Для початку зроблю дещо для того, щоб ви не читали цієї статті. Цитата: «Одним з талановитих учнів і послідовників В. І. Леніна був вірний син болгарського народу Георгій Димитров... Уміння творчо застосовувати марксизм-ленінізм у конкретних історичних обставинах, постійний нерозривний зв’язок з масами, органічне поєднання теорії з практикою революційної боротьби — все це визначальною мірою забезпечило становлення Георгія Димитрова як загальновизнаного вождя болгарського народу і одного з найпопулярніших діячів міжнародного комуністичного руху».
Уявляєте? Ось так писали історики в Україні про Димитрова. Історики потім з інтернаціоналістів перетворилися на патріотів, стали директорами академічних інститутів, зрозуміло, палкими борцями за незалежність, а Димитров так і залишився зображеним у цілком ідіотських тонах і категоріях.
...Хто б і що б мені казав, на власному досвіді я переконався: писати про людей з прозорою і «нескладною» біографією часом важко. Здавалося б, до нескладних персонажів належить ленінець, а потім сталінець Димитров. Він народився 18 червня 1882 року в селі неподалік Софії. Родина була великою, і довелося йому замість навчання рано піти працювати. Працював він у друкарні, й це мало позитивний ефект — набираючи тексти, багато читав. Взагалі з інтелектом і знанням мов у Димитрова все склалося. Можливо, і через це його втягнув у свою орбіту спочатку профспілковий, а потім болгарський соціал-демократичний рух. Він опинився серед «тісних соціалістів» («тісняків»), себто пробільшовицьки налаштованих марксистів. У 1909 році його обрали до Центрального комітету цієї партії, а у 1913 році він став «слугою народу» — депутатом тодішнього болгарського парламенту під назвою «Народні збори». Перебував він у цьому статусі до 1923 року.
«Тісняки» серйозно допомагали ленінцям і у транспортуванні газети «Искра», й іншої марксистської літератури, зокрема через Одесу. В цій та інших справах на Димитрова, як засвідчують джерела, розраховував Володимир Ленін та його соратники. Після приходу більшовиків до влади Димитров разом з іншими «тісняками» організовував кампанії солідарності з ленінцями. 1919 року «тісняки» перетворилися на Болгарську комуністичну партію. Димитрова та його колег обрали делегатами на ІІ конгрес Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну), створеного у Москві як інструмент розпалювання світової революції. Димитров із друзями (також делегатами) у 1920 році, намагаючись на човні потрапити в Росію, замість цього потрапив до румунської поліції. Втім, його досить швидко звільнили, а до Москви він потрапив наступного року і був прийнятий Леніним. Понад півроку Димитров пробув у більшовицькій Росії, перейнявся прикладом захоплення влади, і 23 вересня 1923 року став одним із керівників повстання у північно-західній частині Болгарії, де був його центр. Уряд на чолі з Олександром Цанковим (він відібрав владу у Болгарського землеробського народного союзу — селянської партії, що була при владі у 1919 — 1923 роках) повстання придушив, а Димитров змушений був втікати. Понад двадцять років він перебуватиме в еміграції, переважно в Австрії та Німеччині, періодично виїжджаючи до інших країн Західної Європи і до Радянського Союзу. Тим часом у Болгарії заочно його засудили до смертної кари. Ось після згаданого повстання ім’я Димитрова стало відомим у світі.
27 лютого 1933 року в Берліні сталася грандіозна пожежа. О 22-й годині запалав Райхстаг — нижня палата німецького парламенту. 15 пожежних бригад заливали будинок водою. За півтори години пожежу ліквідували, але від залу засідань залишилися руїни, до того ж обвалилася величезна скляна стеля. Скандал. Зовсім нещодавно Адольф Гітлер, який прийшов, до речі, до влади парламентським шляхом, приніс клятву як канцлер Німеччини. І ось перша неприємність. Втім, для когось неприємність, але не для нацистів. Вони знали, що робити. Міністр внутрішніх справ Герінг прямо в день пожежі оголосив їх ініціаторами комуністів. Коли хтось із журналістів сказав, що схопили лише одну особу, він впевнено відповів, що там була не одна людина.
А затримали спочатку Маринуса ван дер Люббе (у нього відібрали голландський паспорт і оголосили голландським комуністом), а потім його колег — лідера парламентської фракції німецьких комуністів Ернста Торглера, керівника Компартії Німеччини Ернста Тельмана та трьох болгар, одним з яких був Георгій Димитров. В березні нацистський уряд отримав надзвичайні повноваження, ще за два місяці розігнали профспілки, а потім розпустили всі партії, крім нацистської. Ось як своєчасно згорів Райхстаг... Відбувся гучний судовий процес у Верховному суді, що проходив у Лейпцигу та Берліні (там було кілька судових засідань) з 21 вересня по 23 грудня 1933 року. Димитров поводив себе блискуче і довів, що авторами провокації є нацисти. Врешті-решт комуністів звільнили, а ван дер Люббе засудили до страти. І стратили 10 січня 1934-го.
