Українська еміграція». Для її написання Ю.Бачинський півтора року (1905 — 1906) збирав відповідний матеріал у США та Канаді. 1907 р. він підготував до друку два томи, присвячені українській громаді: перший том — громаді в США, другий — в Канаді. Видати вдалося лише перший (в 1914 р. — під назвою «Українська еміграція в З’єдинених державах Америки»). Щодо другого, то рукопис її згубився у видавництві в період світової війни.
У травні 1915 р. Ю.Бачинський увійшов до складу Загальної Української Ради, створеної з метою консолідації всіх українських політичних сил і репрезентації українського народу під час війни. Однак того ж року його було мобілізовано в австро-угорську армію. Військову службу відбував в угорському місті Мішкольц, куди направляли «непевних» резервних офіцерів різних національностей імперії.
З великою надією зустрів повідомлення про Лютневу 1917 р. революцію в Росії, ловив кожну звістку про державотворчі діяння Української Центральної Ради, прагнув потрапити в УНР. Після краху Австро-Угорської імперії і появи Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) Бачинський повертається до Львова, активно включається в процес розбудови молодої держави. Його обирають членом Української національної ради — парламенту ЗУНР.
Будучи палким прихильником об’єднання двох українських республік — УНР і ЗУНР — в єдину державу, він активно підтримав соборницький процес, що завершився вікопомним Актом Злуки 22 січня 1919 р. За дорученням Директорії УНР став спочатку радником, а згодом головою дипломатичної місії України до США. По завершенню своєї дипломатичної місії влітку 1921 р. опинився в еміграції, оскільки шлях на батьківщину був закритий.
Жив спочатку у Відні, згодом, з 1923 р., в Берліні, з 1931 р. — у Празі. Контактував із представниками різних українських політичних партій та організацій, що діяли в діаспорі, в тому числі з М.Грушевським (до повернення його в УСРР в 1924 р.), К.Левицьким, Д.Левицьким, М.Лозинським, О.Кандибою (Ольжичем), Є.Коновальцем, В.Кучабським, Б.Матюшенком, В.Старосольським, Є.Петрушевичем та ін. Забігаючи наперед, зазначу, що через кілька років каральні органи радянського режиму трактуватимуть це як найочевидніше підтвердження його «контрреволюційної» діяльності.
З тривогою і надією стежив Ю.Бачинський за життям у радянській Україні. Поступово зростали його радянофільські настрої. Не відмовляючись від своєї головної ідеї — незалежної соборної Української держави, він поступово схилявся до думки, що радянська система може бути прийнятною і на її основі Україна зможе «дорости» до реальної самостійності. Тодішню УСРР розглядав як нерівноправну, одну з провінції Росії, вважав, що необхідно боротися за більшу її самостійність, вихід КП(б)У з ВКП(б) і перетворення її на самостійну секцію Комінтерну.
В цей час Ю.Бачинський в основному займався журналістикою. Зокрема, друкував статті в берлінському «Українському Прапорі», львівській газеті «Рада», американських часописах — «Українські Щоденні Вісті», «Нове життя», видавав журнал «Вільна трибуна», співробітничав у інших виданнях. В 1925 та 1928 рр. опублікував окремими книгами збірки своїх статей під спільною назвою «Більшевицька революція і Українці. Критичні замітки». В них автор порушував широке коло проблем, у тому числі щодо характеру більшовицької революції, становища в УСРР і в КП(б)У, перспектив світової революції, розвитку інтеграції капіталістичних країн тощо.
Розуміючи, що написані на основі чужих свідчень його праці можуть бути в чомусь хибними, він вирішує поїхати в УСРР, щоб перевірити достовірність своїх висновків, а також збагатитися документальним матеріалом для нових досліджень. Наприкінці 1929 р., подолавши численні труднощі, Ю.Бачинський приїхав до рідного Львова, в якому не був понад 10 років. Побачився з 85-річним батьком, зустрівся з друзями, намагався з’ясувати долю своєї праці «Українська еміграція в Канаді». Польські власті вороже поставилися до нього через його відверту антипольську орієнтацію. Був сфабрикований судовий процес, і Ю.Бачинський цілий рік просидів у польській в’язниці. Після звільнення жив у Празі, активно добивався візи для поїздки в УСРР. Нарешті, восени 1933 р. отримав її.
