Св.пам. Антін Ґралюк – чоловий діяч Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), «щирий український патріот, гарна людина, повна посвяти…». - Постать на тлі становлення та діяльності Українського Патріярхального Руху та історії поселень українців в Австралії та Боснії
Близько чотирьох місяців тому, о 9-ій годині ранку 29-го травня року Божого 2022-го, через три з гачком місяці від початку повномасштабного вторгнення московитів в Україну, в австралійському місті Мельборні відійшов у Вічність мій щирий приятель Антін Ґралюк, який був чоловим діячем Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), правдивим українським патріотом й прикладом доброго християнина. Вже кілька місяців він спочиває з миром під Божою опікою на далекій від натепер Воюючої України австралійській землі. За життя пана Антона мало хто докладно писав про нього, як про діяча й мирянина, хоча він поклав чимало зусиль й праці в царині розбудови й активізації осередків УПСО на австралійських теренах.
Незалежний дослідник й викладач, який раніше був науковим працівником Коледжу Кестона (нині - Інститут Кестона, Велика Британія), Українського наукового інституту Гарвардського університету, де редаґував журнал «Harvard Ukrainian Studies», відділу навколишнього середовища та природних ресурсів Департаменту юстиції США у Вашинґтоні, автор статей про право та історію Церкви в Україні, редактор-упорядник доволі ґрунтовних «Матеріялів до історії українського патріярхального руху (1963–2001)» (Львів, 2009) Андрій Сороковський, пише у своєму нарисі історії українського патріярхального руху, що знаменною подією став І Синод єпископів УГКЦ у Львові, який відбувся 16-31 травня 1992 р…. У Львові ж 24-27 серпня УПСО та мирянські організації в Україні влаштовують Світовий Конґрес мирян УГКЦ, у 100-ліття з дня народження Патріярха Йосифа… У той знаменний момент Головна рада УПСО складалася з голови (Василь Колодчин), чотирьох заступників голови (пп. Мирослав Лабунька, Юрій Венґльовський, Роман Кравець та о.Роман Ганкевич)… Головами крайових управ УПСО були – Австралія – Антін Ґралюк…». - Далі упорядник А.Сороковський наводить цікавий допис Олександера Пришляка (*1924-2011, Гартфорд, США), колишнього старшини Української дивізії «Галичина», патріярхального, релігійно-церковного, громадсько-політичного діяча й мецената п.н. «Співпраця УПТ США з головами УПСО», в якому, зокрема, йдеться, що «…під час з’їзду УПСО в Торонті... мав народу поширити свої контакти з головами і представниками інших країн діяспори, як-то Микола Когут з Бельґії, Ярослав Гаврих і Роман Кравець з Англії, Юрій Венґльовський, Антін Ґралюк з Австралії, Леся Щур, о.Роман Ганкевич з Канади, Михайло Василик з Арґентини, Іван Бобин, Богдан Шарко з Німеччини, Кирило Митрович з Франції, Теодор Барабаш з Еспанії. Це були гарні люди, повні посвяти, з якими було приємно зустрічатися і працювати…» (с.163).
З кількома із перелічених вище автором допису Олександером Пришляком людей - Антоном Ґралюком, Богданом Шарком, Кирилом Митровичем, Мирославом Лабунькою мені пощастило запізнатися особисто, спілкуватися або ж листуватися з ними в часі моїх студій в Українському Вільному Університеті у Мюнхені, праці над книгами з історії українського державотворення та національно-визвольних змагань, контактів з чоловими особами визвольного руху, що діяв під еґідою ОУН, УПА та УГВР, або в часі моїх відвідин країн поселення українців у ФРН, США та Австралії.
