в «Дні» №72-73
В комісії, покликаній визначити постійні та тимчасові форми об’єднання національних республік з Росією, Л. Каменєв теж заперечив доцільність існування «незалежної» УСРР і запропонував перетворити її на автономну республіку Російської Федерації. Член цієї комісії Х. Раковський дотримувався протилежної позиції, домагаючись забезпечити за Україною по радянській лінії попередній статус незалежної та суверенної республіки. Судячи з усього, йому не хотілося понижувати свій власний статус голови РНК УСРР. Незабаром, однак, Україну окупували денікінці, і це дискусійне питання втратило актуальність.
5. ДИСКУСІЇ ПРО УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ
Восени 1919 року питання про статус України постало знову. Наступ армій Л. Троцького змусив задуматися над тим, чи є доцільною реставрація в цій республіці державного центру. Ініціативу виявили деякі члени КП(б)У, які після загибелі УСРР опинилися в Москві і об’єдналися в Українську комуністичну організацію при Московському комітеті РКП(б). 12 листопада вони написали заяву в ЦК РКП(б) за підписами П. Попова, Ларика і В. Зоріна, до якої приєдналася президія цієї позастатутної організації — своєрідного земляцтва членів КП(б)У. Вони застерігали керівництво РКП(б) від наміру підходити до українських подій з готовими шаблонами, запозиченими з Великоросії.
У першій половині 1919 року ці люди перебували в меншості у партапараті УСРР. Вони даремно протестували проти політики, нав’язуваної із Кремля і здійснюваної відповідальними працівниками, надісланими з Росії. Тепер вони могли апелювати до керівників РКП(б), вказуючи на наслідки недолугої політики: «Такому не досить серйозному ставленню до специфічних особливостей України ми значною мірою зобов’язані провалом революції в Україні». Використовуючи провал як аргумент, вони писали: «Тепер постає питання про те, хто власне більшість, а хто меншість у середовищі українських комуністів. Не вирішуючи наперед цього питання, надаючи можливість розв’язати його найближчому партійному з’їзду, ми вважаємо тепер за необхідне виступити з цією заявою перед ЦК РКП, аби питання одержало всебічне освітлення і щоб попередити РКП від хибних кроків щодо України».
Вчитуючися в ці рядки, ми бачимо, що вони дуже рішучі, але розмиті. Що розумілося під середовищем українських комуністів? Хто складав більшість у цьому середовищі, хто був меншістю? Що собою являли шаблони, запозичені у Великоросії? Чи могли зрозуміти цих підписантів керівники РКП(б)?
Звичайно, могли, і без зайвої конкретики. Суть усіх проблем, які постали в КП(б)У, зводилася до так званого українського питання.
Російські соціал-демократи, які розкололися на більшовиків і меншовиків, російські есери, конституційні демократи (кадети) були загальноросійськими, а точніше — російськими партіями. Діючи в українських містах, населення яких складалося переважно з росіян, члени цих партій мало задумувалися над тим, що навколо них — Україна. Саме через це представники ідеологічно однорідних з ними течій із сільської глибинки і української інтелігенції не вливалися в загальноросійські партії, а створювали свої — національні.
Зокрема, українські соціал-демократи В. Винниченка і С. Петлюри не влилися в партію меншовиків, а утворили Українську соціал-демократичну партію — УСДРП. Українські соціалісти-революціонери відмовилися увійти в загальноросійську партію есерів і утворили власну партію — УПСР. Близькі до кадетів есефи (соціалісти-федералісти) теж оформилися як самостійна партія. Ці три найбільш упливові в українському середовищі партії стали родоначальниками Центральної Ради і утворили Українську Народну Республіку.
