Продовжження. Початок у №№ 208,210
Порахунки з історією, комплекс вини — це постійний катарсис Європи. Французький філософ Паскаль Брюхнер у книжці «Плач білої людини» (1983) говорить про почуття вини як про одну з основних рис західної культури. На думку автора, це наслідок ще біблійної вини, першородного гріха європейської цивілізації. Наслідок цього — постійна критика Заходу самого себе, нездатність себе любити. Більш того, Брюхнер говорить про «зненависть» Заходу до себе, яка стала «центральною догмою» європейської культури. Це, звичайно, складна теза, яка потребує артикульованого підходу. Але в цілому здатність до критичного мислення — одна з основних прикметних рис власне європейської цивілізації. І водночас це одна із запорук її періодичної моральної регенерації. Зрештою, ідеться не лише про теоретичний самоаналіз: у суспільстві створений інституційний захист від реваншистської ідеології — включно з кримінальною відповідальністю за невизнання Голокосту.
Ціна комуністичного насилля у світі — 85 — 100 мільйонів жертв. З них на сумлінні Росії — принаймні 20 мільйонів людських життів, як вказує відоме дослідження європейських вчених «Чорна книжка комунізму» (книжка вийшла друком у перекладі російською мовою 1999 р.). Комуністичну Росію перевершив лише комуністичний Китай — 65 мільйонів жертв...
Чи щось міняє той факт, що ця ідеологія «амортизована» фальшивими ідеологемами «світової революції», «інтернаціоналізму» тощо? Генеалогічно вона є крайнім виявом російського імперіалізму, як нацизм — імперіалізму німецького. Так що міра і зміст відповідальності — однаковий. Але саме там, де йдеться про усвідомлення цієї відповідальності, й починається розходження. І це є розходження між ІСТОРІЄЮ ЯК ПОБУДОВОЮ КРИТИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ в культурі європейській — та ІСТОРІЄЮ ЯК ПОБУДОВОЮ АПОЛОГЕТИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ в культурі, що протиставляє себе європейським цінностям.
Ось тому в Європі в цілому сформувалася посттоталітарна історіографія, що має свою категоричну автономію від системи влади. А в Росії постійно переписується історія в залежності від ідеологічних орієнтацій керівництва держави. В очах Путіна Сталін — це «успішний менеджер». Путін ідентифікується зі Сталіним — суспільство аплодує. Після перших елементів рудиментарної демократії — зараз знову підручники з російської історії пишуться в Кремлі.
Логічно, відтак, що те, що для інших країн є їхньою мартирологією, для Росії — негативний вплив на «імідж». Цитата з російського політолога: «Іміджеві чинники для нас важливі. І тому тема визнання Голодомору геноцидом така болісна... Адже це не просто українці пояснили історію. Це удар по іміджу Росії, точно так, як і термін «радянська окупація» б’є по іміджу і сприймається як агресія» http://www.unian.net/ukr/news/ news-254370.html. Це справді майже невірогідна оптика «перекинутого світу»: окупація, депортації, масові репресії, тортури, голод, нестатки, заборони впродовж десятиліть — це НЕ агресія, позаяк це стосується інших народів (зрештою, й російського, але це, очевидно, не має жодного значення). А от описати трагедію народів, що внаслідок есхатологічних проектів світового панування Росії втратили цілі покоління, інтелектуальну еліту й історичну перспективу на довгий час, віддати шану стражданню цих народів у формі пам’яті — це насправді «агресія» стосовно міфічної недоторканної Росії в позаісторичному емпіреї уявної «святості».
Імідж — це категорія рекламно-комунікативна. Пам’ять — це категорія історична, моральна, екзистенційна, філософська. Милосердя — категорія християнська.
Отже, Росії йдеться про імідж там, де для інших народів ідеться про мільйони мертвих. У випадку Голодомору мова йде про мільйони жертв, яким не лише дісталася страшна і, врешті, принизлива — без змоги оборонитися! — смерть, але яким відмовлено в праві на поховання, на пам’ять, на відзначення цієї пам’яті, на тривання цієї пам’яті. Безневинно загиблі люди — це «не-персони», це екзистенційна порожнеча. Безслідно зниклі покоління, чорна діра в пам’яті нації — все це не варті уваги «деталі» в провіденційній місії Росії.
