А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
Справедливо вважається, що роз’єднують сучасну Україну політикани, для яких найочікуваніше «парламентське корито» та нічим не погамовані амбіції є важливішими за істину та суспільну злагоду. Але проблема «незгоди нашої» глибша. Інакше громадяни не голосували б з гідною подиву і вартою іншого застосування наполегливістю за одні й ті ж самі політичні сили та тих самих осіб, хоч які б морально-етичні кульбіти вони не демонстрували, ніби наввипередки заповзявшись спростувати сентенцію Станіслава Лема: «Сальто-морале небезпечніше, аніж сальто-мортале». Зароджується та утверджується аморальне правило: «погоджуємося, що він мерзотник, але це наш мерзотник». Понад десятиліття в системі освіти держави читаються нові курси з історії України, але вражає полярність у ставленні до доленосних подій та явищ української історії. Регіональні пріорітети дуже помітні й у діях вищих посадовців, які навіть своє дозвілля проводять у протилежних кутках країни.
ДРАМА ДВОЛИКОГО ЯНУСА
Брак конче потрібної єдиної волі та єдності дій у відповідальні історичні моменти — не тільки українська «хвороба». Та й прояви її в українців не найвиразніші. Але український народ належить до тих, в яких вона набула хронічного характеру. Відповідно, лікування буде тривалим. А щоб поставити точний діагноз та визначити дієві ліки, треба з’ясувати співвідношення об’єктивних та суб’єктивних факторів, які породжують цю роз’єднаність. Лише тоді незгода, якщо мислити діалектично, перетвориться зі слабкості на одне з джерел потуги, навіть може стати однією з основ єднання.
Історик Іван Крип’якевич порівнював Україну з дволиким Янусом, одне лице якого звернене до Заходу, друге — до Сходу. Отже, географічне й цивілізаційне розташування України на перехресті розмаїтих впливів — це незалежна від українців як спільноти об’єктивна реальність. Тому й об’єктивні чинники роз’єднаності означимо образним висловом «дволикість Януса». Інший український державник польського походження В’ячеслав Липинський, болісно розмірковуючи над причинами поразки українських державотворчих змагань у кінці другого десятиліття минулого століття, використовуючи неперебутню біблійну символіку, констатував: «Необуздане хамство і цей раз розвалило Українську державу», бо «не було в Україні своєї власної Яфетової сили». Тобто «комплекс Хама і Яфета» — це суб’єктивні фактори української роз’єднаності, або те, що залежить від самих українців, а не від дій зовнішніх чи внутрішніх сил інших народів. За шевченковою поемою «Великий льох», у якій, як констатує Ю. Барабаш, національна історія подається в містеріальному (доповнимо — і в концептуальному) освітленні, ці чинники можна назвати «комплексом близнюків Іванів»: один карає катів, а інший («Оце вже наш!») катам помагає. У повісті з красномовною назвою «Близнецы» автор наповнює цю метафору в її сюжетному поданні ще й морально-духовним змістом, ніби застерігаючи, що без нього й національні аспекти не мають сенсу.
Аналіз почнемо з етногенезу українців. Етнографи вважають, що повної зміни населення певної території навіть при історичних катаклізмах (включаючи широкомасштабні міграції) майже не спостерігається. Проте так звані трипільці можуть вважатися передусім культурно-історичними, а не етнічними предками українців. Науковці припускають, що український народ як такий почав формуватися приблизно з VІІ—VІІІ ст. і є безперечно автохтонним народом на більшій частині нинішньої України. Але з якого б часу ми не виводили першопочатки цього етносу, незаперечною істиною є одне: українці є наслідком надзвичайного розмаїтих та різнородних впливів, зумовлених переважно географією. Адже історична Україна легко вписується в явище фронтиру — за визначенням деяких науковців, «обмеженого простору змінних цінностей, де різні культури вперше стикаються з «іншістю» (otherness) й сприймають, пристосовують або одомашнюють її». Ярослав Дашкевич вважає, що територію України можна віднести до так званого Великого кордону — культурного пограниччя між групами цивілізацій, де проходили кілька важливих природних і антропогенних кордонів: біологічний — між степом і лісом (із проміжною смугою лісостепу), гідрографічний — між басейнами Чорного та Балтійського морів, соціально-економічний — між кочівництвом і осілим хліборобством, етноконфесійний — між слов’янами-християнами і тюрками-язичниками (згодом — мусульманами), культурний — між цивілізаціями Заходу як широко взятої Європи і Сходу — не менш широко взятої Азії. У зв’язку з цим історик Наталя Яковенко наголошує: «Окреслене розмаїття переплетень західної («європейської») та східної («азійської») цивілізацій наповнювало стару українську культуру таким строкатим багатоголоссям, що в ньому... подеколи навряд чи можливо відокремити власне від набутого».