Українськими комуністами стали спочатку тільки більшовики — як прийшлі, так і місцеві — з українських русифікованих міст. КП(б)У була частиною РКП(б) не тільки внаслідок організаційної будови, але й за своїм національним складом. Послідовників Миколи Скрипника, яких назвали пізніше націонал-комуністами, в ній було обмаль. Однак у першій половині 1919 року в КП(б)У почала гостро відчуватися напруга, викликана ігноруванням національного питання. Тим часом значна частина українських есерів перейшла на комуністичні позиції, створила Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б) і почала співпрацювати з більшовиками. Союзниками більшовиків стали також борбисти. Це була частина загальноросійської партії лівих есерів, яка працювала в Україні і теж перейшла на комуністичні позиції.
Рішучий тон, який взяли представники московського земляцтва у спілкуванні з керівництвом РКП(б), відповідав крутизні того повороту в національній політиці, якого вони домагалися. А домагалися вони злиття КП(б)У і УКП(б) на тій підставі, що боротьбисти, будучи ідеологічно тотожними більшовикам, мали міцну опору в селянських масах і відігравали велику роль у повстанському русі. Об’єднану партію вони розглядали як Український центр і заявляли: «У боротьбі за відновлення Радянської влади в Україні керівна роль неодмінно повинна належати не Московському центру, а центру Українському, тісно пов’язаному із стихійним революційним рухом українських низів». Не заперечуючи необхідності наступу Червоної армії на Україну, вони вважали, що він повинен мати характер воєнно-технічної допомоги українській революції.
П. Попов та його однодумці визначилися й у головному питанні: яку державу мають будувати більшовики? «Стоячи принципово за найбільш тісне об’єднання усіх Радянських Республік, у першу чергу України та Росії, — говорилося в заяві, — ми в той же час уважаємо, що шляхом до справді міцного єднання не є продовження і насильницьке підтримування старих відносин, створених ще самодержавною Російською імперією. Ми обов’язково повинні до кінця зламати стару інерцію, старі зв’язки, й без того сильно надломлені подіями останніх двох років. На їхнє місце повинне бути поставлене щось нове, народжене революцією. Практично ми мислимо форми об’єднання як федерацію, на засадах рівності, всіх Радянських Республік. А поки що таких республік практично є тільки дві — як угода двох революційних центрів».
2000 року був опублікований довідник «Политбюро ЦК РКП(б)-ВКП(б). Повестки дня заседаний». Тепер ми знаємо, які питання ставилися на розгляд синкліту вождів, хоча не знаємо, як вони розглядалися. У засіданні 14 листопада 1919 року першим розглядалося «Питання про ставлення до України». Можна не сумніватися, що члени політбюро ЦК не оминули увагою колективний демарш працівників з України, які опинилися в Москві. Тим більше, що в кінці листа прозвучали, як постріл із кулемету, чотири знаменні фрази: «Вважаємо за необхідне довести до відому ЦК РКП той тяжкий стан, який склався в КПУ завдяки великим розходженням всередині партії з наведених питань. З того порівняно невеликого числа українських комуністів, які є тепер у Москві, дуже великий відсоток знаходить для себе неможливою роботу за директивами Орг. Бюро Ц.К.К.П.У. За цілком точними відомостями, які маємо, такі ж настрої спостерігалися і в Києві, і в Полтаві, і в інших містах України. Бували випадки переходу окремих членів і цілих організацій до боротьбистів».
6. ТЕЗИ З «УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ»
Невідомо, чи був Християн Раковський на засіданні політбюро ЦК РКП(б) 14 листопада. Логічно припустити, що був. Адже він був першою особа в тій системі влади, яку більшовики створили в Україні 1919 року. В усякому разі, через кілька днів після засідання, 19 листопада, він адресував В. Леніну «Тези з українського питання». В них ішлося про необхідність відтворення УСРР зі статусом незалежної держави, але за умови об’єднання в єдиному московському центрі управління обороною і «командними висотами» економіки на засадах декрету ВЦВК від 1 червня 1919 року.