Апологетична модель історії веде до амнезії, вживаючи термін Фройда. А пам’ять, що стає забуттям, блокує моральний поступ суспільства. Адже ревізія трагічних сторінок минулого здійснюється з метою унеможливити повторення пережитих драм у теперішньому часі. Контроль за власними діями — суттєва частина виховання відповідальності в суспільстві. В Росії ж не тільки не відбулося ревізії минулого, а й почався поворот до минулого: з метою спроектувати сфальшовані образи його «величі» та виправдані злочини — у майбутнє. Відбувається некерована стратифікація історичних періодів, хаотичне нагромадження часу. Тому й загрози, які йдуть від Росії, — це старі загрози, ледь модернізовані. Окупація Грузії з боку Росії в серпні 2008 р. — це постмодерний рімейк кривавих кампаній ХІХ ст. Та ж сама глорифікація сили, те ж саме презирство до милосердя. Пушкін оспівував царського генерала, який ішов «как черная зараза, Губил, ничтожил племена...» («Кавказский пленник»): «И воспою тот славный час, // Когда, почуя бой кровавый, // На негодующий Кавказ // Подъялся наш орел двуглавый...». На передньому плані історичної перспективи погляд поета бачить постаті кривавих російських вояків в усій їхній «величі» імперського насилля. А рознесені вщент їхнею шаблею народи — це якісь маловиразні «племена», чиє життя і чия культура — ніщо супроти Імперії, що рухає такими «єрмоловими» вчора і «ноговіцинами» сьогодні ближніми і далекими світами, які має намір завоювати. І все, і кінець, немає народів — і ніхто їх не оплаче: «К ущельям, где гнездились вы, // Подъедет путник без боязни. // И возвестят о вашей казни // Преданья темные молвы», — пише поет. За що, питається, «казнь»? За те, що це були інші, окремі народи?! Нічого, отже, дивного, що в 2008 році забудеться, що Кавказ був «негодующим» уже поспіль кілька століть. А верх знущання, — коли ця «казнь» — і «казни» — назвуться «дружбою народів», — народів, які російська Кліо черговий раз змете у братську могилу.
Багатостолітнє підпорядкування російської церкви політичній владі, можливість цієї влади маніпулювати релігійними ідеями заради ідеологічної спекуляції анулювало в російській ментальності почуття вини — і етос почуття вини. Здавалось би, це твердження суперечить природі російської культури — і, зокрема, великої частини російської літератури ХІХ ст. Адже Достоєвський створив моральний вимір провини людини, яка бере на себе відповідальність за всі гріхи людства. Росія, за Достоєвським, несе на собі місію «назначения общечеловеческого», морального «общеслужения человечеству». Відтак Захід — це «сила мертвая» (у «Братьях Карамазовых» Достоєвський називав Західну Європу «кладбищем»), а Росія — «силы грядущие». І саме завдяки такій ось її універсальній «моральності» — «будущность Европы принадлежит России». Але в цій системі координат немає конкретної вини за конкретний гріх. Існує абстрактна моральна вина, деісторизована християнська вина, виключена з перебігу історичного часу. І водночас сакралізована, відчужена від профанного часу російська історія не зазнає верифікації «секуляризованими» методами, — вона завжди перебуває НАД людським судом. Отже, сама ця історія відчужена від виміру вини.
Оскільки ж минуле однозначно «сакральне», то від нього не можна відмовитись, його не можна переглянути і сприйняти як критичний урок для майбутнього. Минуле завжди має бути уроком повчальним, позитивним (культ Івана Грозного в добу Сталіна, культ Сталіна в добу Путіна). Звідси відсутність раціонального підходу до історії, а відтак і раціонального проекту майбутнього. Майбутнє — це запрограмована сакральним минулим величина. Ось тому це обіцяне «світле майбутнє» так ніколи і не настає: «упирі минулого», за Лободовським, його поглинають, перш ніж воно встигає початися.
