В тисячолітній історії українського народу було чимало трагічних подій, але всі їх перевершує своїми катастрофічними розмірами й наслідками Голодомор 1932 — 1933 рр., жертвами якого стали, за різними даними, до 5 млн. людей, головним чином представників українського селянства, котре впродовж багатьох століть було живильним джерелом існування українського етносу.
Від того часу, коли сталося це страшне лихо, радянська влада всіляко намагалася приховувати від народів СРСР та світової громадськості його масштаби, зводячи справу до наявності певних продовольчих труднощів, до того ж, начебто, викликаних спробами заможних елементів села (куркулів і частини середняків) чинити спротив соціалістичній реконструкції сільського господарства.
Але у Європі та за океаном, де була численна українська еміграція, добре усвідомлювали справжні розміри Голодомору та його жахливі наслідки. Так, уже у відозві Союзу українських журналістів та письменників на чужині (Прага) за квітень 1932 р. «До опінії всіх цивілізованих країн» зазначалося, що «через масове відбирання в української людності збіжжя, яке російська радянська влада вивозить за кордон по демпінгових цінах, в Україні вже тепер панує справжній голод як серед міської, так і серед сільської людності».
Однак весна 1932 р. була лише початком того страхіття, яке повільно насувалося на український народ. Апогеєм нечуваних страждань населення України від голодування, масової смертності від недоїдання, проявів людоїдства та трупоїдства стали кінець 1932 р. та перша половина 1933 р.
Чому саме в цей період, особливо в січні — червні 1933 р., відбулася найстрашніша, наймасовіша загибель людей? Адже й у попередні роки, внаслідок державних хлібозаготівель і колективізації, в селах панував голод, проте такої масової смертності українське селянство ще не знало.
На наше глибоке переконання, застосування жорстоких репресій проти мільйонів селян, організацію тотального переслідування і знищення українського етносу, його мови і культури в Україні й поза її межами в цей період започаткувала постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і Західній області», яку підписали Й. Сталін і В. Молотов. Вона опублікована майже у всіх збірниках документів і матеріалів, присвячених Голодомору 1932 — 1933 рр., про неї згадують історики і дослідники, проте грунтовного її аналізу — як з історичного, так і юридичного боку — ще й до цього часу немає. Разом із тим, зазначена постанова є ключовою і ставить за мету остаточно покінчити не з будь-яким опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу.
Коли уважно читаєш постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 р., яка майже повністю присвячена хлібозаготівлі в Україні та Північному Кавказі, звертає на себе увагу згадка про Західну (нині Смоленську) область Російської Федерації. Хоча вона й внесена в заголовок постанови, проте їй присвячено лише один короткий абзац, що зобов’язував керівників області І. Рум’янцева та І. Шелехеса закінчити план заготівель зернових до 1 січня, а льону — до 1 лютого 1933 р. І все . Крапка. Жодних погроз, вказівок щодо репресій у випадку невиконання плану в Західній області Росії постановою не передбачалося.
Зате для українських селян, в тому числі й для українців, котрі мешкали на Північному Кавказі, Й. Сталін і В. Молотов вимагали від партійних, радянських і каральних органів застосовувати широкий набір репресій: висилка, вилучення продуктів і майна, ув’язнення в концтабори, розстріл і т. п.
Визначивши, як треба покарати «організаторів саботажу хлібозаготівель» (у тому числі й тих, у кого був «партквиток у кишені»), постанова «пропонувала» ЦК КП(б)У і Раднаркому України «звернути особливу увагу на проведення українізації, усунути механічне проведення її, вигнати петлюрівські та інші буржуазно-націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій,.. забезпечити партійне керівництво і контроль за ходом українізації».
Виявляється, розвиток української культури, а особливо запровадження української мови в діловодстві державних органів і громадських організаціях, на думку Кремля, є основною причиною, що негативно впливає на хід хлібозаготівель.
Але особливе роздратування, що навіть і не приховувалося авторами згаданої постанови, викликала «українізація більше половини районів Північного Кавказу», де проживало майже 80% українців. А тому, з метою ліквідації опору хлібозаготівлі з боку «куркульських елементів» та їхніх «партійних» і «безпартійних прислужників», московські вожді наказали:
1. Виселити в найкоротші терміни в північні області СРСР із станиці Полтавської, як найбільш контрреволюційної, всіх жителів, за винятком «дійсно відданих Радянській владі» і непричетних до саботажу хлібозаготівель, та заселити цю станицю колгоспниками-червоноармійцями, передавши їм всі землі, будинки, інвентар і худобу виселених.
2. Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів українізованих районів, а також всі газети і журнали з української мови на російську та здійснювати віднині викладання в школах теж російською мовою, як «більш зрозумілою для кубанців» і т. д. і т. п.
Виникає питання: якщо в постанові мова йде про застосування екзекуцій лише в Україні та на Північному Кавказі, про їхню «деукраїнізацію», то до чого ж тут Західна область? Адже зернові посіви її території складали невелику частку і область жодним чином не впливала на загальний баланс хлібозаготівель, та й українізації там не відбулося. Судячи з усього, Західна область Росії стала прикриттям злочинних намірів проти українців, мовляв, партія «об’єктивно» ставиться до всіх порушників виконання планів хлібозаготівель, в тому числі й до росіян.
У зв’язку з цим треба віддати належне далекоглядності Й. Сталіна, який, включивши пункт про Західну область Росії до постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 р., завуалював директиви партійним, радянським і каральним органам, спрямовані на покарання саме українських селян, надав можливість сучасним його апологетам, особливо з російського боку, без тіні сумніву стверджувати, «що виділяти тут українців як спеціально обраних жертв — це не тільки історично неправильно, це просто непорядно й огидно. Ніякого спеціального рішення проти українців, звісно, не було. Одночасно з голодом в Україні, голод прокотився всією Росією, це було пов’язано з розкуркуленням».
При цьому «забувають» сказати, що подібних постанов ЦК ВКП(б) і РНК СРСР по інших республіках колишнього Союзу РСР, зокрема, і Росії, з чітко визначеним національним забарвленням, просто не було.
Зате майже щомісячно до Харкова надходили рішення і вказівки з Центру, які вимагали від УСРР відправлення її зернових ресурсів поза межі українських земель. При цьому зерно з України йшло не тільки на експорт за кордон, а й вивозилось до інших регіонів Радянського Союзу. Так, за вказівкою Кремля, 17 — 18 листопада 1932 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову про те, щоб поза експортними завданнями вивезти з України додатково 99 тис. т пшениці, в тому числі 50 тис. т до Москви і 20 тис. т до Закавказзя. Водночас було вказано відвантажити 23 тис. т борошна: Ленінграду — 14 тис. т, Закавказзю — 5 тис. т, Москві — 1,5 тис. т, Білорусії — 2 тис. т і тій же Західній області Російської Федерації — 0,5 тис. тонн. Причому «Заготзерно» зобов’язувалось відвантажити на 20 листопада всі фактичні запаси пшениці, що зберігались в залізничних пунктах, і до 1 грудня відвантажити 75% всього завдання, а борошно відвантажувалося щоденно рівномірною кількістю.
А як же Україна? Адже на її території вже лютував страшний голод. Проте Сталіну та його поплічникам було байдуже, вони свідомо прирікали українських селян та їхніх дітей на голодну смерть на власній землі. Оце і є та історична правда і «порядність», про яку так полюбляють говорити російські політики та історики, повчаючи українців, яким чином висвітлювати і трактувати трагічні події Голодомору 1932 — 1933 рр.
Отже, вказана постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. стала «законною підставою» для підготовки ретельної організації та проведення в січні — червні 1933 р. широкомасштабної екзекуції українського селянства. Його нищення найстрашнішим методом, через голод, супроводжувалося оновленням місцевого керівного апарату з головною метою «деукраїнізації» України. Саме це дає всі підстави стверджувати, що це був геноцид українського селянства, який лише за кілька місяців забрав життя мільйонів людей.
Невипадково, що для здійснення цієї акції Й. Сталін, не довіряючи, на його думку, «м’ягкотілим» С. Косіору і В. Чубарю, наприкінці 1932 р. надіслав в Україну секретаря ЦК ВКП(б) П. Постишева і в січні 1933 р. затвердив його другим секретарем ЦК КП(б)У. Саме Постишев фактично став намісником Кремля в Україні, з повністю підпорядкованим йому керівництвом республіки.