Пропозиції П. Попова і Х. Раковського були подібні в головних пунктах. По-перше, визнавалася наявність «українського питання» і необхідність його вирішення. По-друге, вирішення питання передбачалося у формі реставрації УСРР. Далі, втім, з’являлися принципові розбіжності. Попов та його однодумці бачили себе в лавах політичної сили, створеної шляхом злиття на рівноправних засадах КП(б)У з УКП(б). Ця сила мала оволодіти Україною, спираючись на селянські загони, які вели партизанську війну в тилу денікінських військ. Армії Л. Троцького, як вони сподівалися, мусили надавати лише воєнно-технічну допомогу. Навпаки, Х. Раковський робив наголос на декреті ВЦВК про воєнно-політичний союз, який фактично перетворював відновлювану УСРР на продовження РСФРР. На відміну від першої половини 1919 р., коли була створена Українська червона армія, збройні сили обох республік зливалися в одну Червону армію, яка мала очистити Україну від білогвардійців. Л. Троцький мусив потурбуватися про те, щоб мобілізовані в Україні червоноармійці були розосереджені по різних регіонах РСФРР, а в українських гарнізонах залишилися прийшлі бійці. В Кремлі не могли допустити утворення зв’язку між армією та місцевим населенням.
Довідник про порядок денний засідань політбюро ЦК РКП(б) повідомляє, що 20 листопада відбулося об’єднане засідання політбюро і оргбюро ЦК, на якому розглядалося одне питання — про організацію влади в Україні. З опублікованої Г. Єфіменком заяви П. Попова в політбюро ЦК РКП(б) від 21 листопада ми дізнаємося, що це засідання дістало статус наради керівної верхівки партії з українськими працівниками. Попов був присутній, але йому дали мало часу для обґрунтування платформи українського земляцтва в Москві, що й обумовило появу повторної заяви.
Дехто з присутніх на нараді відстоювали необхідність реставрації УСРР (П. Попов, Х. Раковський), позиція інших (Л. Каменєв, М. Крестінський, Ф. Дзержинський) зводилася до автономізації республіки, тобто позбавлення її державних прав. Нарада мала підготувати ґрунт для запланованого на наступний день засідання політбюро ЦК, яке присвячувалося виключно «українському питанню».
На відміну від з’їздів і пленумів ЦК, робота яких стенографувалася, обговорювані в політбюро ЦК питання залишали сліди тільки у вигляді ухвалених рішень. Ми маємо, однак, достатнє уявлення про хід дебатів на історичному засіданні політбюро ЦК 21 листопада 1919 р. Збереглася чернетка написаного В. Леніним документа з правками, які вносилися під час обговорення. Вона мала назву «Проект тез ЦК РКП(б) про політику в Україні».
Коротка резолюція політбюро ЦК РКП(б) «Про Радянську владу в Україні», яку було прийнято після обговорення сформульованих Леніним тез, виявилася основоположною у справі трансформації Російської імперії в Радянський Союз. Оцінюючи резолюцію з висоти ХХІ ст., слід констатувати, що Леніну вдалося в епоху розкладу традиційних імперій подовжити на багато десятиліть існування централізованої імперії в радянській оболонці: спочатку як конгломерату формально незалежних держав, а потім — у вигляді федеративного союзу республік, наділених державними правами.
Уже вказувалося, що після завоювання влади більшовики почали створювати за порадою В. Леніна «робітничо-селянські» національні республіки на противагу «буржуазним». Мало хто заперечував можливість дальшого існування «робітничо-селянських», тобто радянських, республік після громадянської війни. Разом з тим ключові фігури центрального апарату РКП(б) були переконані в тому, що після ліквідації «буржуазних» республік їхні радянські клони повинні інтегруватися в державне тіло РСФРР на правах національних недержавних утворень. Ніхто з них не уявляв собі, що можливий будь-який інший варіант співжиття різних народів в одній країні. П. Попов слушно звинувачував їх у бажанні «насильницького підтримування старих відносин, створених ще самодержавною Російською імперією». Настроєність на автономізацію національних республік яскраво проявилася через три роки, коли за відсутності Леніна постало питання про утворення в Країні рад єдиного державного організму. Але в листопаді 1919 року Ленін не дав жодних шансів тим, хто відстоював автономізацію УСРР, тобто її злиття з РСФРР.