Спільнотам, які формувалися в таких умовах, різновекторність та світоглядна невизначеність, так би мовити, давалися від природи, вони були їм первісно притаманними. І не випадково, що племена склавинів та антів (останніх М. Грушевський вважав уже предками українців) візантійський імператор Маврикій у творі «Стратегікон» характеризував так: «...Вони вільні, вони зовсім не схильні ані ставати рабами, ані підкорятися, особливо в своїй землі. Їх багато і вони витривалі. Оскільки ж у них панують різні думки, вони або не приходять до згоди, або, якщо навіть і погоджуються, то інші негайно порушують вирішене, оскільки всі думають протилежно і ні один не хоче поступитися іншому». То чи варто дивуватися, що українці, за спостереженнями етнологів, мають лабільну, тобто нестійку до зовнішніх впливів, свідомість? А ще ж, аж із ХХ століттям включно, через ту саму географію маємо майже безперервний процес успішних імперських зазіхань на українську територію з відповідним ідеологічним обгрунтуванням-одурманенням населення. Для цього залучалася й офіційна історіографія, що плодила псевдонаукові теорії та ідеї: «єдиної історії», «єдиної давньоруської народності»,«погодінська теорія», «меншини з польської території», «румунів, що забули свою мову», «єдиного радянського народу» тощо. Особливо полюбляли й полюбляють, і не без допомоги зденаціоналізованих українців, вправлятися в слов’янській тематиці. Між тим, чимало науковців вважають, що слов’ян ні як єдиної етнічної, ні як єдиної культурної спільноти, можливо, ніколи не існувало, а мало місце ослов’янення різних племен-етносів, і реальною є лише слов’янська мовна група в індоєвропейській мовній сім’ї. А в тій групі українська мова за своїм лексичним змістом найближче стоїть не до російської, а до білоруської та польської (відповідно 84% і 81% спільної лексики), а далі — словацької та чеської мов. Проте це не заважало й не заважає вкраплювати в масову свідомість поняття слов’янства як особливої цілісності, та ще й поширювати його тільки на три східнослов’янські народи.
Існували й інші псевдонаукові засоби нівелювання українців та руйнування відчуття ними своєї спорідненості. В офіційній царській, а з 1954 року — після гучного відзначення 300-ліття рішення козацької Ради в Переяславі про прийняття протекції від династії Романових — і в радянській історіографії вживався як обов’язковий термін «воз’єднання» стосовно взаємин російського та українського народів. Це була основна складова «Переяславського міфу». Михайло Брайчевський зазначав, що заміна слова «приєднання» терміном «воз’єднання» з погляду філологічного виглядала «як абсолютна нісенітниця», бо ж «воз’єднуватися» можуть лише частини чогось цілого, єдиного». Він звертається до словників, де пояснюється, що «воз’єднання» — це об’єднання розділених частин цілого, збирання цілого, що розпалося, повернення до втраченої єдності. І вчений робив висновок: «...Воз’єднувати Україну з Росією неможливо, якщо визнавати існування українського й російського народів як окремих етнічних частин східного слов’янства. Доповнимо, що цей філологічний казус, якщо будувати на його основі силогізми, також порушував відразу всі основні формальнологічні закони: закон несуперечливості (в процесі логічного виводу не можуть бути одночасно істинними якесь висловлювання та його заперечення), закону тотожності (забороняє одне поняття підміняти іншим, оберігає мислення від перекручень), закон виключення третього (з двох суперечливих суджень про одне й те саме — одне обов’язково істинне, друге — хибне, а третього бути не може), закон достатньої підстави (думка істинна, якщо достатньо обгрунтована). Отже, деформувалося людське мислення. Але, згідно з іншими, вже діалектичними, законами цей філологічний казус в реальному житті призводив до того, що в нав’язаній єдності та природній боротьбі двох протилежних якостей — з одного боку, існування українців як певної цілості, а з іншого — наявність симбіозу, спочатку уявлюваного, двох народів — одна якість частково або повністю заперечувалася, й об’єктивно народжувалася вже реальна, нова якість-спільнота, що в ідеологічному просторі іменувалася «радянським народом», а в реальності містила значне кількісне переважання в собі російської складової. Застосування терміну «воз’єднання» стосовно окремих народів вело до руйнування єдності українців також і з психологічного погляду, бо в нав’язаній ситуації люди на підсвідомому рівні постійно відчували, що може існувати лише одна якась етнічна цілісність, а не дві. Звісно, що поступово в свідомості «перемагала» та, яку нав’язували, витісняючи попередню. Власне, терміном «воз’єднання» в масовій свідомості хитро компенсувалася втрата попередньої тези царських часів про «единый русский народ». Проблема єдності самих українців, тим самим, відсувалася на задній план, а незгоди між ними тільки посилювалися.