У своїй статті «Журналові «Патріяхат» сповнилось 50 років», що була поміщена в газеті «Свобода» від 22 грудня, 2017 року інший мій давній приятель Микола Галів, зокрема, писав, що журнал «Патріярхат», співвидавцем якого було УПСО, почав виходити ще у 1967 році унаслідок особливих подій, які у той час розвивались на релігійно-церковному форумі, після появи глави Української Католицької Церкви (УКЦ), Києво-Галицького Митрополита Йосифа Кобирнецького-Сліпого у центрі Католицької Церкви – Римі. - Вселенський Ватиканський Собор ІІ, що відбувся з волі Папи Івана ХХІІІ‚ став великою подією, яка визначала майбутнє Христової Церкви. Католицька і Православна Церкви‚ які довгі віки не визнавали одна одну, стали сестрами. Папа Римський Павло VІ і Вселенський Патріярх Атенаґорас обнялись поцілунком миру. - Собор у 1962 році ствердив, що Католицькі Церкви східнього обряду утішаються патріяршою формою правління і доручив‚ щоб у майбутньому Апостольська Столиця утворила нові патріярхати там‚ де для цього зайде потреба. УКЦ є одною з найбільших Церков східнього обряду, яка не втішається патріяршою гідністю. На прохання Й.Сліпого Апостольська Столиця привернула УКЦ історичну гідність верховного архиєпископства. Кожний владика, що буде на престолі Києво-Галицької Митрополії стає верховним архиєпископом і має всі права, які посідає патріярх, за винятком титулу патріярха. - На другій сесії Вселенського Собору у 1963 році Й.Сліпий висунув актуальну ідею Патріярхату. Його виступ 2‚500 учасників собору прийняли оплесками. - На жаль, не всі владики підтримали ідею Й.Сліпого, бо це не вписувалось у пляни Східньої Конґреґації. - Відразу його підтримали Владики Іван Прашко з Австралії, Ізидор Борецький і Саварин Ніль з Канади. - Iдея Патріярхату УКЦ стала прелюдією до постання організованого мирянського руху під назвою Українське Патріярхальне Товариство і Товариство Священиків св. Андрея… Ідея Патріярхату швидко поширилась у всіх місцях українського поселення. На цій основі постало Українське Патріярхальне Світове Об’єднання, яке очолив проф. Петро Зелений з Бельґії. - Першим виявом діяльности товариства була збірка підписів під листом-проханням до папи у справі Патріяхату УКЦ. Потім була масова маніфестація під храмом Непорочного Зачаття у Філядельфії з приводу святкування 10-ліття Філядельфійської митрополії УКЦ, на яку в першій половині грудня 1969 року прибуло багато мирян і священиків з Ню Йорку, Нюарку, Балтімору, Вашінґтону, Ню-Гейвену і Гартфорду з штату Конектикат, з далекого Чикаґо. - У 1969 році Йосиф Сліпий скликав Синод УКЦ, який прийняв патріярхальний устрій УКЦ і звернувся листом до Папи Павла VІ, щоб підніс УКЦ до гідности Патріярхату. Мирянський рух улаштував громадські збори, віча і наради, щоб поіформувати широкі кола громади про те, що діється довкола УКЦ. - У Римі з’являлись «Вісті з Риму» під редакцією о. д-ра Івана Дацька, «Вісті УПСО» за редакцію проф. Петра Зеленого у Чикаґо‚ «Церковний вісник» парафії свв. Володимира й Ольги і журнал «Мирянин». Постала потреба власного видання. - Цей крок від управи товариства зробив Степан Процик. Спочатку журнал готували кустарними засобами, без сучасної технології. Це був складний і тяжкий процес. Перше число з’явилося у Філядельфії в травні 1967 року. С.Процик був редактором до серпня 1974 року‚ коли редактором став Василь Пасічняк до 1977 року. Ці обов’язки перейшли до мене і Василя Качмара….».
Особливою й визначальною, як на мене, сторінкою в житті та діяльності українця й християнина св.пам. Антона Ґралюка, який відійшов у Вічність у 29 травня 2022 року в австралійському Мельборні, була його участь у діяльності Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), яке було створено на з’їзді у Вашинґтоні 28-29 грудня 1974 року. На сьогоднішній день УПСО вже майже припинило своє існування. До складу УПСО входили крайові українські патріярхальні товариства США, Бельґії, Німеччини й Франції, ради й об’єднання Канади та Великої Британії, Крайові об’єднання католицьких організацій Австралії й Арґентини та деякі католицькі організації (академічна «Обнова», Союз Братств і Сестрицтв в Америці та інші). УПСО відбуло чотири (до 1982) програмові конґреси мирян, було співвидавцем місячника «Патріархат» та видавцем «Бібліотеки мирянина».