28 листопада 1933 р. Ю.Бачинський разом із дочкою Оленою (з дружиною був розлучений) приїхав до столиці УСРР — Харкова. Сповнений райдужних надій і творчих планів, поринув у вивчення «нового життя». Влаштувався на роботу науковим співробітником «Української радянської енциклопедії», був введений до складу її редакційної колегії, уклав угоду з видавництвом «Український робітник» на видання книжки «16 років Радянської України». У зв’язку з цим ретельно збирав документи, вивчав їх, робив нотатки. Та все це раптово скінчилося. Не минуло і півроку з часу приїзду, як він потрапив у лабети радянських каральних органів.
То був важкий і трагічний для України та її народу час. Рани, нанесені примусовою колективізацією й Голодомором, реально загрожували самому існуванню України. В культурній і політичній сферах запанувало ідеологічне насильство й терор. В результаті штучних політичних процесів нещадно винищувався цвіт нації. В таких умовах Юліан Олександрович був приречений до Голгофи. Кращої кандидатури на роль одного з лідерів вигаданої енкаведистами контрреволюційної терористичної організації ОУН в Україні годі було й шукати.
4 листопада 1933 р. слідчі органи ухвалили постанову про утримання Ю.О.Бачинського під арештом. 5 листопада провели обшук і заарештували. 9-го відправили з дотриманням найсуворішої ізоляції до Києва (що став на той час столицею УСРР) для подальшого ведення слідчої справи. Так він вперше потрапив у це омріяне ним з юнацьких років місто. Навіть у найжахливішому сні не могло йому примаритися, за яких обставин і з якою метою це відбудеться. Вже 17 листопада йому було пред’явлено звинувачення за статтями 54-8 і 54-11 Карного кодексу УСРР.
Почалися принизливі допити, безпідставні звинувачення, підготовлені досвідченими «режисерами» очні ставки. Не зупинили карателів ні відсутність справжніх доказів контрреволюційної діяльності, ні радянофільські погляди підозрюваного, ні те, що він був громадянином іншої країни (Польщі), ні вже досить похилий вік. Основним доказом його «контрреволюційної» діяльності стали вилучені при арешті три записники, в яких містилися прізвища й адреси відомих українських громадських діячів, а також окремі виписки із зарубіжної преси про голод в Україні. Звинувачували його по одній справі разом з Антоном Крушельницьким — відомим літератором, колишнім міністром освіти в уряді УНР (в 1919 р.), також співробітником «УРЕ».
Варто зазначити, що в період судового процесу Ю.Бачинський поводив себе з гідністю і великою мужністю. На відміну від А.Крушельницького, всі звинувачення він рішуче відкидав і винним себе не визнав. Цей рідкісний і прикрий для тодішньої радянської феміди факт змушені були констатувати в своїх документах самі слідчі. Мабуть, через явну необґрунтованість зібраних поспіхом звинувачень виїзна сесія військової колегії Верховного Суду СРСР 14 грудня 1935 р. ухвалила справу Крушельницького, Бачинського та ще чотирьох осіб повернути на додаткове розслідування.
15 лютого 1935 р. звинувачувальне заключення по слідчій справі №1225 Крушельницького А.В. і Бачинського Ю.О. було завершено й направлено на розгляд військової колегії Верховного Суду СРСР. А 28 березня 1935 р. цей зловісний орган вирішив долю звинувачених, присудивши «Крушельницького Антона Владиславовича і Бачинського Юліана Олександровича до позбавлення волі строком на 10 років кожного, вирок остаточний і оскарженню не підлягає» (Архів служби безпеки України. — Спр. 44987. — Арк. 214). Важко сказати, випадково чи ні, дата вироку збігається з 65-річчям засудженого. Мабуть, карателі спеціально постаралися поєднати ці події.
Відбував Бачинський покарання у Біломор-Балтійському виправно-трудовому таборі, де й помер 6 червня 1940 р. Точне місце смерті й поховання невідомі. В жовтні 1957 р. його справу переглянуто, й за відсутністю складу злочину Ю.О.Бачинський був реабілітований.
Сьогодні боротьбу за самостійність і соборність України, речником яких був Ю.Бачинський, продовжують нові покоління українських патріотів. Як і колись, мова йде про найвищі цінності — свободу, незалежність, право на існування нашого народу, його добробут і щастя. Як наприкінці ХІХ — початку ХХ століть герою цього стислого біографічного нарису дуже боліло питання масової еміграції українців у пошуках кращої долі в інші країни, так і в наш час ця проблема залишається болючою й актуальною.
