Серед полководців Великої Вітчизняної війни майже не залишилося вихідців із царських офіцерів, які перейшли на службу до Радянської Росії після жовтневого перевороту. Вважається, що офіцери, які добровільно перейшли в робітничо- селянську Червону Армію, загинули під час загального армійського погрому 1937— 1938 рр. Насправді, понад 3,5 тисячі колишніх офіцерів винищено було раніше, ще в 1930—1931 рр.
Чех за походженням, генерал Ярослав Штромбах — один із них. У минулому році йому виповнилося б 110 років з дня народження.
У долині річки Огрже, що поповнює Ельбу, а схилами Чеського середньогірря підіймається до висот Крушельних гір, розташоване містечко Лоуни, де в родині власника друкарні 10 липня 1894 року народився Ярослав Штромбах.
Ще хлопчиною освоїв він гру на скрипці, а підріс — став допомагати батьку. Знайомився зі змістом газет, що друкувалися, от так і долучився до робітничого руху. До революційної свідомості було ще далеко, але дух незгоди вже оволодівав думками юнака. У комерційному училищі м.Пльзень піддався політичному впливу соціал-демократів. Дирекція жорстко обмежувала участь студентів у політичному житті. Коли ж в місто мав приїхати відомий ліберал Томаш Масарик (пізніше, у 1918—1935 рр. — Президент Чехословаччини), студентам категорично заборонили зустрічатися із ним. Молодий Штромбах порушив заборону, мало того — доповів на зборах місцевої соціал-демократичної організації про зустріч з головою Чеської народної партії. Зрозуміло, що розгніваний директор запропонував батькові терміново забрати сина з учбового закладу. З нового навчального року Ярослав учився вже в комерційному училищі в Празі. «Я мріяв про те, — писав пізніше Я.Штромбах, — що ніколи не стану вступати у спадщину батька...». На цьому ґрунті в родині відбулось чимало непорозумінь. Батько мріяв про розширення власної справи в столиці і робив усе можливе, щоб залучити єдиного сина до своєї справи.
З початком Першої Світової війни Я.Штромбаха призвали в чеську армію. Одержавши початковий вишкіл, потрапив на східний фронт у піхотні війська, де брав участь у бойових діях проти братів-слов’ян. У вересні 1915 року опинився у російському полоні, як і багато інших вояків. На початку наступного року він вступив до Чехословацького легіону, сформованого царським урядом із військовополонених чехів та словаків, що пізніше переріс у корпус. Маючи звання унтер-офіцера, служив у частині, що перебувала в складі резерву російської армії під м.Сарни (нині Рівненщина).
Трохи несподіваною для нього стала лютнева революція 1917 року. Вона принесла чимало змін у політичних настроях добровольців. Я.Штромбах був призначений взводним, обраний головою ротного комітету, а потім членом полкового та бригадного комітетів. Він уважно спостерігав за політичними подіями на його вітчизні. До Росії прибув Т.Масарик — голова Чехословацької національної ради – створеної в Парижі, – своєрідного нацуряду у вигнанні. В квітні 1917 року він організував у Києві з’їзд чеських та словацьких добровільних військпідрозділів Росії, із складу яких пізніше сформували Окремий чехословацький армійський корпус.
На з’їзді солдатських депутатів, за висловом Я.Штромбаха, він почав «дихати більшовицьким повітрям» — зійшовся в поглядах із солдатами- більшовиками, які рішуче змінили світогляд чеського бійця. Він опублікував кілька статей войовничого характеру в пресі. Після того, як більшовики здійснили жовтневий переворот, Чехословацький корпус залишався вірним попередньому російському уряду. На цій підставі його перепідпорядкували Чехословацькій нацраді і домовилися з новою владою Росії щодо заходів про його евакуацію до Франції через Сибір та Владивосток. У цьому зв’язку чеська секція ЦК партії запропонувала Я.Штромбаху їхати агітувати в чехословацькі легіони: він знав військових, а багато хто знав його. Ярослав погодився. Обрав місцем подальшої служби Пензу. Він інтенсивно працював серед військових чехословацьких ешелонів на залізниці. По розпорядженню центра, утворилася комісія з роззброювання, а Я.Штромбаха призначили командиром знов створеного загону чехословацьких інтернаціоналістів. Земляки задобрювали чеського командувача всім найдорожчим та пропонували з останнім ешелоном повертатися додому. Йому гарантували негайне присвоєння офіцерського звання в штабі Чехословацького корпусу, повернення на батьківщину — «вільну й демократичну»... Я.Штромбах навіть не шукав зручної формули згоди. Навпаки, прибивався до Червоної Армії, що створювалася.
