Бувають фотознімки — зупинені миті нещадної історії, що мають і багато десятиліть по тому символічне, ба навіть пророче значення для прийдешніх поколінь. Перед нами — світлина, зроблена 19 грудня 1918 року на Софійському майдані Києва. Очільники Української Народної Республіки — Володимир Винниченко, Симон Петлюра та їхні найближчі сподвижники приймають переможний військовий парад військ УНР на честь повалення «режиму» гетьмана Павла Скоропадського — ця подія сталася за п’ять днів перед цим; якраз до 19 грудня військо УНР остаточно зайняло Київ, звільнивши його від лояльних до Скоропадського частин, чому, власне, й був присвячений парад. Приблизно за тиждень до 19 грудня відбулися події, описані у відомому романі Михайла Булгакова «Біла гвардія».
Повалення гетьмана — власне, антигетьманське повстання, яке тривало понад місяць, — обґрунтовувалось Петлюрою, Винниченком та іншими керманичами УНР зрадницькою Декларацією Скоропадського від 14 листопада 1918 року, яка передбачала федеративне державне об’єднання гетьманської України з «майбутньою небільшовицькою Росією»: чим це мало бути — наочно показав Денікін, окупувавши Київ і значну територію України восени 1919 року. Отже, Скоропадського, який хотів продати Україну «білій Росії», повалено, гетьман утік на Захід, у Німеччину. Час святкувати перемогу — Київ здобуто?
Аж ніяк, і це дуже швидко засвідчили наступні події... Уже за півтора місяця, 5 лютого 1919 року, до Києва знову прийшли більшовики. А наприкінці того ж року Ленін, зваживши на уроки «єдинонеділимої» русифікації України Денікіним, висунув єзуїтську пропозицію про «українізацію» радянської влади на нашій землі — спочатку декларативну, а від початку 1920-х років — цілком реальну. Страшну ціну заплатила та частина нашого народу, котра повірила у щирість цих гасел. Що ж до Винниченка й Петлюри, головних героїв зазначеної світлини (ці люди, м’яко кажучи, не надто любили один одного...), то їхні долі склалися по-різному драматично. Винниченко, який називав себе тоді «українським комуністом», на початку 1919 року емігрував на Захід, а після 1920-го практично відійшов від політичної діяльності; помер на півдні Франції 1951 року. Петлюра очолив воєнні кампанії УНР 1919 року, зазнав поразки, уклав вимушений союз із Пілсудським, також емігрував 1921-го, був застрілений більшовицьким агентом у Парижі 1926-го.
Такою є, так би мовити, «чітка послідовність фактів». Але для нас, очевидно, важливішим є інше: в чому причини загальної поразки УНР та перемоги більшовиків? Не претендуючи, звісно, на повноту аналізу, хотілося б дуже стисло відзначити основні моменти.
Перше. Не було справжніх державних діячів, тобто керманичів, спроможних продумувати, розробляти і, головне, ефективно реалізовувати державну стратегію бодай на декілька (3 — 5 — 10) років наперед. Натомість — ефектні жести, розраховані на публіку, відсутність витривалості й терпіння, здатності до компромісу (попри величезну кількість ворогів «праворуч» та «ліворуч»). А на додачу — досить неприязні особисті взаємини між керманичами.
Друге. Неспроможність відрізняти справжніх, реально небезпечних ворогів від друзів. Винниченко навіть у січні 1919-го пробував «навести мости» з Кремлем, домовитися з Леніним, Троцьким, Камєнєвим... Не на своєму місці була ця особистість, безперечно, видатний письменник...
Третє. Ставка робилася на зовнішню допомогу (Антанти, Польщі, Чехії, кого завгодно), а не на потенціал та силу свого народу. Тим часом іноземні держави, ясна річ, діяли у власних інтересах — і зрадили УНР (саме так, це історичний факт, хоч при слові «зрада» деякі наші «високочолі інтелектуали» зневажливо сміються або кривлять рота).
Четверте. Неврегульованість відносин власності, передусім, земельних. Це теж фатально вплинуло на подальший перебіг подій. Без цього «зцементувати» державу, розбудувати щось, бодай трохи тривке, на місці зруйнованого виявилось неможливим. Проте, заради справедливості, не можна й близько порівнювати міру жадібності лідерів УНР і теперішніх державних мужів. Перші на тлі других — святі!
***
Коли роздивляєшся такі світлини, як ця, читаєш джерела, то розумієш: перед нами «алгоритм поразки» українських Майданів ХХ і ХХІ століть. Чому сталися поразки? Бо не вміли й не вміємо будувати державу, не вміємо гнати геть оці брехливі, «неситі» й нікчемні «сцени Майдану», які так прагнуть влади, і не вміємо гуртуватись навколо тих, для кого справді, а не на словах, є священною Держава.