Ця особливість російської культурної ідентичності перетворює Росію на заручника свого власного минулого. Відсутність почуття власної вини змушує шукати відповідальних за ті чи інші злочини за межами російського простору. Звідси типовий репертуар «ворогів Росії». Останнім часом міфологема «ворогів Росії» стала справою державною, — адже існує навіть статистично перевірена рубрикація перших п’яти ворогів (США, країни Балтії, Грузія, Україна, Польща, — це вперше в історії Україна «декласувала» Польщу, «перегнавши» її в списку «ворогів» Росії!). І це питання не сьогоднішнього дня: починаючи від доби Івана Грозного, століття російської культури проходять під знаком антипольських, антиукраїнських, антикавказьких — а разом антиєвропейських текстів. Однак насправді найгіршим ворогом Росії є її месіанізм, міф про позаісторичну «сакральність», про непідвладність законам реального світу. Чим більше поглиблюється ця риса, тим радикальніше йде процес «деєвропеїзації» російської культури, особливо відчутний в цей останній період.
Повернемося знову до проблеми зв’язку моделі пам’яті з виміром Батьківщини. Внаслідок падіння Берлінського муру Росія втратила свій попередній — уявний чи реальний — «російський простір». І вирішила відбудувати цей простір у формі «повернення територій», без жодної спроби аналізу причин втрати цих «територій». Ідея «повернення територій» (названих у політологічних джерелах «сферою законних інтересів Росії» тощо) виключає людину, виключає народи, їхні культури, їхню ідентитарну проблематику. Зрозуміло, відтак, що чим більше Росія виявляє імперські амбіції, тим менше можливе реальне її зближення з домінованими раніше народами. Нерозуміння цього з боку Росії і призводить до загострення конфліктів, які з ідеологічних можуть легко перейти в мілітарні.
На відміну від Європи, в російській культурній ментальності спостерігається відсутність диференціації «великої» та «малої» батьківщини. В Європі первинною є «мала батьківщина». Велика «земля батьків» народилася з малих «земель батьків»: Європа постала з «малих батьківщин», чиї кордони мали, насамперед, емоційне, етичне, естетичне, але також і юридичне (законодавче) наповнення (грецькі поліси, італійські міста-комуни, войовничі герцогства і князівства, що опиралися централізаційним процесам). Більш того, ці «малі батьківщини», як правило, не моноетнічні: вони зберігають сліди інших культур (скажімо, араби на Сицилії чи в Іспанії; острови єврейської культури в різних країнах Європи тощо). Політичні кордони, звичайно, також здобувалися шляхом завоювань і перекроювання територій. Але моральна еволюція Європи (і загалом демократичного світу) якраз і полягала в культурній поліцентричності через поступове визнання культурної різноманітності як багатства, а відтак і меншин як цінності. Звідси й концепція збереження і захисту національних меншин, міноритарних мов, локальних культур. Принцип «єдності в багатоманітності» робить цей захист імперативом.
Росія ж поставала з завоювань чужих територій та їхньої уніфікації. Існування культурних відмінностей, особливостей, специфіки завжди сприймалося не як цінність, що потребує збереження, а як замах на цілісність «единой и неделимой» Росії як моноцентричної держави. Тож батьківщина кожного завойованого народу віддавна сприймалася виключно як політична територія — чи як бізнес-територія, якщо вжити сучасний термін. За такою логікою, знищений чи пригноблений на тій території народ не має права на самостійне існування, яке апріорно позбавлене і цінності, й сенсу. Є тільки поняття Центру і Периферії — гігантської Периферії, підпорядкованої всепоглинаючому Центру. Є лише територія втрачена і територія здобута. Інші народи — то лише «пил», який має втягти в себе «пилосос імперії». Це всього лише «бессмысленная горсть дурных пространств» (цитата з націоналістичної газети «Завтра»: http://www.zavtra.ru/cgi/veil/data/zavtra/06/654/11.html, існування яких не має жодного сенсу поза межами Imperium.