У великодні свята 1918 року Я.Штромбаха призначили командиром підрозділу, (назвавши його «Чеський інтернаціональний загін»), який виїхав до Саратова (губвиконком оголосив, що місто у небезпеці) на придушення повстання керівника оренбурзького казачого уряду А.Дутова. Зведений загон перейменували у 1-й Пензенський інтернаціональний полк. Його бійцями були чехи, німці, словаки, мадьяри тощо. У часи громадянської війни в Росії нараховувалося більш 250 інтернаціональних загонів. Під час наступу на Уральськ, Я.Штромбаха призначили начальником тільки-но сформованої дивізії уральських полків, а незабаром — начальником Ново-Зенської дивізії.
З початком німецького наступу в Прибалтиці він уже командував новосформованою 3 ю бригадою 11-ої стрілецькоїдивізії. У її складі воював під Режице (нині м.Резекене, Латвія), під Митавою (м.Елгава, Латвія) та у складі військової групи під Верро (нині м.Виру, Естонія). Під час бойового переходу полку Я.Штромбаху із шістьма розвідниками довелося тричі перепливати річку, що розлилася навесні. В одній сорочці, зберігши партквиток і картку нареченої, йому вдалося вижити. Керівництво фронту запропонувало йому в знак нагороди золотий годинник або 5.000 карбованців від Естонської Трудової Республіки. Він погодився на останнє — потрібні були гроші, оскільки вже збирався одружуватись.
Пізніше Я.Штромбах отримав термінове завдання перейти в розпорядження командарма Південного фронту О.Єгорова, який перебував під Орлом. Бригада чеського інтернаціоналіста брала участь у воронезько-касторненській операції проти білих військ К.Мамонтова. Восени 1919 року підрозділи Я.Штромбаха стримували наступ кінноти командуючого кавказьким корпусом «збройних сил Півдня Росії» А.Шкуро. Бригада програла бій. Командира викликали у РВР армії і доручили повернутися в Пензу. По дорозі він захворів на тиф, а після видужання мав відправився на Дон: штаб бригади уже стояв під Усть-Медведицьким (нині м.Серафімович Волгоградської області). Довелося битися з військами Н.Махна, доки парламентери не донесли повідомлення РВР фронту про перемир’я з українським повстанцем.
Восени 1920 року Я.Штромбах прибув у розпорядження 11-ї Армії РСЧА, що перебувала у Закавказзі й одержав призначення командувати 54-ю військовою бригадою. Нагадаємо, що того року в Зангезурі почалося повстання дашнаків. Члени місцевої партіі «Дашнакцутюн» обстоювали звільнення вірменів від турецького ярма за допомогою західних держав, але мали одночасно на меті відрив Вірменії від радянської Росії. Повстання охоплювало нові райони. Для ліквідації повстання була організована Зангезурська ударна група 11-ої Армії, а бригада під командою нашого героя брала участь у складі її 3 ої ударної колони. Бої набулизапеклого характеру.
Для наступу на Тифліс (нині Тбілісі, Грузія) командування армії створило групу тифліського напрямку, до її складу входила також і 54-а бригада. Вона мала зайняти укріплений Яглуджинський хребет і Коджорські висоти, що захищали підступи до Тифлісу. Війська середньої бойової ділянки, за безпосередньою участю 54-ої бригади, опанували висоти та до кінця дня 16 лютого 1921 року закріпилася на позиціях... Та розбиті частини дашнаків залягли під Ново-Баязетом (Вірменія). Саме на цій ділянці розмістилися червоноармійські частини баязетовського напрямку під командою Я.Штромбаха. Снігопад і сніжні замети, глибина яких сягала понад метр, через зношене взуття багато хто з бійців поморозив ноги — все це ускладнювало бойові дії. Потрібно було захопити укріплені позиції на гірських висотах, зайнятих противником. Рішучий бій розгорнувся на світанку 24 лютого, особливо запеклий — за церкву Шавнабад, гору Сигнальну і висоту, яка на карті відзначалася номером 1046. Атакуючи висоту, бійцям бригади доводилося підніматися по її крутих схилах, буквально потопаючи у снігу. Противник контратакував, але частини червоноармійців знову й знову йшли в наступ. Висоти, додамо, захищалися відбірними місцевими військами. Після нічної атаки, на 8 годину ранку наступного дня командувач доповідав: вийшли на висоту 1046. Війська, які чинили опір, безладно відступали... За вміле керівництво бригадою на згаданій ділянці її командир був нагороджений найвищою бойовою нагородою Радянської Росії — орденом Червоного Прапора.