ЯКА В УКРАЇНЦЯ ДУША?
Здається, що шовіністичним спекуляціям на мовному грунті стосовно українців та білорусів навіть важко знайти аналогії в світовій історії. Хіба, наприклад, лексеми «романці» чи «германці» можуть конкурувати зі словом «слов’яни»? А заперечення існування українців як окремого самодостатнього етносу з підведенням під це твердження лженаукової основи створювало благодатний грунт для навішування ярликів зрадництва, що створювало вже майже непереборний психологічний бар’єр для природної самоідентифікації, без якої про будь-яке єднання можна забути. В українців з’являється душевне роздвоєння, як, наприклад, у Миколи Гоголя, який у листі до О. Смирнової писав, що сам не знає, яка у нього душа — «хохлацька чи російська». В інформаційну епоху таке роздво’єння формується в інший спосіб. Наприклад, в російському телесеріалі «Кадети», який демонструвався без перерви на кількох українських телеканалах, є спеціально створений наступний епізод. Один велемудрий курсант на уроці літератури вказує учителю на «помилку» в повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя: мовляв, Тарас Бульба не міг загубити люльку, бо тютюн до Росії був завезений пізніше Петром І. Або в українській газеті рекламується російський бойовик «Шпигунські ігри-2» і в тексті вперто повторюється бездумно перекладений вислів «наші агенти-нелегали». Або з року в рік нагадують про те, що «Тетянин день», який пов’язаний із відкриттям Московського університету, є святом і для українських студентів, хоча українці й мають давнішу «Могилянку» (Києво-Могилянську академію) та власні традиції вищої школи. Подібне є продовженям лінії на «воз’єднання», і знову при допомозі української сторони. Чомусь для навернення українців на східних та південних теренах держави до культури предків ми бездумно використовуємо нав’язаний свого часу неадекватний термін «українізація», а не «дерусифікація», який виразно нагадує про суть проблеми. Навряд, щоб противники українського відродження послуговувалися висловом «насильственная дерусификация».
Врахуймо також, що в одному політичному організмі української етнічної землі ми опинилися лише після Другої світової війни. Об’єктивні чинники роз’єднання продовжували потужно діяти навіть тоді, коли український народ знаходився в стадіях державотворення. Візьмемо козацьку революцію середини й другої половини ХVII ст. Скільки б ми не називали її вже національно-визвольною боротьбою, повинні пам’ятати, що свідомість українців, як і інших народів, тоді ще живилася станово-релігійними, а не національними компонентами, бо «весна народів» в Європу прийшла пізніше. Між іншим, сучасний поділ тих громадсько-політичних об’єднань (часто, по суті, віртуальних), які іменуються козацькими, на різні супротивні напрямки в певний спосіб передає реалії того далекого часу, коли були і запорожці, і реєстровці, і городові козаки, і «виписчики», і козаки виборні, і підпомічники. І між ними, тобто всередині всього цього соціального стану, відносини були далеко не ідилічними. Іншими словами, нині маємо своєрідну історичну відповідність та не маємо цивілізаційної. Та й чи можна вважати, що козацтво з часів Хмельниччини вже мало повносилу національну свідомість, якщо пізніше воно «вільно чи невільно», як висловився Іван Дзюба, примножило український внесок в перемогу імперії над такими ж, як, наприклад, самі дніпровські лицарі, вільнолюбивими горцями. Двовладдя в козацькій державі (Війську Запорозькому) було породжене передусім тією об’єктивною обставиною, що Україну спочатку лише договірно, а пізніше й фактично почали ділити між собою Османська імперія, Річ Посполита та Московська держава, що швидко перетворювалася на імперію. Двовладдя на деякий час удавалося ліквідовувати зусиллями гетьманів Петра Дорошенка чи Івана Самойловича, але за цим ішла чергова втрата прав та частини території. Більшість українських земель на початок епохи національно-визвольних змагань у Європі опинилася в складі Російської імперії. Ця держава час від часу перебувала тоді в стані особливої відмобілізованості — перманентних війн за прилучення або закріплення територій. Погодьмося, що це не найкращий час для нарощування національно-єднального потенціалу народу.