В «Проекті тез ЦК РКП(б) про політику в Україні» В. Ленін враховував настроєність центрального апарату на автономізацію України, а тому допускав як варіант злиття її з Росією. Проте вождь був упевнений, що можна вибудувати державну конструкцію, яка задовольнить суперечливі вимоги національно-визвольного руху, представленого партією боротьбистів та націонал-комуністами у більшовицькому середовищі, і керівництва централізованої РКП(б). Цілком зрозуміло, що суть конструкції, здатної задовольнити суперечливі вимоги, мала фундаментально відрізнятися від її форми. Зрозуміло й те, що суть цієї конструкції мала відповідати будові централізованої РКП(б). Адже творцем її був родоначальник партії, заснованої на засадах «демократичного централізму».
В. Ленін починав тези з рішучої заяви про необхідність поважати мову та традиції місцевого населення, в даному разі — українського народу: «Величайшая осторожность в отношении к националистским традициям, строжайшее соблюдение равенства украинского языка и культуры, обязательство изучать украинский язык для всех должностных лиц и т.д. и т.п.». Ця вимога була, на його думку, неодмінною умовою творення радянської державності в її національній формі. Пізніше, після утворення Радянського Союзу, вона стала офіційним курсом, який затвердив партійний з’їзд, і дістала термінологічну визначеність у варіантах, що відбивали форму і суть національно-державного будівництва радянського типу. Термін «українізація», як і всі подібні, залежно від етнічної території, стосувався форми, а термін «»коренізація» був спільним для всіх етнічних територій і відбивав суть: укорінення радянської влади.
Другий пункт тез визначав ставлення вождя до проблеми реставрації УСРР спільними зусиллями боротьбистів і більшовиків:
«Временный блок с боротьбистами для образования центра и до съезда советов, при одновременном приступе к пропаганде полного слияния с Р(оссийской) С(оциалистической) Ф(едеративной) С(оветской) Р(еспубликой).
Пока — самост(оятельная) Укр(аинская) С(оветская) Р(еспублика), в тесной федерации с РСФСР, на осн(ове) 1/VI.1919».
Якби П. Попов міг бути присутнім на цьому синкліті вождів, він не знав би, радіти йому чи плакати. З одного боку, Ленін погоджувався на блок з боротьбистами, тобто на утворення українського політичного центру, який мав здійснювати реставрацію УСРР. З другого боку, він називав цей блок тимчасовим, маючи на увазі, що було цілком очевидно, використати військові загони боротьбистів для очищення України від денікінських військ.
Одночасно пропонувалося здійснювати пропаганду повного злиття УСРР з РСФРР. У поєднанні з першим пунктом тез це означало, що мова йшла про включення УСРР в РСФРР на правах автономної республіки. На полях проти слів про пропаганду повного злиття Ленін вписав пояснювальне слово «флером» (серпанком). Повне злиття вимагалося пропагувати не в лоб, а обережно.
Другий абзац цього пункту Ленін закреслив у ході обговорення, а на полях проти закресленого вписав таке речення: «Сами укр.(аинские) раб(очие) и кр(естьяне) решат свою судьбу».
Політбюро ЦК взяло ленінський проект за основу. По пункту другому було ухвалено таку постанову: «П. 2-й — принять с указанием, что до созыва украинского съезда советов Украина и Россия федерируются на основе резолюции ВЦИК и постановления Политбюро от 1.VI.-19 г. и что в то же время партийным путем ведется осторожная подготовка планов слияния Украины и России».