Слід сказати, що австралійських теренах ідеї УПСО активно підтримував єпископ Української Греко-Католицької Церкви, а з 24 червня 1982 року по 16 грудня 1992 року - єпископ Мельборнської єпархії свв. апп. Петра й Павла, дійсний член НТШ (1965), член Українського історичного товариства Владика Іван Прашко (*1914-†2001), який ще у 1937 році виїхав на навчання до Рима, де 2 квітня 1939 року прийняв ієрейські свячення з рук Владики Діонісія Няраді. - Між іншим, якраз Антін Іванович Ґралюк у 2003 році написав й видав, як на мене, дуже цікаву книгу «З історії українців в Боснії (Спогади члена однієї родини, що еміґрувала до Боснії і уроджена в новій країні)», передмову до якої написав мій давній приятель й старший друг св.пам інж. Мирослав Болюх (*1921-†2012) — вояк ДУН «Ролянд», довголітній член ОУН та Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради, член НТШ, на похорон якого я вже понад 10 років тому прилетів із наддніпрянської України. - Якраз Мирослав Болюх писав, що спогади Антона Ґралюка – «З історії українців в Боснії» належать до виїмкових і рідкісних. Країна, після Першої світової війни була складовою частиною Народної Республіки Юґославії. Країна була мало заселеною, бо в 1948 р. виказувала лише 2.565.000 населення, що розмістилося на 51.600 квадратових метрів землі. Спогади автора є виїмково не тільки цікавими, але й рідкісними. А чейже було відомо, що після колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890-1913 рр., з Галичини і в деякій мірі з Закарпаття, біля 10.000 українців поселилися в Боснії у повітах Прнявор, Дервента, Прієдор, Босанська Градішка, Баня Лука, а також незначне число в Хорватській Республіці, у повітах Славонський Брод і Новска. Із прибуттям перших українських поселенців у Боснії розпочалася організація Української греко-католицької Церкви, де велику ініціятиву та допомогу надали митрополит Андрей Шептицький та єпископ Кир Діонісій Няраді…», який був висвячений у священики ще 1 січня 1899 року, а у 28-річному став ректором Загребської духовної семінарії. Згодом, у 1914 році, Римський папа Бенедикт ХV призначив його титулярним єпископом Палестинської й вікарним єпископом Крижевецької єпархії. Від 27 жовтня 1922-го по лютий 1927 року Діонісій Няраді був апостольським адміністратором єпархії Прешова, а вже 20 лютого 1927 року він повернувся до рідної Крижевської єпархії. Якраз тоді до єпархії й було включено греко–католиків Боснії — переселенців з Галичини. Переконання владики Діонізія були однозначними: воєводинські руснаки (та й загалом русини Пряшівщини та Закарпаття) є частиною великого українського народу. - Згідно з інформаціями отця Михайла Михайлеця, після розпаду Астро-Угорської монархії у 1920 році Закарпаття під назвою «Подкарпатська Русь» ввійшло до складу новоутвореної Чехословацької республіки. Греко-Католицька Церква опинилася у нових умовах. Адміністратором Пряшівської єпархії у 1922-1926 роках був Крижевацький єпископ Діонісій Няраді (*1874-†1940). Йому вдалося не допустити, щоб православний рух поширився на Пряшівщині. Однак, він, як громадянин Юґославії, не міг протистояти напору словакізації, який ішов від урядових кіл. Щоб унеможливити владиці Нярадію успішну оборону проти словакізації, йому почали закидати, що він «чужинець». З 15 листопада 1938 р. по 24 березня 1939 р. єпископ Діонісій Няраді був апостольським візитатором з правами адміністратора Карпатської України. З 29 листопада 1938 року він перебував у м.Хуст… Тут він тісно співпрацював з прем’єр-міністром Карпатської України о.Августином Волошином. Владика Няраді настоював, щоб духовенство у рамках «Католицької Акції» займалося також і культурно-освітньою працею між вірних… - До речі, ще у 1950 році о.Іван Прашко прибув до Австралії для душпастирської праці, був висвячений на єпископа 19 жовтня 1958 року в Мельборні, 1 січня 1982 року отримав королівське відзначення «За ревну душпастирську працю», 19 грудня 1982 року був призначений єпархом, а 20 січня 1993 року став владикою-емеритом.