Вся ця історія з процесом, в принципі докладно описана й надрукована. Коли я вчився на історичному факультеті Київського університету, мені довелося прочитати на цю тему чимало літератури. Проте вже тоді мене зацікавило питання: а в якому статусі Димитрова заарештували? І знаєте, ким він був? Нелегалом. І керував Західноєвропейським бюро Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу і Балканської комуністичної федерації. Тобто координував діяльність 25 компартій Західної Європи і ще кількох міжнародних організацій, що працювали на інспірування «світової революції». З кінця лютого 1934 року і до початку листопада 1945 року Димитров перебував у сталінській Росії. Згодом він очолив Комінтерн, який Сталін розпустив у травні 1943 року. По війні Димитров повернувся до Болгарії, де очолив партію й комуністичний уряд. 2 липня 1949 року під час перебування в СРСР він пішов із життя. Його муміфіковане тіло поклали у спеціально споруджений у Софії мавзолей, звідки Димитрова винесли 1990 року, а 1999-го не без проблем мавзолей підірвали і вивезли уламки.
Ось таке достатньо прозоре революційне життя. Та, як з’ясувалося, і в Димитрова були свої таємниці. Наприклад, під час перебування в Берліні у нього була жінка, яка йому допомагала в усіх сенсах, але після від’їзду до Москви він її ніколи не згадував і не контактував із нею. Існує достатньо загадкова версія, що Димитрова отруїли і що це робота Лаврентія Берії. І ще одна таємниця — це його щоденник. За деякими відомостями, ще у 1918 — 1923 роках він робив щоденникові записи, але ті тексти не збереглися. І ось після арешту 9 березня 1933 року в берлінській в’язниці він повертається до регулярних щоденникових записів. Після депортації до СРСР він продовжує записи, хоча частина з них (за період із лютого 1935 по серпень 1936 року) була, як стверджують фахівці, знищена чи то самим Димитровим, чи то кимось після його смерті. Збереглося 12 зошитів і 9 окремих аркушів записів за 1949 рік, а також деякі додатки до записів, які робилися відповідно до періодів німецькою (у берлінській в’язниці), російською (під час життя в СРСР) і болгарською (після повернення додому) мовами.
Зверніть увагу: комуністичні вожді наважувалися писати у кращому разі мемуари, щоб звести рахунки із суперниками і зобразити себе, самі здогадуєтесь, як. Відомо було хіба що про тюремні зошити лідера італійських комуністів Антоніо Грамши. І ось виявилося, що достатньо щільно наближений до Сталіна діяч робив щоденникові записи. Вони різні за характером і змістом, є цілком пропагандистські і навіть примітивні (можливо, Димитров у такий спосіб страхувався у країні, за словами Василя Ґросмана, тотального держстраху), але переважно записи достатньо відверті.
Я завжди вважав і вважаю, що сила історика в знанні деталей, через які можна зрозуміти ширші речі. Стверджували, наприклад, що Димитров як керівник Комінтерну був таким собі добряком, який брав під захист своїх співробітників і закордонних комуністичних діячів. Щоденник показує, що це не так, що сам Димитров боявся арешту. Щоденник руйнує міф про те, що Димитров «дуже любив» Дмитра Мануїльського, який в літературі вважався його «правицею». Один дослідник на цьому колись побудував цілий розділ своєї публікації про Димитрова. Щоденник показує, що Сталін достатньо скептично ставився до Мануїльського, і, підхоплюючи цю лінію вождя, Димитров сам висловлював йому не дуже, делікатно кажучи, сприятливі думки про свого підлеглого.
Щоденник яскраво свідчить про несамостійність Димитрова на посаді керівника Комінтерну. Будь-яке відповідальне рішення ухвалювалось лише після сталінських директив. Вражає й те, на якій інформаційній відстані тримав Сталін переважну більшість свого оточення, коли приймав направду доленосні рішення. Наприклад, про підготовку серпневого пакту з Гітлером у 1939 році й секретного протоколу до нього про розподіл сфер впливу в Європі Димитров (як, до речі, і Хрущов) не знав. Це яскраво засвідчує, хто насправді був «у хаті господарем».
До слова, про господаря. Щоденник містить опис направду унікальної сцени воістину шекспірівського рівня. 7 листопада 1940 року після параду і демонстрації на Красній площі Сталін влаштував у себе прийом за участю членів Політбюро ЦК ВКП(б) і ще кількох діячів. Все було ніби традиційно. По черзі виголошувалися тости, а наприкінці за традицією говорив Сталін. Димитров занотував його промову. І це, без перебільшень, — унікальний запис людини з «ближнього кола», діяча з «обраних». У невеликій промові червоний диктатор вісім разів вживає займенник «я», відверто і різко протиставляючи себе найближчому оточенню: вони «не люблять вчитися, живуть самовдоволено», а до того ж «розтринькують» ленінську спадщину. Далі Сталін погрожує: «Та я вам покажу, коли терпець урветься. (Ви знаєте, як я це можу.) Так вдарю по товстунах, що все затріщить».
Надзвичайно цікавий власний коментар Димитрова до почутого і побаченого: «Всі стояли прямо і слухали мовчки, напевно, ніяк не чекали від Йосипа Віссаріоновича таких leviten (німецькою — настанов. — Ю.Ш.). На очах Ворошилова з’явилися сльози. Під час свого виступу Йосип Віссаріонович особливо звертався до Кагановича і Берії. Ніколи я не бачив і не чув Йосипа Віссаріоновича таким, як в цей пам’ятний вечір».
Багато чого довелося побачити і почути Георгію Димитрову у своєму житті. Його щоденник, в якому відбито надзвичайно багато подій і ситуацій, це підтверджує. Та підтверджує й інше — значна частина його життя і його таємниці були логічним наслідком фаустовської дилеми, його угоди, самі розумієте, з якими силами.