Проти слів про тимчасовий блок з боротьбистами Ленін на полях сформулював запитання: «Включ(ить) боротьб(истов) в III (нтернациона)л?». Боротьбисти подали таку заяву, розраховуючи на те, що членство в Комінтерні поставить їх як партію на один рівень з РКП(б). Щоб не зашкодити переговорам про їхню участь у радянському уряді і підпорядкування партизанських загонів командуванню Червоної армії, Ленін готовий був задовольнити заявку. Перебування в Комінтерні не могло перешкодити плану ліквідації цієї партії, який уже визрів у нього. Й. Сталін і Л. Каменєв поділяли пропозицію Леніна про включення боротьбистів в Комінтерн, але меншість членів політбюро ЦК (Л. Троцький і М. Крестінський) висловилися проти. Тому було домовлено не виносити остаточного рішення до виявлення позиції голови ВККІ Г. Зінов’єва, який не був присутнім на засіданні.
Проект В. Леніна про політику в Україні з усіма поправками в ході його обговорення було доручено доробити комісії у складі Л. Каменєва, Л. Троцького і Х. Раковського. Комісія підготувала резолюцію політбюро ЦК «Про Радянську владу в Україні». Документ складався з семи пунктів, які характеризували основні риси майбутньої політики Кремля в Україні. Йшлося, зокрема, про визначення форм державного союзу між Україною та Росією, політику в сфері української культури, освіти та мови, характер і завдання радянського будівництва, аграрно-селянську політику. Декларувалося бажання більшовицького керівництва забезпечити вільний розвиток української мови та культури, сприяти досягненню вирішального впливу представників селянської бідноти в органах влади, здійснювати вилучення хлібних надлишків у суворо обмеженому розмірі, ліквідувати відновлене Денікіним поміщицьке землеволодіння, розподілити землю між селянами на зрівняльних засадах і, нарешті, не допускати будь-якого примусу у справі об’єднання селян в комуни та артілі. Іншими словами, Кремль відмовлявся від тієї політики в Україні, яка спричинила падіння радянської влади влітку 1919 р.
Принципи організації влади визначалися у трьох перших пунктах резолюції: «В питанні про ставлення до трудового народу України, який визволяється від тимчасового загарбання денікінськими бандами, ЦК РКП постановляє:
1. Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвердити, що РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР.
2. Вважаючи безперечною для всякого комуніста і для всякого свідомого робітника необхідність якнайтіснішого союзу для всіх Радянських республік в їхній боротьбі з грізними силами всесвітнього імперіалізму, РКП стоїть на тій позиції, що визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і трудящими селянами.
3. А в даний час відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв’язком на ґрунті рішень ВЦВК від 1 червня 1919 р. і ЦВКУ (пізніше стала звичною інша абревіатура — ВУЦВК. — Авт.) від 18 травня 1919 р.»
Обраний VIII партійним з’їздом Центральний комітет складався з 19-ти членів, у тому числі Х. Раковського, і восьми кандидатів, серед яких були два українські представники — Артем (Ф. Сергєєв) і А. Бубнов. Пленум ЦК, який зібрався 29 листопада, схвалив резолюцію «Про Радянську владу в Україні».
30 листопада в Москві відбулася нарада відповідальних працівників КП(б)У, яка обговорила цю резолюцію. Не можна сказати, що керівна верхівка КП(б)У виступила єдиним фронтом проти цього документа. Рішення «вказати на занадто сильне випинання національного питання в декларації-резолюції ЦК РКП» було прийняте вісьмома голосами проти п’яти. Цілком очевидно, однак, що багатьох керівників, які працювали до літа 1919 року в Україні, обраний центром курс національної політики стривожив і навіть налякав. Хоча в резолюції не було й натяку на УКП(б), вони сприйняли задекларовану Кремлем увагу до «українського питання» як зміцнення політичних позицій конкурентної партії.