На завершення військової операції орденоносця Штромбаха у квітні 1921 року призначили начальником 18-ї кавалерійської дивізії і він отримав розпорядження перекинути військові підрозділи через Баку та водяним шляхом до Пермі. А самого командира запросили від делегації КП Чехословаччини на III конгрес Комінтерну. З цією метою він помандрував до Москви.
В тому ж році Я.Штромбах отримав у радянській столиці дозвіл на двомісячну відпустку і виїхав на батьківщину. Супроводжувала його дружина Ніна Іванівна, вона працювала в системі народної освіти і в той час була вагітною.
Нагадаємо, що чеський емігрант на початку 1918 року став членом РКП(б), а у жовтні того ж року було проголошено незалежну Чехословацьку Республіку (хоча юридично ця держава визнала СРСР лише 1934 року). В цьому зв’язку Чеська народна Рада прийняла рішення, яким визнала вчорашнього біженця «поза законом». На прикордонному переході Я.Штромбаха зустрічав батько, який на той час став впливовим чеським патріотом. У серпні 1921 року вони прибули до батьківської домівки. Місцеві політичні сили зустріли прибуття радянського посланця з упередженням, мітингували перед будинком його батьків. На зустрічі з міністром закордонних справ Чехословаччини Едуардом Бенешем (1918— 1935рр.) той закликав Я.Штромбаха залишатися на Батьківщині. Поки прибулий розмірковував, його навіть призвали в чеську армію — прослужив майже місяць. На рідній землі Я.Штромбаха у Північно-Західній Богемії народився його перший син. А всього в родині Штромбахів було троє дітей.
Воля, рівність і братерство на зламі століть тривожили думки людей. Однак вражаюча швидкість російських революційних змін 1917 року аж ніяк не означала легкість будівництва нового державного ладу, хоча такі перспективи у 20 х роках минулого століття здавалися більше ніж обнадійливими — за них йшли в бій. Зодчі одноманітної країни займалися створенням «нової» держави. Герой публікації, а з ним і чисельні його однодумці, на початку ХХ століття багато чого в політиці ще не розуміли. Я.Штромбах виріс у близькій слов’янській країні, проявив особисту мужність у часи громадянської війни, йому на той час ще не виповнилося і 30 років… Ярослав Антонович Штромбах вирішив таки повернутися до СРСР.
Надалі життя емігранта було пов’язано з Україною. Із січня 1922 року він служив у Розвідуправлінні РСЧА, але штабна робота його не приваблювала. З 1923 року був заступником командира 23-ї дивізії, з 1924 — командир 7-ої дивізії й начальник гарнізону у Вінниці, а пізніше, командир 44-ої стрілецької дивізії та начальник гарнізону в Житомирі. Ця дивізія була знаменитою через ту обставину, що в 1919 році командував нею Микола Щорс, а після його смерті вона носила його ім’я. Очолив Я.Штромбах командування в проблемний для дивізії час. Тільки-но московське військове керівництво висловило своє невдоволення і на цій підставі змінило командувачів дивізією та корпусом. Суворий за характером, начдив між тим прийшовся до душі бійцям. Він хоч і був малокомпанійським, але значно різнився з попередніми, за відозвою воєнспеців, «хамами».
Характерні для начдива особисті якості давали підставу для того, щоб на IХ—ХI Всеукраїнських з’їздах Рад його обирали членом ВУЦВК, він був членом бюро Волинського окружкому компартіі, членом президії Житомирської міськради... Та виявилося, що його відданості молодій державі замало: начдива заарештували у грудні 1930 року як активного учасника «справи «Весна».
Декілька слів щодо свідчень дослідників. За версією ОДПУ, колишні царські офіцери та емігранти, а за ними «гнила» інтелігенція і куркулі, щороку чекали чергової інтервенції, як правило навесні. Байки про очікувану весну стали приводом для формування кодової назви «Весна» щодо «військово-офіцерської контрреволюційної організації» (слідча стислість — «справа «Весна»). У журналі «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД- КГБ» за 2002 рік йдеться про те, що «справа «Весна» відрізнялася своїм всесоюзним масштабом, мала політичне значення, а оскільки стосувалася військової галузі — визнавалася знаковою у відносинах радянського режиму (що остаточно почав набувати тоталітарних рис) із старою військовою інтелігенцією.
Відомо, що майбутній «вождь всех народов» визнавав превентивні репресії найкращим способом боротьби з потенційною небезпекою. Начальникам особвідділів військових частин у березні 1926 року було надіслано «орієнтування», що, зокрема у Житомирському окрузі, виявлені «організації» із колишніх учасників «Волинської повстанської армії». Дії слідчих уже мали безмежну довіру партії...
