Стародавні римляни, які осягли універсальну мудрість історії, справедливо твердили: «Часи змінюються, і ми змінюємося разом з ними». Ця істина цілком застосовна до долі (особливо посмертної долі) найзнаменитішого романтичного поета Європи першої половини ХIX сторіччя, лорда Джорджа Ноеля Гордона Байрона (1788–1824). Справжній «володар дум» цілого покоління (про свою найглибшу повагу до Байрона багато разів заявляли Гете, Пушкін, Лермонтов та інші видатні діячі культури; є підстави вважати, що з творчістю автора прославлених поем: «Дон Жуан», «Корсар» і «Манфред» був знайомий і наш Тарас Шевченко) — цей великий співак свободи нині ґрунтовно забутий. Бурі ХХ сторіччя, потрясіння революцій і світових воєн немовби «відсунули» дух байронівської творчості, проблеми, які його хвилювали, в темну імлу минулих віків...
Тим часом життя і творчість лорда Байрона у високій мірі цікаві — як самі по собі (уявімо тільки: виходець з дуже знатного аристократичного роду Англії переходить, неначе знехтувавши легким і комфортним життєвим шляхом, що відкривався перед ним, на революційні, радикальні позиції, покидає Батьківщину, стає найактивнішим політичним діячем, борцем за свободу Італії і Греції; перед нами — не лише всесвітньо відомий поет, а й прекрасний оратор, боксер, плавець, улюбленець жінок...), так і, не побоїмося сказати, й сьогодні актуальним «колом ідей», що в них є — вождь і народ, доля героїчної особистості в безнадійних, трагічних обставинах, сутність свободи і под. Більше того, для нашого українського читача, ймовірно, небайдужий буде такий факт: Байрон, який завжди виявляв найживішу цікавість до історії європейських країн, одну з кращих своїх поем присвятив життю гетьмана Івана Степановича Мазепи!
Відразу ж потрібно сказати: перед нами — витвір зрілого Байрона, що вже досяг вершин майстерності (поема «Мазепа» написана 1818 р. в Італії, де Байрон жив тоді в еміграції; опублікована в червні 1819 року в Лондоні, викликала, і це важливо відзначити, помітний сплеск інтересу в Європі до особистості Мазепи, до історії України взагалі — така велика була слава творця поеми!). Зрозуміло, будучи великим поетом-романтиком, вважаючи при цьому за краще створювати образи людей незвичайних, навіть виняткових, що помітно височать над «середнім рівнем» свого оточення, лорд Байрон і тут залишився вірним собі.
Отже, перед нами Мазепа — романтичний герой. Через 10 років Пушкін у поемі «Полтава» (1828) пензлем геніального, але вельми тенденційного митця намалює відомий і сьогодні майже всім портрет Мазепи — хитрого, жорстокого і владолюбного старого, невірного як у службі царю Петру, так і в коханні... У Байрона розповідь про Мазепу також починається з того, що на «сцені» поеми з’являється старий гетьман, який відступає (якщо хочете — який рятується втечею) зі своїми небагатьма прихильниками разом з військами шведського короля Карла XII. Але основний акцент автор робить на барвистому, романтично контрастному оповіданні про любовну пригоду юного, 18-річного Мазепи, красеня і честолюбця, що проходив свого роду «стажування» при дворі польського короля Яна-Казимира і нестямно закохався в якусь аристократку — що мало не коштувало йому життя...
Дія відбувається, очевидно, в середині 60- х років XVII сторіччя (зазначимо, що багато які обставини життя Мазепи, образно кажучи, «покриті туманом легенд»: так, остаточно не встановлено навіть точну дату його народження: називають 1639-й, 1644-й і навіть 1629 рік). Літній, але ще дуже міцний, сильний духом гетьман, який щойно пережив кошмар Полтави («Хмурый, старый, Как дуб, что снес грозы удары»; тут і далі російський переклад В. Мазуркевича) згадує бурхливі дні юності, щоб розповіддю про них відвернути короля Карла від гірких думок і «тупой боли» ран. Це оповідання і займає 2/3 обсягу поеми.
«Такой, как я, не знает меры
В добре и зле» — така самохарактеристика Мазепи, який поетично відтворюється Байроном (погодьмося, що вона, з одного боку, психологічно точна, а з іншого — доповнює новими, часом несподіваними, рисами відомий нам образ цього прославленого правителя України як людину, позбавлену бурхливих почуттів і емоцій, гранично раціонального і передбачливого, політика «до мозку кісток». «Любил тогда — люблю теперь» — ось кредо Мазепи, який, згадуючи про цю романтичну драму, що мало не коштувала йому життя (старий і зарозумілий чоловік красуні- польки, багатий граф, дізнавшись про роман дружини, бере молодого Мазепу в полон і, прив’язавши його арканом до тіла дикого, необ’їждженого коня, пускає в степ!), ні про що не шкодує. Причому ось що важливо: з контексту байронівської поеми випливає, що так само постійний Мазепа не лише в коханні до жінки, а і в любові до України (не даремно поет називає його «героєм»).
Нагадаємо, що 1818 року, коли писалася поема, саме ім’я країни — Україна — перебувало в імперії Романових під найсуворішою забороною. Тим більше благородний вчинок Байрона, першого поета Європи тієї епохи, що зумів пройти «крізь імлу забобонів» і чесно, щиро і зі співчуттям написати про одну з найяскравіших фігур нашої історії (уточнимо заради повноти картини, що у прославленого лорда були попередники; так, працюючи над поемою, він дуже уважно прочитав фундаментальну працю Вольтера «Історія Карла XII»). Витвір Байрона — яскраве свідчення того, що духовний зв’язок між Україною і Європою не припинявся і в найтяжчі для нашої країни часи. Ця поема, крім усього іншого, доставляє і високу естетичну насолоду. І хотілося б дочекатися появи адекватного її українського перекладу...