7. РЕКОНСТРУКЦІЯ ПРОМОВИ ЛЕНІНА
2—4 грудня 1919 року в Москві проходила VIII Всеросійська конференція РКП(б). Ленін мав намір звернутися до делегатів з роз’яснювальною промовою про радянську владу в Україні. Інші питання, що підлягали розгляду, були визначені завчасно, а резолюцію з «українського питання» пленум ЦК затвердив тільки за дві доби до відкриття конференції. Тому це питання було включено в порядок денний як додаткове, а доповідачем затвердили Якова Яковлєва (Епштейна).
Я. Яковлєв потім прославився як один із головних організаторів сталінської колективізації, в 1929—1934-му — на посаді першого наркома земельних справ СРСР. В Україні він опинився з весни 1917 року, в 21-річному віці, і став секретарем Катеринославського міському більшовицької партії. Згодом перебував на підпільній роботі в Києві та Харкові, а наприкінці 1919 року очолив Катеринославський губком КП(б)У.
Яковлєв різав правду-матку по-простому: «Два соображения говорят за постановку вопроса. Первое — это тот кацапский империализм и национализм, или, обратно, петлюровский национализм и шовинизм, который часто проявляют на Украине, если как следует поскрести какого-нибудь из наших работников. Другое — это отсутствие за все время нашей работы на Украине определенной выдержанной линии, которая давала бы каждому члену РКП определенные директивы». Можна зрозуміти, що партійні працівники в Україні мали отримати рекомендації, як домогтися витриманої лінії, долаючи самі в собі «петлюрівський націоналізм» і «кацапський імперіалізм». Сам Яковлєв, маючи трирічний досвід роботи в Україні, вважав основною небезпекою ігнорування центром «українського питання». Причину катастрофічної поразки більшовиків влітку 1919 року він пояснював не успіхами білогвардійців на полі бою, тому що А. Денікін, коли вийшов з України основною частиною своїх армій і попрямував на Москву, майже негайно зазнав поразки. Цю причину він убачав у тому, що українці відвернулися від радянської влади. Чому відвернулися, він теж пояснював відверто й по-простому: «Громадная масса работников из России, не контролируемая, не процеживаемая на местах и в центре, хлынула, как саранча, заполняя все поры советского организма, и проводила великодержавническую политику на Украине».
Доповідь Яковлєва вводила делегатів у саму суть проблеми. ЦК РКП(б) визнав, що його попередня соціально-економічна й національна політика в Україні була невдалою, і резолюцією про радянську владу в Україні визначив контури нової політики. Резолюція була затверджена й обговоренню не підлягала. Проблема полягала в тому, щоб забезпечити її проведення. Потрібно було роз’яснити відповідальним працівникам партії в центрі та безпосередньо в Україні, якою має бути «витримана лінія» у спілкуванні з місцевим населенням. Потрібно було переконати цих працівників, і передусім українських цекістів, що в самій побудові радянської влади закладено можливість найбільш демократичної національної політики при одночасному встановленні тотального контролю над територією і населенням.
Яковлєв сказав те, що треба було сказати. Те ж саме мусив сказати і Ленін з висоти свого становища в партії. Є приказка, яка римується тільки латиною (Iovi — bovi): те, що дозволено Юпітеру, не дозволено бику. У даному разі приказку треба перевернути. Яковлєв міг дозволити собі залишити в стенограмі вислови на кшталт «кацапського імперіалізму». Ленін мусив приховати стенограму своєї промови.
Зміст цієї промови наперед заданий її темою. Резолюцію «Про Радянську владу в Україні» можна вважати її конспектом. Покладаючись на відгуки делегатів, які взяли участь в обговоренні поставленої проблеми, ми маємо можливість реконструювати загальну тональність промови і дізнатися про вжиті Леніним вирази для визначення «витриманої лінії» в діяльності працівників центральних установ і керівників КП(б)У на українському ґрунті.