Важливо відзначити, що у справі начдива 44-ї немає ні ордера на арешт, ні звичайних анкет. Справа починається постановою про початок слідства від 28 лютого 1931 року. Мабуть, не витримав Я.Штромбах тих «умов ув’язнення», бо повідомив про співробітництво з чехословацькою розвідкою в особі агента, якого бачив один раз в житті та навіть не запам’ятав. Стверджувалося, що начдив був «керівником воєнно-офіцерської й контрреволюційної організації по Житомирському гарнізону». Підтверджували звинувачення представники керівництва Українського військового округу (УВО): колишній заступник командувача-начальник штабу С.Бєжанов та його заступник С.Івановський. Масові арешти в рамках цієї справи почалися в кінці лютого 1931 року. Невдовзі С.Бєжанов додав свідчення про причетність «начальника штабу РСЧА Б.Шапошнікова».
Окремо треба відзначити, що доповідні нотатки та збірники свідчень заарештованих щодо «справи «Весна» регулярно надсилалися в Москву, з ними знайомився особисто Й.Сталін. Отримавши згадані матеріали, він у присутності В.Молотова, К.Ворошилова і Г.Орджонікідзе 13 березня 1931 року зробив очну ставку між начальником штабу РСЧА із згаданими заявниками з УВО. На ній Б.Шапошніков з притаманною йому твердістю спростував звинувачення. За таких обставин українські інформатори визнали себе керівниками «організації всеукраїнського збройного повстання». За їх свідченнями, згадана «організація» охопила майже всі місцевості України, вони називали керівників з 14 регіонів, а керівництво ОДПУ з готовністю доповіло, що всі вони заарештовані. Зокрема, новітні організатори заколоту начебто планували, що на бік повсталого селянства мають перейти, у числі інших, і воїни 44-ї стрілецької дивізії під командою Я.Штромбаха.
Переслідування чеського етносу мали свою національну специфіку. Житомирський гарнізон у той час знаходився в прикордонній смузі України. Начдив приймав тут своїх чеських батьків. У ряді селищ Житомирської округи були розташовані чеські національні колонії, призовом молоді з яких поповнювався і місцевий військовий гарнізон. Про все це знали окружні керівники і найвище українське військове командування. Разом із тим природність цих фактів дала можливість слідчим вбачити наявність у справі чеської розвідки. Так Голова ДПУ УРСР В.Балицький доповідав Москві про хід оперативно-слідчої роботи за «справою «Весна» в січні 1931 року: «...подальшим розворотом слідчо-оперативної розробки в справі Всесоюзної військово-офіцерської організації, встановлені такі нові моменти: колишній комдив 44-ї Штромбах на допиті в моїй присутності за участю т.Якіра, а також на очній ставці з резидентом розвідки Чеського генштабу..., заявив, що поряд із передачею ряду найважливіших мобілізаційних документів, у його завдання входило відкриття фронту противнику в момент початку інтервенції, щоб не дати можливості відмобілізуватися Київському гарнізону...».
То хто мав право вагатися? Рішенням парторганів в лютому 1931 року Я.Штромбаха виключено з лав компартії. Колегія ОДПУ 20 травня, не зважаючи на заслуги, засудила відважного інтернаціоналіста до вищої міри політичної кари — розстрілу. Вирок стосовно колишнього начдива 44-ї виконано в Харкові о другій години ночі 27 травня 1931 року.
Справа «Весна», як бачимо, була настільки сфальсифікованою, що навіть окремі працівники ОДПУ вважали судові справи на військових спеціалістів «дутими», штучно створеними, висловлювали недовіру до свідчень і визнань арештованих. Але замість того, щоб встановити істину, політбюро ЦК ВКП(б) 6 серпня 1931 року прийняло постанову про зміни в складі ОДПУ тих осіб, які посміли висловити власну думку. Додамо, що улітку 1931 року органи ДПУ завзято доповідали ЦК КП(б) України, що по «справі «Весна» всього «пройшло» 2.014 осіб, у тому числі заарештовано військовослужбовців — 305, громадських осіб — 1.706. Долю Я.Штромбаха розділили 27 військовослужбовців та 546 — громадян. Щодо інших причетних, то вони терміново поміняли військові частини, їх відправили до таборів, на заслання... В результаті масових арештів 1930—1931 рр. всього було репресовано, за даними досліджень, не менше 10 тис. осіб колишніх російських офіцерів. Таким чином, після «Весни» 1931 року залишилися одиниці військових, що професійно були підготовлені в дореволюційній Росії. Справа «Весна» стала прологом нових репресій, що відчули військові, масово винищені у 1937—1938 рр.