Передостанній приклад такого підходу — Чеченія. Чеченський народ Росії чужий, його культура, його традиції, його любов до своєї Батьківщини не мають жодної цінності для середньостатистичного росіянина. Ми не можемо собі уявити, щоб іспанський уряд віддав наказ бомбардувати баскські міста, — якою не є гострою проблема баскського тероризму для Іспанії, земля басків має культурну цінність, а баски-сепаратисти мають невід’ємні громадянські права. У випадку Чеченії був знищений цілий народ, було сплюндроване все, що цьому народові належало і що було йому дороге. Була вбита журналістка Анна Політковська — один з дуже небагатьох голосів росіян, які піднялися на захист Чеченії. Однак територія цього народу невід’ємна від Росії, бачиться як інтеѓральна частина імперії. Першою ознакою знищення народу стало не вбивство трьох його президентів, не трупи закатованих бойовиків, не незліченні його жертви серед мирного населення, а — хор молоді, що співав гімн Росії після по-радянськи майже одноголосних «виборів» поставленого Кремлем «намісника» Кадирова у 2003 р. Через терор, деморалізацію і «підкуп» пам’яті створені міцні основи для поступового відчуження наступних поколінь від історії їхніх батьків і братів, що хотіли здобути свободу для цього краю. Якщо вдасться лоботомізувати втомлене війною суспільство, народ стане населенням для обслуговування потрібної Росії території.
А приклад останній — напад Росії на Грузію в серпні 2008 р. і фактична анексія території Південної Осетії та Абхазії. Порівняно з Чеченією — цілковито протилежна ситуація: Росія виступає в ролі «захисника» сепаратистських народів, оскільки внаслідок їхніх дій сусідня держава втрачає територію, а територія Росії завдяки цим сепаратистам лише «приростає» новими землями. Чеченський сепаратизм кваліфікувався як «тероризм», а абхазький та осетинський сепаратизми виправдовуються нібито «геноцидом» з боку Грузії: дзеркально перекинуті контексти. Зрештою, і список країн та організацій, що солідаризувалися з російською інвазією, слугує щонайкращою їй характеристикою: Нікараѓуа, Хамаз, Хезбола... Так що Партія реѓіонів обрала собі гідну компанію. Особливо ж, якщо врахувати, що подумує про визнання Південної Осетії та Абхазії «країна піратів» — Сомалі. А також — демократична республіка Західна Сахара...
Міфологізація власної Батьківщини і водночас утилітаризація виміру Батьківщини інших народів — це і є «коротке замикання» історичного мислення в російській культурі. Все, що «підриває» ідею великої універсальної абстрактної Вітчизни, викреслюється з історії. Ось тому Росія періодично приречена на «повернення» власної історії, на повторення тих самих владних та ідеологічних парадигм. У результаті мало що змінюється протягом століть, і дискразія між Росією та Європою тільки збільшується. Американський політолог Роберт Каѓан у статті «Нова Європа, стара Росія» говорить про некомунікабельність Європи та Росії як результат їхнього існування в різних епохах: «У географічному розумінні Росія та Європейська Співдружність — сусіди. Однак геополітично вони живуть у різних епохах. З одного боку, ми бачимо ЄС XXI сторіччя, що взяла на себе благородну місію — залишити в минулому політику сили й побудувати політику нову, засновану на законах та відповідних інститутах. З іншого — бачимо Росію, яка поводиться як абсолютно традиційна держава XIX сторіччя. І для тієї, і для тієї сторони нинішній їхній стан зумовлено передусім історією. Курс на наднаціоналізм і союзну правову систему в Європі став свого роду відповіддю на конфлікти XX сторіччя, коли націоналізм і політика сили двічі призводили до цілковитої руйнації континенту. ... Якщо кошмари Європи залишилися в 30-х роках, то кошмари Росії — це ті ж таки 90-ті. Для Європи розв’язання проблем полягає в тому, що держава-нація і політика сили повинні залишитися в минулому. Для Росії — що вони мають бути відбудовані на майбутнє» («День», 09.02.2008).