Між іншим, разом з Владикою Іваном Прашком й Антоном Ґралюком на австралійських теренах в осередках УПСО плідно працював і церковний, політичний та громадський діяч Юрій Венґльовський (*1921-†1989), сторіччя від дня народження якого, на жаль, непомітно минуло у грудні передвоєнного 2021-го року. Пан Юрій з доручення ОУН ще у 1939-41 роках працював в українському шкільництві й брав участь в акції повернення українських православних церков до УАПЦ на Холмщині. У 1941-ому році він повернувся до Львова, а 1945 року - еміґрував до Нового Ульму (Західна Німеччина). Він також близько співпрацював зі згаданим мною вище св. пам. Владикою Іваном Прашком, був довголітнім головою церковного Братства в Мельборні (1957-84), редактором тижневика «Церква і Життя», головою Об’єднання Українських Католицьких Організацій й, зрештою, - заступником голови Українського Світового Патріярхального Об’єднання… Між іншим, його син Юрій Венґльовський-молодший став відомим австралійським військовиком й дипломатом, від 1986-го року мав ранґу полковника, був відзначений військовим орденом (Military Cross) за участь у воєнних операціях у В’єтнамі, згодом перебував на австралійській дипломатичній службі у Південній Кореї, як воєнний аташе, пізніше був аналітиком у міністерстві оборони в Канберрі...
Іншим діячем УПСО, якого я знав особисто на протязі кількох років та листувався з ним був громадський, політичний, церковний й науковий діяч, професор, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка, Української Вільної Академії Наук, ректор Українського Вільного Університету в Мюнхені Мирослав Лабунька (*1927-†2003), який був нагороджений церковним орденом св. Григорія Великого, грамоту до якого підписав Папа Римський Іоанн Павло II (1997). - Я також зустрічався в Мюнхені й згодом листувався з активним членом УПСО українським співаком, бандуристом, музикознавцем і вояком Богданом Шарком (*1920-†2013), який по війні вивчав правничо-економічні науки в Українському Вільному Університеті, одночасно удосконалював свою музичну майстерність у консерваторії Штрауса, а на Міжнародному форумі музикантів у Шварцвальді в 1961 році отримав титул «Майстерзінгер», а також був відзначений на Міжнародному конкурсі «Швабінгервохе» і клубом патриціїв-традиціоналістів «Альтмонахія» у Мюнхені. Між іншим, маестро Богдан Шарко записав дві короткограючі платівки: «Пісні при бандурі» («Встає хмара з-за лиману», «Дума про Морозенка», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Чорний кольор») та у супроводі органу «Українські релігійні пісні» («Кант про почаївську Божу матір», великодній ірмос «Плотію уснув», «Молитва» з опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм»). – Це були видатні українські патріоти.
