Цей відомий — і вельми повчальний — епізод європейської історії досі оповитий туманним серпанком чи то напівлегенди, чи то повчальної притчі, чи то містичного «ясновидіння». Важко сказати, чи так усе було насправді. Однак навіть якщо перед нами притча, складена, а потім відредагована через два-три десятиліття після описуваних драматичних подій — усе одно ця притча змушує замислитися над незбагненними законами Долі, над безжалісністю Провидіння, яке всім рано чи пізно віддячує за заслугами і свій караючий меч опускає повільно, але невідворотно, особливо гостро розрізнюючи при цьому «щасливчиків», пестунів долі (і навіть часом віддаючи їм перевагу!).
Отже, дія відбувалася навесні 1788 року в Парижі. Одна з найвишуканіших французьких аристократок тієї епохи, герцогиня Марія де Граммон, влаштовувала званий бал, на який були запрошені найкращі, найшанованіші представники столичного «вищого світу» та ліберальної інтелігенції. Там були такі відомі люди, як філософ-вільнодумець, друг Вольтера маркіз Кондорсе, знаменитий вчений, астроном Жан Баї, багатий адвокат Антуан Малерб та інші. Усі ці багаті гості, крім іншого, активно займалися політикою (або, принаймні, цікавилися нею), дотримувалися прогресивних, незалежних поглядів, часто критикували уряд короля Людовіка XVI. Проте вони були сповнені оптимізму й упевнені, що в найближчому майбутньому ніякі катастрофічні соціальні потрясіння Франції не загрожують. Королівська влада, хоч і дещо ретроградна й тупувата, але загалом терпима.
Лише один із запрошених, здавалося, аж ніяк не поділяв загальних самовпевнених веселощів. Це був 70-річний старий Жак Казот, письменник-містик (його зараховували до мартіністів, а дехто, не мудруючи лукаво, просто до масонів) і знавець окультних наук, який мав репутацію відлюдькуватого дивака, автор популярних оповідань і романів «Закоханий диявол», «Тисяча й одна безглуздість», «Красуня за волею випадку», «Втрачена й відновлена честь». Похмурий Казот тримався відсторонено, вираз його пергаментного обличчя був скорботним, він, судячи з усього, занурився в якісь справді похмурі думки.
Один із гостей вирішив запитати похмурого старця, чим викликана його демонстративна скорбота? Казот, неначе прокинувшись від глибокого сну, тихо й утомлено відповів, що, за всього свого бажання, ніяк не може розділити загального жартівливого й добросердого настрою. Бо йому незрозуміло: як можна торжествувати, стоячи на краю прірви? Йому, Казоту, відкриті таємниці майбутнього — і в цьому майбутньому він бачить тільки великі потрясіння, кров і смерть...
Трохи гостей, приємно усміхаючись, попросили Жака Казота пояснити, яке саме майбутнє він має на увазі. Філософ маркіз де Кондорсе люб’язно довідався, чи не може месьє Казот розказати, якою буде його, Кондорсе, доля в найближчі 4—5 років? Казот, суворо й пильно дивлячись прямо в очі співрозмовникові, відповів: «Я бачу ясно, що через 5 років Ви, маркізе, будете змушені вжити отруту напередодні виконання винесеного Вам смертного вироку!»
Звісно, запало напружене мовчання. Ще один відомий в колі столичної еліти чоловік, астроном Баї, а слідом за ним і адвокат Малерб з явно вимушеною усмішкою звернулися до провидця із запитанням: а яка ж доля чекає на них у найближчі роки? «Вас обох чекає гільйотина» — спокійно й твердо відповідав Казот. Після паузи господиня вечора, герцогиня де Граммон, щосили прагнучи додати голосу максимально іронічного звучання, запитала: «Але, пане пророк, ймовірно, Ви пощадите хоча б нашу слабку стать?!» «Ваша прекрасна стать? Вас, сударине, стратять на ешафоті, як і сотні, тисячі інших...» «Але Ви — протестувала герцогиня — у вигляді особливої милості дозволите мені хоча б сповідатися перед стратою?» — «Ні, герцогине. Я можу Вам сказати, кому буде востаннє надано цю милість! — І після паузи Казот додав: — Це буде король Франції».
Як усім відомо, за рік у Франції почалася кривава революція. Наразі нелегко сказати, наскільки достовірним є цей таємничий, містичний сюжет, чи дійсно все було саме так цього приємного, весняного паризького вечора 1788 року. Наведена вище розповідь грунтується виключно на спогадах племінниці герцогині, Анни де Граммон, яка дивом вижила в роки якобінського терору (сама герцогиня, як і передбачив Казот, загинула 1793 року; чи варто говорити, що й доля всіх інших запрошених на достопам’ятний бал 1788 року була саме такою, як її змалював провісник...).
Звісно, цілком природно буде передбачити, що нотатки, опубліковані через 8 років, що з’явилися в той момент, коли всі вже знали про те, що, власне, сталося і з Кондорсе, і з герцогинею де Граммон, і з Баї, і з Малербом, і з іншими героями нашої розповіді, враховували цей факт. І Анна де Граммон, яка опублікувала свої спогади, повторимо ще раз, лише через 8 років, 1796 року, хоч вона й клялася, що особисто була свідком цієї разючої сцени — не може бути визнана в цьому випадку безперечним авторитетом.
То що ж, перед нами «сконструйоване» заднім числом пророцтво, свого роду майстерна містифікація? Можливо, хоча пророцтво Казота стало свого роду класикою світової історичної літератури. Але, по-перше, давайте запитаємо себе: а чи треба було володіти такою приголомшуючою здатністю передбачення, щоб розуміти абсолютну неминучість революції й усіх пов’язаних з нею кошмарів (адже мартіністи, до яких, до речі, належав і Казот, багато десятиліть навчали членів своєї організації таємного мистецтва передбачувати майбутнє)? Пригадаємо, що Вольтер, наприклад, прямо говорив про невідворотність грізної революції, додаючи, щоправда, що він, старий, до неї не доживе... Казот дожив і був одним із перших страчений ще 1792 року як «ворог народу» та «підозрілий» елемент (усі ці терміни, всупереч поширеній думці, «винайдені» аж ніяк не в 20 столітті!). Як бачимо, прозрівати чужі долі часом легше, ніж передбачити власну.
Але найголовніше для нас, тих, хто живе в третьому тисячолітті, очевидно, полягає в іншому. Ті люди, які розпоряджаються економічною й політичною структурою суспільства, можуть щиро вірити, що вища мудрість і вищий успіх — це жити за принципом «після нас хоч потоп!», жити одним днем, без стратегії, без думок про майбутнє країни, як жив Людовік XVI. Але от лихо: «потоп» у такому разі може настати не «після нас», а набагато раніше...