Сьогодні все більше дослідників, зокрема, й зарубіжних, сходяться на тому, що й після закінчення Першої світової війни українцям, на відміну від чималої групи інших європейських народів, так і не вдалося створити своєї власної суверенної держави не стільки через роз’єднаність, скільки через надзвичайно несприятливі зовнішні умови. Саме українська історія примушує згадати крилатий вислів того ж Станіслава Лема: «Деякі національні трагедії не знають антрактів». Але чи немає в цьому вини й самих українців? «Своїх» чи «чужих» полюсів стосується українське прислів’я: «Трудна згода, де вогонь і вода»?
НАЦІОНАЛЬНІ АЛЬТЕРНАТИВИ: РЕАЛЬНЕ ТА УЯВНЕ
Справді, ні унікальна географія, ні особливості формування українського етносу, ні суворі перипетії його історичної долі, ні потужні зовнішні впливи не пояснюють до кінця фатальної для України роз’єднаності. Адже, як зазначає Ярослав Грицак, російські більшовики теж перебували в несприятливій міжнародній ситуації, але зуміли перемогти. Тому варто пильніше придивитися до суб’єктивної складової українського розбрату, яка тісно пов’язана з альтернативністю історичного процесу. Звернемося спочатку до ранньомодерної історії України. Тут, крім погано юридично опрацьованих протекціоністських стосунків із Москвою, що започаткувалися від Богдана Хмельницького, виділимо за допомогою сучасних істориків ще два аспекти. На один із них вказує Сергій Плохій. Після того, як козаки в боротьбі за самоутвердження піднесли православний прапор, «з погляду творення модерних націй на східноєвропейському терені, вплив козацтва на характер взаємин київського православ’я з московським збільшив бар’єр між православною та уніатською Україною, і, навпаки, полегшив спілкування між православною Україною та Московією». Тому, коли «почала формуватися українська національна ідентичність, релігійний фактор, який відрізняв українців від поляків, турків і татар, не можна було використати для ствердження окремішности від росіян». І, крім того, «політично та соціально окремішню Гетьманщину послаблював брак власної церкви». У зусиллях по її створенню, мабуть, і ховалася альтернатива релігійного розколу. На інший аспект звертає увагу Наталя Яковенко: після відносної станової рівності та виразної функціональності початку існування Гетьманщини, у козацької еліти прокинувся смак до «благородного» походження і власницькі апетити». У Шевченка про це мовлено ще образніше: «Чигрине, Чигрине... / Проспав єси степи, ліси / І всю Україну». У 1918—1920 роках політичне «хамство» проявлялося в: ігноруванні багатьма політичними силами потреби належного обгрунтування історико-правових підстав українського державотворення та розгортання роботи для спільного вироблення найдоцільнішого типу національної держави; безкінечних політичних баталіях між українськими есерами та соціал-демократами і, відповідно, не національно-партійному, а партійно-міжнаціональному блокуванні; зміні влади через перевороти; розливній отаманщині тощо.