Спогади ж чолового члена УПСО св.пам. Антона Ґралюка, книжечку яких він мені люб’язно подарував понад 10 років тому, яку я почав читати в Австралії і продовжив читати вже у себе в Лохвиці, на Полтавщині, - це винятково рідкісна й важлива книга, яка була згодом перевидана в Австралії. За сотні років бездержавності, поважна частина 50 мільйонового українського народу була змушена залишати рідні землі і рятувати себе поселенням по різних країнах світу. Антін Ґралюк, зокрема, писав у своїй книжці: «...провів я радісне і цікаве дитинство..., я відчував любов до краю, де я народився... пізніше розпочалась незгода між українцями і поляками... поляки почали кепкувати над українцями, називати їх лайливими та образливими посмішками. І саме тоді я відчув... справжню любов до всього, що українське, до своєї батьківщини і до народу... гаряча любов до свого рідного залишилась по сьогоднішній день… Ситуація для поселенців в Боснії ставалась щораз більше нестерпною, німці, поляки та подібні вертались до своїх країн, а українці почали шукати за іншими теренами переселення…». - Антін Ґралюк в 1970 році виїхав до Австралії з родиною, а в 1975 році він знову на деякий час повернувся до Юґославії й забрав батьків до Австралії, а в 1992 році - ще й маму дружини. Пан Антін згадував, що «...рік 1988 був ювілейним, український нарід відзначував 1000-ліття християнства. Ці святкування обі наші українські церкви, УКЦ і УПЦ чи УАПЦ. Відзначувано це по цілому світі. Головне святкування УКЦ відбулося в місті Римі, при нашій УГКЦ св.Софії. Там брали участь паломники з усіх сторін світу та представники всіх наших українських церков. Як представника з Австралії, як також як голову Катедрального Братства Св.Верх.Ап. Петра і Павла в Мельборні, Владика Кир Іван Прашко назначив мене як делеґата-представника з Австралії взяти участь в ювілейних святкуваннях в Римі. При цій нагоді, де були представники від різних країн та організацій, після закінчення ювілейних святкувань відбуто З’їзд УПСО (Українське Патріярхальне Світове Об’єднання), в якому я, як представник Австралії, брав участь. Після повнотижневого святкування в Римі, я від’їхав до Боснії - Прнявору, де взяв участь у відкриттю їхнього духовного центру. Той новозбудований духовний центр був присвячений 1000-літтю хрещення України. Це справді було величаве і торжественне свято. Учасники - це велика маса людей паломників. Багато наших владик і других віровизнань. Багато священиків різних національностей і віровизнань. А після Святочної відправи відбувся величавий святочний бенкет, на якому було понад 2000 народу…».
Про Австралію, де тривалий час мешкав пан Антін Ґралюк з родиною, він писав у своїй книзі, як мені здалося, трохи зі смутком: «…Єдиним недоліком країни було населення. Воно складалось з багатьох народів, з різним історичним минулим, що витворювали їхній життєвий стан, рівень культури та психологію щоденного прожитку. Серед тих народів визначнішими були і є серби, хорвати, словинці, македонці і багато інших, які по природі є або спокійними і добрими або завзятими і немилосердними. Наші поселенці закріпились в диких околицях, корчували дерева, будували хати, садили дерева овочеві та сіяли збіжжя. Наші люди вміють бути працьовитими, вони скоро закріпились на нових місцях поселення, але все тривало не довго. Приходили нові політичні події, зміни окупацій, творення нових форм влади, революції і партизанщина. Все це несамовито відбилось на нормальному життєвому рівні, люди залишали свої дорібки, забирали це, що вдалось на вози і їхали шукати нової долі та умов прожитку…».
Спілкуючись зі св.пам. Антоном Івановичем Ґралюком за його земного життя, та пізніше знову й знову перечитуючи фраґменти із його книги спогадів про українців в Боснії й особливо про діяльність знаменитого Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО), - я ще гостріше й щемніше відчував свою приналежність до нашої великої української християнської нації. І я дуже цим пишаюся. - Я також тішуся, що ми, українці, православні й греко-католики, незважаючи, де ми опинились – в Боснії, Австралії чи, зрештою, - в самій материковій Україні, на Наддніпрянщині чи Закарпатті, - є представниками великого, працьовитого, миролюбивого й гордого народу, незважаючи на те, що така неласкава доля розкидала нас по усіх усюдах. - В усвідомленні нашої належності до великої, окремішної і виняткової нації, мабуть, і є велике й світле майбутнє для усіх нас, з роду-племені українців та українок, зібраних натепер і навіки в Єдину й Соборну Державу, яку, впевнений, - ніколи не зможуть повалити московські зайди, варвари-окупанти, азійські мокселі навіть в часі повномасштабної війни, підступно розв’язаної путінським Кремлем 24 лютого 2022 року. – Тож, пам’ятаючи про спочилих українських патріотів й полеглих на полі бою мужніх українських воїнів світла: «Вперед, - до Перемоги!»
*Примітка: Переважна більшість світлин походять із книги «Матеріяли до історії українського патріярхального руху (1963–2001)» (Львів, 2009) (редактор-упорядник Андрій Сороковський), як також книги - «The Story of John Kontek» (2013) та хатнього архіву О.Панченка
