Рівно 70 років тому на Великій Волині як ніколи гостро стояло питання двомовності, або так званого утраквізму. У пані Кліо можна повчитися, аби не наступати на вельми схожі граблі нині, коли питання двомовності набуло неабиякої гостроти. Чи варто тут легковажити? Звернімо увагу, що конституція Польщі 1921 року проголошувала право українців на користування рідною мовою, а основний закон Речі Посполитої 1935 року ще й деталізував це право. Однак на практиці все виявилося іншим. Українська мова опинилась над прірвою. Демократична конституція довоєнної Польщі не стала фундаментом для писаних і неписаних законів посадовців. Чи могла бути Річ Посполита демократичною за таких умов? Чи були очманілі «штурмовики» українства справжніми патріотами Польщі? Про це можна сперечатися, але факт залишається фактом: якщо 1923 — 1924 навчального року на теренах Волині було 289 українських шкіл, то через десять років їх залишилось лише чотири. Коли в школі батьки 20 учнів виступали за державну мову (тобто польську), то навчання ставало двомовним.
Середина 1930-х років на західноукраїнських землях, що перебували під Польщею, позначена наступом польських шовіністів на українське слово. Воно муляло тим, хто не зважав навіть на конституцію своєї держави, де зазначалося, що Річ Посполита — демократична республіка. Утиски шкільництва розпочалися впровадженням так званих утраквістичних, тобто двомовних, шкіл. Автор утраквістичного закону, міністр освіти Станіслав Грабський сподівався на використання цього «винаходу» як знаряддя політики загальної денаціоналізації українства. «Не мине й двох десятків літ, як українське питання в Польщі не існуватиме», — твердив він. Запроваджені в 30-ті роки школи, наприклад, на Волині, дуже відрізнялися від тих, що були в роки царизму. Поборник рідної української мови професор Андрій Вічарук просвітлюватиме місцеву інтелігенцію: «Різниця між теперішньою й давньою школами — раніше давали більше знань, а тепер школи виховують у певному напрямку».
У діях чиновників Речі Посполитої мовне питання відходило на задній план, у шкільництві панувало виховання в інтересах держави. Це було окреслене шкільною програмою 1934 року: «Метою школи є виховання й навчання молоді, свідомої своїх обов’язків, і творчих громадян, які розуміють співвідповідальність у доступному для них закресі за цільність і добро Речі Посполитої».
Українське питання широко обговорювалося в сеймі. Наприклад, український посол Сергій Тимошенко виступав сміливо й відверто, констатуючи факти: українці гірко помилилися, вони спокійно сприйняли двомовність, бо вірили, що влада сумлінно впроваджуватиме утраквізм у школах, але вчителі не знали не те що психологічних чинників дітей, але й їхньої рідної мови. Лише в гімназіях вивчалася українська мова, а у фахових та середніх школах нею нехтували. Незадовільне знання української не було підставою для того, щоб залишити учня на другий рік у тому ж класі.
У цей же час на Волині з 75-відсотковим українським населенням у шкільництві серед 24 інспекторів та підінспекторiв був лише один українець, не було жодної державної гімназії з українською мовою викладання. Для «виконання» закону Станіслава Грабського в Рівному місцевий сеймик звів лише стіни й покрівлю державної україномовної гімназії. У Кременці (нині — Тернопільська область) поступово ліквідували теологічний ліцей, де виховували кадри для православного духовенства (священнослужителів готували у Варшаві, звичайно, для богослужінь польською мовою).
Тверезомисляча польська інтелігенція, що входила до могутнього Об’єднання польської політичної думки (ОППД), відстоювала право місцевої людності на розвій рідної мови. Однак польські шовіністи мали більше сил, і засновник ОППД волинський воєвода Генрик Юзевський зазнав від них чимало неприємностей як «запроданець» тощо. «В інтересах» Речі Посполитої компрометація Генрика Юзевського була нещадною, нелюдською. Судили навіть газету Wolyn, котра відстоювала розсудливу позицію воєводи. На вимогу прокуратури було ліквідовано тираж газети за 3 березня 1936 року, яка закликала отверезитись від шовіністичного дурману.
Невдовзі український посол до сейму Степан Скрипник твердитиме бюджетній комісії цього високого владного органу: «Думки творців шкільного закону пішли російськими шляхами, гадаючи, що те, чого не пощастило осягнути царатові протягом 200 років, удасться здійснити прихильникам цієї методи протягом 20 — 25 років».
Спротив українському слову чинили й польські «низи». Так на початку 1938 року в Ківерцях (нині — райцентр Волинської області) відбулися збори польської громадської організації «Залізнична родина», які звернулися до своєї Головної управи в м. Варшава з проханням поклопотатися перед Міністерством віросповідань та освіти, щоб їхніх дітей звільнили від «примусового» вивчення української мови...
Як бачимо, ніби шляхетний, утраквістичний закон Станіслава Грабського був дещо романтичний так само, як і проголошений демократично-республіканський устрій Польщі. Виходячи з аналізів тодішньої ситуації, зроблених у Малопольщі воєводською газетою Wolyn й Об’єднанням польської політичної думки, двомовність вимагала беззастережного втілення ідей, зокрема маршалка Юзефа Пілсудського, щодо взаємоповаги польського та українського народів, у котрих був спільний ворог — більшовизм. Однак переміг польський шовінізм.
«Щоб виконувати шкільний закон С. Грабського бодай з мінімальною користю для державних інтересів Речі Посполитої, треба знати мову, культуру, звичаї й психіку того народу, серед якого працюється, в рівній мірі, як мову, культуру, звичаї й психіку свого власного, польського, народу. Не кажемо, що це є мрією взагалі, можемо лише ствердити, що це нездійснима мрія ні сьогодні, ні завтра», — так березня 1938 року сумно підбивала «підсумки» утраквізму газета «Волинське слово».