Ці особливості російської ідентичності детермінують і контроверсивні аспекти відбудови ідентичності (а з нею — і історичної пам’яті) у сусідів Росії. Ось тому найскладніша і водночас найпоказовіша ситуація з історичним осмисленням Голодомору — в самій Україні. Географія визнання та невизнання Голодомору ідеально відповідає мапі русифікації та сов’єтизації України. Росія зуміла розділити Україну на Батьківщину та НЕ-батьківщину. Голодомор найбільше пам’ятає і найбільше дбає про збереження пам’яті про Голодомор Західна Україна, якої фактично ця трагедія не торкнулася. Але саме там, де населення пережило безпосередньо цю трагедію, легше було його тероризувати і русифікувати, а згодом і лоботомізувати. Харківщина, Донеччина, Луганщина зазнали велетенських втрат (у Харківській області за три місяці 1933 року померло більше 600 тисяч людей, а загальна кількість померлих у реѓіоні сягала двох мільйонів — це була третина селянства Слобожанщини). 28 листопада 2006 р. Верховна Рада України ухвалила Закон про Голодомор. Від Партії реѓіонів, чий електорат зосереджений в основному у Східній та Південній Україні, за цей закон проголосувало... два депутати. В листопаді того ж року в Харківській області жодна посадова особа з міської влади не прийшла на офіційні заходи із вшанування пам’яті Голодомору, що проходили на українсько-польському Меморіалі та біля Хреста жертвам Голодомору. Харків, названий у 30-ті «столицею відчаю», нині одне з найбільш антиукраїнських міст. У Харкові та інших містах Східної та Південної України періодично руйнуються пам’ятні знаки, присвячені жертвам Голодомору. Вулиці східних міст України і сьогодні носять імена убивць, що знищили мільйони українських громадян.
Невідбудована пам’ять — джерело моральної деградації суспільства. Неоплакана смерть тих людей, відсутність кари ѓенерують жорстокість, байдужість до людського життя, нелюбов до власного краю. В системі цінностей християнства відповіддю на насилля стає милосердя до переможеного. Відсутність пам’яті дозволяє тріумф насилля. У морально перевернутому світі наслідком насилля стає зневага до загиблих, анігільована пам’ять поколінь, ампутоване почуття милосердя й солідарності. В такому розумінні Голодомор був також викресленням Батьківщини з пам’яті суспільства.
І це питання не лише минулого чи теперішнього. Руйнація виміру Батьківщини має драматичний вплив на майбутнє, зокрема, на євроінтеѓраційну стратегію України. Йдеться, насамперед, про два аспекти — внутрішній та зовнішній.
Для Європи визнання Шоа є частиною ідентичності Європи як демократичного світу. Менш консолідованою, але все ж достатньо імперативною є вимога порахунків з історією для кожної країни, яка планує стати частиною ЄС. Це, зокрема, випадок Сербії. Шлях Сербії до Європи, — незважаючи на амбівалентну поведінку Європи під час балканської трагедії, — лежить через визнання своєї вини за геноцид боснійців та через видачу військових злочинців Гаазькому трибуналу.
У випадках країн, які ЄС не включає у свій культурний простір, імперативність цих вимог різко зменшується: редукується площина морально-юридична і розширюється площина «реальної політики». Адже для Європи чинна невербалізована теза: хто хоче жити в умовах добробуту і миру, стає на шлях євроінтеѓрації. Хто вибирає іншу цивілізаційну модель, підпорядковує себе її законам. Це є випадок вірменського геноциду, який є «другорядним» порівняно з геополітичними балансами стосунків Заходу з Туреччиною, що рішуче відкидає свою історичну вину (тим не менше, визнання вірменського геноциду стоїть у «списку» вимог ЄС у разі конкретизації євроінтеѓраційного плану для Туреччини). Подібну ситуацію маємо і з Голодомором: Захід насамперед прагне зберегти корисну для себе рівновагу співпраці з Росією, тому його ставлення до Голодомору — послідовно обережне, щоб не сказати — двозначне. Але основним коренем цієї двозначності є розмиті ідентитарні параметри України, якою вона постає на Заході, та її непослідовність у захисті своїх власних інтересів.