Не важко помітити, що через усю українську історію, включно із сьогоднішнім днем, суб’єктивний чинник розбрату передусім проявляється в бажанні поставити свої станові (класові, кланові, олігархічні, родинні тощо) інтереси вище за національні. Тому він має передусім морально-етичну, а не світоглядно-політичну природу. При цьому суб’єктивне все більше відривається від об’єктивних обставин, які можуть його зумовлювати. Іншими словами, співвідношення між об’єктивними та суб’єктивними чинниками наших незгод нині різко міняється на користь останніх. Розбрат породжується все частіше не помилковими діями політиків, а егоцентричними політиканами, які в умовах глобалізації та відсутності серйозних зовнішніх загроз, але посиленого руйнування Логоса як дієтворчої сили слова, за допомогою ЗМІ маніпулюють масовою свідомістю, створюють політичні об’єднання свого імені, безпідставно скликають регіональні роз’єднуючі псевдофоруми тощо. Вони, послуговуючись висловом російського політолога Станіслава Бєлковського, «привласнюють будь-які ідеології й словесні конструкції, з’являючись в очах очманілого народу свого то лібералами, то націоналістами, то соціалістами». Адже нічим іншим, як бажанням зберегти «свій електорат», а за ним і перспективи на синекуру, не можна пояснити настирливе нав’язування суспільству «роз’єднувальних» тем про НАТО та другу державну мову. Як не дивно, в епоху «технологічного чуда» й пов’язаних з ним необмежених можливостей задоволення матеріальних потреб людини існує стійка тенденція: міра егоцентризму й кут морального падіння як її найяскравіший прояв прямо пропорційні тій «сумі», яка знаходиться на кону. А той кін і ту суму все менше визначають позаукраїнські сили та обставини. Тому нинішня роз’єднаність має ще більшу, ніж раніше, соціальну знаковість: «хамство» притаманне представникам верхів, які, за вичерпним означенням академіка Івана Дзюби, демонструють порнократію (владу безстидства), і в яких часто відсутня українська самоідентифікація, а зразки «Яфетової сили» частіше, як це показала і помаранчева революція, ненав’язливо і з належною гідністю демонструє саме простолюд, а не політикум. Це спонукає до міркувань про відносний характер української роз’єднаності, її штучне спрямування (принаймні в політичній царині), вселяє надію на подолання цієї хиби в міру зміни так званих еліт та «засипання» створеної ними вже у незалежній Україні в нечувано короткий термін соціальної прірви між бідними та багатими. У зв’язку з цим пригадалося, зокрема, й шевченкове, з передмови до нездійсненного видання «Кобзаря»: «Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним і богупротивним панством». На наш погляд, ліками від того «безумія», щоб, за Іваном Франком, «пропала незгоди проклята мара», мають бути не паліативи на зразок успішного проведення футбольного чемпіонату Євро-2012 чи відзначення державними нагородами політиканів, які затівають сепаратистські ігри (С. Лем: «Третій бік медалі? Груди, на яких ця медаль висить»), а наступні речі стратегічного спрямування.
ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ: ВІЧНИЙ ПОШУК
Передусім слід виразно усвідомлювати й поширювати тезу, що у співвідношенні об’єктивних чинників українського розбрату домінувала все таки «дволикість Януса», а не комплекс «Хама і Яфета». Останній у нас, можливо, мав ту особливість, що проявлявся частіше, ніж деінде, і саме в найнесприятливіші для України моменти. Але ж і тут можна знаходити об’єктивне підгрунтя. Наприклад, пояснювати, що ненаситність сучасних скоробагатьків успішніше й безкарніше реалізується за становища геополітичної невизначеності України, посилення тієї «дволикості». Наголошування на об’єктивних причинах розбрату також убезпечить від посилення комплексу меншовартості, який ніяк не можемо побороти. Але при цьому не треба таку складову об’єктивного фактору роз’єднаності, як зовнішні (позаукраїнські) впливи, конструювати та демонізувати на зразок поширення вигадок про всілякі антиукраїнські змови масонів, сіоністів, російських спецслужб тощо. Такі байки ще більше закомплексовують українців. Метафора «дволикий Янус», що базується на історичних реаліях, і без них є переконливою. Зрештою, можна вивести за аналогією із фізичними законами й таку норму: сила зовнішнього тиску на масу прямо пропорційна рівню внутрішньої ерозії цієї маси. В історії України це правило неодноразово справджувалося.