П. Постишев і його команда (люди з його оточення, а також партійні працівники, які приїхали з Росії для кадрового «зміцнення»), за висловом відомого українського історика Ю. Шаповала, здійснювали сталінську лінію з викачування зерна в Україні й паралельно займалися «чисткою» самої партії та всіх суспільних сфер. Власне, П. Постишев став координатором всіх злочинних дій влади на завершальному етапі морення українського народу голодом, згортання українізації, цькування М. Хвильового, М. Скрипника та інших.
Уже в листопаді 1933 р. П. Постишев з гордістю доповідав на пленумі ЦК КП(б)У, що під безпосереднім керівництвом і «за прямими вказівками ЦК ВКП(б) і особисто тов. Сталіна, ми розгромили українську націоналістичну контрреволюцію»... «Важко переоцінити значення цього розгрому» — сказав він. Дійсно, важко до цього щось додати, тим більше, якщо врахувати офіційні, далеко не повні дані Управління народногосподарського обліку Держплану УСРР, викладені у листі від 22 квітня 1935 р. до С. Косіора і П. Постишева, згідно з якими республіка на початку 1934 р. недорахувала 4 млн. 179 тис. сільського населення. З літа 1933 р. на величезних просторах України запанувала тиша. Голодом селян, цькуванням і залякуванням інтелігенції, «деукраїнізацією» України практично була здійснена руйнація української нації.
«Було б, однак, товариші, — продовжував говорити на пленумі ЦК П. Постишев, — невірно представляти собі справу таким чином, що минулий після рішення ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. період боротьби за правильне здійснення ленінської національної політики в Україні був періодом лише розгрому ворожих соціалістичному будівництву елементів». І далі він перераховував «успіхи» і «методи» роботи сумновідомого більшовицького керівництва національно-культурним будівництвом в Україні. Однак, про голод і смерть мільйонів українських селян та їхніх дітей, як на червневому, так і на листопадовому 1933 р. пленумах ЦК КП(б)У, де були присутні 75 членів і 45 кандидатів у члени ЦК, не було сказано жодного слова. І це при тому, що саме на цих пленумах розглядалися питання про організацію здачі хліба державі та підсумки 1933 р. сільськогосподарського року.
Але, судячи з усього, П. Постишев, необачно нагадавши учасникам листопадового пленуму ЦК КП(б)У, що вся його діяльність в Україні в першій половині 1933 р., коли смертність людей від голоду набрала небачених розмірів, здійснювалася у відповідності з рішенням ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. і прямими вказівками особисто Й. Сталіна, підписав собі смертний вирок. Вождь згодом, після ознайомлення з результатами перепису населення 1937 р., коли з’ясується, що порівняно з 1926 р. українців стало майже на 16% менше, знищить усіх керівників України, які були свідками і виконавцями його злочинних розпоряджень, в тому числі й П. Постишева.
Отже, сам П. Постишев засвідчував виняткове значення постанови ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. і особисто Сталіна у здійсненні тієї політики Кремля, яка призвела до катастрофи всеукраїнського масштабу. Як це не гірко визнавати, на той час тоталітарний режим зумів у різний спосіб дезінформувати певні урядові кола західних країн, частину світової спільноти та й власний народ щодо перебігу подій в Україні у 1932 — 1933 рр.
На жаль, необхідно констатувати, що й напередодні 75-х роковин Голодомору в Україні Кремль, усвідомлюючи свій глибинний зв’язок з радянською номенклатурою, продовжує захищати сталінщину, залучає потужні дипломатичні сили, аби протидіяти визнанню міжнародною спільнотою факту геноциду в Україні. Кишенькові політики та історики дуже обурюються, не погоджуються, чомусь вважають заяви України свідомою образою росіян, називають інші цифри жертв і пояснюють смерть від голоду мільйонів людей важкими і неминучими втратами індустріалізації за рахунок максимального експорту сільськогосподарських продуктів. Але це, як справедливо зазначає відомий російський філософ Ігор Чубайс, і є оновлений або модернізований сталінізм.
Володимир ЛОЗИЦЬКИЙ, член Координаційної ради з підготовки заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 — 1933 рр., директор ЦДАГО України, кандидат історичних наук