Це є велика культурна проблема. Свого часу в 2008 р. в Ізраїлі розгорілася полеміка щодо того, чи канцлер Німеччини Анѓела Меркель матиме право розмовляти у Кнессеті німецькою мовою, — мовою, як було сформульовано, убивць єврейського народу. Врешті, пані Меркель було надане право виступити своєю рідною мовою, але в Німеччині і загалом в Європі поставилися з розумінням до цієї дискусії. У контексті Шоа існує світове визнання цінності кожного окремого людського життя. Тому в єрусалимському музеї Яд Вашем диктор вимовляє кожне знайдене ім’я загиблої дитини, місце і рік її загибелі. В концтаборах, розкиданих по території Європи, бережно зібрані імена і фото жертв, найменші сліди забраних життів. У концтаборі Майданека поблизу Любліна ви бачите під склом кожну лялечку єврейської дитини, потовчену чоботом есесівця, кожен уцілілий уламок з плит єврейських надгріб’їв, якими нацисти вимощували бруківку свого Пекла. А в самій Україні доводиться ще боротися за право на щонайменші знаки пам’яті стосовно мільйонів безіменних жертв, — але навіть ця моральна і наукова потреба українського суспільства може бути потрактована як «агресія» супроти Росії. Відтак і на Заході, особливо в Європі, українцям досі доводиться виборювати право на визнання цієї трагедії своєї історії, нерідко стикаючися не просто з нерозумінням і/чи несприйняттям, але й з виразним небажанням визнавати цей факт чи й просто з обструкцією. А це означає, що є дві категорії жертв — визнані й невизнані, жертви, що заслуговують на увагу і пам’ять, і ті, які приречені зникати безслідно, — словом, жертви першої та другої категорії. Отже, моральний аспект справи стосується не лише України й Росії, а і всієї Європи.
Одне очевидно: народ, що не вміє захищати пам’ять своїх жертв, дозволяє вбивати їх удруге. А хто має захищати народ, який не захищає сам себе?!
Тому для самої України свідомість і знання Голодомору є частиною не лише її історичної, культурної, моральної пам’яті, а й пам’яті державотворення, пам’яті політичної, пам’яті цивілізаційної, — саме в цьому сенсі Голодомор для України має той катастрофічний символічний вимір, як Шоа для Ізраїлю і для єврейського народу в цілому. Деякі українські історики вважають, що прихована пам’ять Голодомору була однією з причин протестного голосування суспільства проти СРСР в 1991 р. Нині пам’ять Голодомору також є одним із шляхів виходу з пастки ще не до кінця подоланого тоталітарного минулого. Без усвідомлення Голодомору неможливе об’єднання суспільства і сенс солідаризму. В кінцевому рахунку, без цього неможлива європейська перспектива України. Згадаймо пророчу формулу Марії Яніон, видатного історика польської літератури: «Do Europy tak, ale razem z naszymi umarlymi», «Так, до Європи, але разом з нашими мертвими» (назва книжки 2000 р.). Вхід до Європи без пам’яті означає втрату ідентичності, втрату позицій. Країна, не здатна відмовитися від власної пам’яті, має волю до активної присутності і в сучасній історії. Сьогоднішня Польща — як країна з сильною ідентитарною пам’яттю — своєю присутністю в ЄС і твердістю позицій у багатьох питаннях повільно, але неухильно змінює геокультурну, а також геополітичну рівновагу Старого Континенту.
Порівняно з українсько-російським контекстом, в якому Україні доводиться тяжко виборювати своє право на пам’ять, у польсько-українському контексті ситуація радикально інакша. У відносинах між Польщею та Україною маємо тривалий, часом болісний, але все ж конструктивний шлях до сприйняття і розуміння Іншого. Процес і справді тривалий: він бере початок ще в Романтизмі, коли Польща і Україна навзаєм відкрили для себе одна одну як «сестер» і як жертв тих самих тиранів. Однак це почуття народилося з усвідомлення власної вини перед Іншим, — вини, яку доводиться спокутувати. Цей катарсис взаємного відкриття зумовив появу нового етосу у стосунках між обома народами.
Ще один момент стосується раціонального поняття Батьківщини. Для Росії, як уже мовилося, Батьківщина є сакральним простором без меж і без кордонів, або ж з кордонами, які постійно пересуваються і утримуються шляхом військової та іншої експансії. Формування ідеї Батьківщини в польському та українському контекстах — це насамперед боротьба за сталі й визначені кордони. А в межах установлених кордонів концепція Іншого провадить до упорядкування як історичного, так і морального простору обох націй. Звідси ця на початку процитована формула Ѓєдройця про український Львів і литовський Вільнюс. Народи, які добре живуть і розвиваються, казав улітку 2008 р. в інтерв’ю українському телебаченню Єжи Гоффман, не становлять загрози один для одного. Словом, щоб «обнятися», треба розділитися. Розділитися шляхетно — означає знайти нову форму поєднання. Поєднатися насильницьким способом — означає розділитися назавжди.