Тому краще зосередьмося на культурно-геополітичному призначенні України, яке випливає з географічного розташування, історичного розвитку й набутого унікального досвіду всотування різносторонніх впливів. Прикро, але тоді, коли наші державні мужі в один голос торочать про європейський вибір України, а значна частка населення рветься на Захід і Схід за великими грошима, лише вічної пам’яті Папа Іван Павло ІІ, як тільки ступив на українську землю в 2001 році, нагадав про наше призначення: «У слові «Україна» є заклик до величі вашої Батьківщини, яка своєю історією засвідчує особливе покликання бути межею та дверима між Сходом і Заходом. Протягом століть ця країна була привілейованим перехрестям різноманітних культур, місцем зустрічі духовного багатства Сходу і Заходу». Треба усвідомлювати, що альтернативи цій місії, виконання якої несумісне з розбратом, немає: або наша країна буде активно діяти в напрямку її реалізації, використовуючи щонайменшу нагоду для цього, або, особливо в разі ускладнення міжнародних відносин, вона може опинитися (а вже частково й опинилася) в становищі буферної країни з усіма негативними наслідками, які з цього випливають. Та є в цій темі ще важливіший наступний аспект. Багато мовлено про українську національну ідею як умову формування модерної української нації. Людей найкраще єднає спільна робота на загальне благо. Але якщо в епоху інформатизації та глобалізації така ідея-робота буде одновимірною, тобто спрямованою лише на гуртування одного народу, вона, крім того, що матиме цілком егоїстичний характер, буде малозмістовним і по суті утопічним та безуспішним проектом. Адже нині нового змісту набуває навіть релігія: треба вже не рятуватися від світу, а рятувати світ. Тому в наш час ефективно об’єднувати народ можна лише на засадах новохристиянської ідеї служіння цього народу світовій спільноті. «Що народ дає людству?» — ось питання питань. І саме успішною відповіддю на нього формуються сучасні модерні нації. Отже, Папа Іван Павло ІІ, по суті, сформулював українську національну ідею, але українці цього не помітили...
Враховуючи у виникненні української роз’єднаності переважаючий вплив об’єктивного чинника, який формувало передусім географічне перехрестя України, для попередження незгод необхідно визначитися, яку модель нації та національної ідентичності нам вибирати й опрацьовувати: західну («громадянську»), яка, за Ентоні Смітом, включає такі спільні компоненти, як історичну територію, ідеологію, громадянську культуру, політичну та юридичну рівність, — а чи східну («етнічну»), в якій є генеалогія, нібито спільне походження, мобілізація народу, рідна мова, звичаї та традиція. Можливо, варто створювати концепцію конвергенційної моделі з поєднанням етнічних та культурно-цивілізаційних компонентів. Але ж у нас в цій царині після В’ячеслава Липинського, як кажуть, ще й кінь не валявся. Розмито висловлюємося тільки про вже згадану потребу формування модерної політичної нації. Ще є окремі публікації, але державницького підходу не бачимо. Зате у нас утвердилося аж три майже рівноцінні осередки владного впливу та прийняття рішень: Кабмін, Секретаріат (!) Президента та РНБО.
Роз’єднаність такі великі українці, як Іван Франко та Олександр Довженко відносили до гірших рис українського національного характеру. Перший вказував на «малу здібність до політичного життя», «плідність на перевертнів найрізнороднішого гатунку», дрібничковість, дволичність, зарозумілість. Другий виокремлював «непошану один до одного», «відсутність солідарності й взаємопідтримки», «наплювательство на свою долю і долю своєї культури». Проте найкращими ліками від хронічної незгоди є чесна й здорова національна самооцінка та самокритика. Академік Іван Дзюба називає її самоочищенням, самооновленням, самомобілізацією і наголошує: «Національна самокритика завжди була й буде не тільки зворотним боком національного поступу, але, що особливо важливо, і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров’я і справжності такого поступу. Бо — це з любові й відповідальності (з цинізму й зарозумілості — то інше)». І пригадаймо ще й франкове: «Я ж не люблю її з надмірної любові» (поезія «Сідоглавому»). Роз’єднаність за своєю суттю є проявом гордині — найбільшого гріха у християнстві, що прямо протистоїть любові, яка за твердженням Григорія Сковороди, єдина «усе поєднує, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує». «Де згода панує, там і горе танцює» — це народне прислів’я справедливе до кінця, якщо та згода заснована на істинній любові до свого краю і до ближнього, на любові до правди й справедливості.