Цей складний комплекс морально-політичних проблем знаходить своє відображення у всіх площинах взаємних стосунків між Польщею та Україною, від літератури до історіографії та політики. Трагедія Волині — знищення мирного польського населення з боку УПА (1943), та «Акція Вісла» — депортація українців з метою їхнього розсіяння територією Польщі (1947), є сторінками не окремих суб’єктивних трагедій, а трагедій взаємних, навіть спільних. Як пам’ять Волині є українською драмою, а не тільки польською, так і пам’ять «Акції Вісла» є драмою польською, а не лише українською. Про це написано багато книг, дебати ніколи не бувають спокійними. Чи можна сказати, що процес вичерпано? Ні. Але, при всіх взаємних образах і травмах необхідно навчитися визнавати рацію протилежної сторони, — адже, скажімо, Армія Крайова була героїчною для Польщі, як УПА — для України. Однак найважливіше те, що сьогодні це вже проблематика істориків, — адже офіційна Польща та офіційна Україна не мають ані територіальних претензій, ані експансіоністських планів одне щодо одного. Саме тому простір спекуляції цими фактами неухильно звужується, а простір історичних досліджень — розширюється. Відтак, «упирі минулого» не мають більше влади над майбутнім цих народів.
У взаєминах між Польщею та Україною європейська модель пам’яті допомогла сформувати історичний аналіз у конкретних термінах про конкретні факти. Разом з тим визнання Іншого як жертви, визнання скривджених людей з одного і з іншого боку має катарсисний моральний ефект і стає гарантією для неповторення таких трагедій у майбутньому. Такий підхід є знаком зрілості польської та української культур як культур європейських, незалежно від сьогоднішніх політичних кордонів між ними.
У випадку Голодомору з Росією — все навпаки: все ще широко відкритий простір спекуляцій та ідеологічної пропаганди, в той час як поки що дуже вузький простір професійного порозуміння. А «упирі минулого» сидять поруч з науковцями навіть на конференціях, і давлять на кнопки у Верховній Раді. І осиковий кілок їм не заб’єш у серце, бо — на відміну від «нормальних» упирів, — у них немає серця.
І останнє. Після падіння Російської імперії не лише «пролетарські поети», як Маяковський, а й такі аристократи, як Блок, писали про необхідність руйнації старого світу. Українські поети — і польські також — писали про необхідність відродження старого світу для побудови майбутнього, — бо їхнє минуле, цей їхній «старий світ» був зруйнований насиллям, вандалізмом, переслідуваннями і заборонами з боку Росії. Критик Юрій Лавріненко писав у своїй післямові до антології «Розстріляне Відродження» (що її видав 1959 р. в Парижі саме Ѓєдройц!) про знищених радянським режимом письменників і митців як про покоління, яке не мало почуття «злопомсти» і жило тичинівським «кларнетизмом», — музичним ритмом космічного світла. Це світло випромінювала здобута свобода, яка так швидко була потоплена в «червоному кошмарі» більшовизму. А наслідком такого християнського підходу українських інтелектуалів до історії став живий цвинтар мільйонів. На тому цвинтарі українцям було заборонено плакати і пам’ятати. Тому цей цвинтар став прірвою між Україною та Росією. І ця прірва є водночас прірвою між Росією та Європою. Єдина дорога Росії до своєї європейської ідентичності — це порахунок з власною історією. Якщо цей процес почнеться, він буде тривалий і драматичний. Але важливо, щоб він почався.
Це єдиний спосіб подолати синдром історії, що повертається. І зупинити будь-яку «залізну руку», яка і сьогодні, і в майбутньому може знову спробувати «примусити» людство до щастя, як Грузія була «примушена» до миру. Якраз на драматичний для всієї Європи «ювілей» — 40-річчя введення радянських військ у Прагу.
Історія не вивчена, відкинута, сфальшована — повертається і вбиває. Лише катарсис вивченої і засвоєної історії — через відкриття Іншого, через милосердя і солідарність — не дозволяє «упирям минулого» відняти у людства — майбутнє.
