Відомий політолог Мартін Маліа називав комунізм логократією, тобто пануванням за допомогою слів, пропагандистський образ яких не співпадає з реальністю. Це — одне з найбільш містких визначень комунізму. Справді, коли заходить мова про комунізм, нас огортає магія слів зі спотвореним значенням. Навіть сам термін «комунізм» увійшов у масову свідомість не як означення політико-економічного ладу, в тенетах якого борсалися три покоління громадян України, а як синонім майбутнього суспільства загального благоденства.Суть комунізму корінилася не в розподільчих відносинах (славнозвісне: «матеріальні та культурні блага — за потребами»), а у відносинах власності. Експропріація засобів виробництва у великих власників і «усуспільнення» дрібних власників являли собою соціальні катаклізми небачених масштабів. В цій статті хотілося б привернути увагу читачів до поняття комуністичної революції, до її витоків та рушійних сил, а відтак — впливу на характер і зміст української державності. ФОТО З АЛЬБОМУ
Продовження. Початок див. в №92
ПРИРОДА РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
У попередній статті обгрунтовувалися тези про Російську і Українську революції 1917 — 1918 рр. Обидві революції спіткала комуністична мутація. Вона народилася в Росії і була силою прищеплена Україні. Мутація в Росії обернулася радянською державністю, яку заперечували всі революційні сили, але відстоювали більшовики. Мутація в Україні набула форму національної радянської державності, нав’язаної народу трьома послідовними збройними вторгненнями з півночі.
В основу функціонування рад як державних органів більшовики поклали принцип неподільності влади. На цьому же принципі грунтувалося й самодержавство. Незважаючи на полярну протилежність політичних режимів Російської імперії та Радянського Союзу, між ними простежується наступність: обидва — носії диктатури, а не демократії. Партія Леніна не заперечувала самого факту диктатури, але заявляла, що це — диктатура пролетаріату. Щоправда, тут же лунали дві заяви: ради є державною формою диктатури пролетаріату, а більшовики — революційним авангардом робітничого класу. З них логічно випливало, що після захоплення контролю над радами «диктатура пролетаріату» ставала диктатурою партії більшовиків. Та ніхто з рядових членів багатомільйонної КПРС аж до кінця її існування не відчував себе диктатором.
Державна партія будувалася на принципах «демократичного централізму», який вимагав безумовної підпорядкованості її нижчих ланок вищим. Завдяки цьому влада диктаторського походження зосереджувалася на останньому щаблі компартійно-радянської конструкції — в Центральному комітеті РКП(б) — ВКП(б) — КПРС. Найважливішою сферою діяльності компартійних комітетів, аж до Центрального, стало «радянське будівництво», тобто творення мережі рад із контрольованим складом депутатів. Безпосередньо на себе партійні комітети брали обмежену частку державних функцій. Левова частка управлінської роботи покладалася на виконавчі комітети рад. Завдяки розмежуванню функцій партія зберігала політичну владу, але не брала на себе відповідальності за поточні справи. Ради позбавлялися політичного впливу, але наділялися повним обсягом розпорядчих функцій. Можливі непорозуміння між партійним і радянським апаратами попереджувалися заміщенням відповідальних посад в радянських установах тільки членами партії.
Компартійно-радянський тандем не випадково назвали «Радянською владою» (це слово писали з прописної літери). Через систему рад диктатура проникла в народні низи. Досягалося це шляхом наділення мільйонів громадян реальними, хоч i обмеженими управлінськими або контрольними функціями. В результаті створювалася ілюзія народовладдя. Сумніватися в народності такого політичного режиму було неможливо. Тим більше, що свої кадри він черпав із народних низів. Робітничо-селянське походження стало знаком вищої соціальної якості, подібно до того, як раніше таким знаком вважалося дворянське походження.
Завдяки перетворенню рад в органи влади і утворенню компартійно-радянського владного тандему партія більшовиків фактично поділилася на дві частини з принципово різними функціями. «Внутрішня», тобто апаратна партія була нервовим центром радянських, профспілкових, силових та інших органів. «Зовнішня» партія складалася з мільйонів рядових членів, які виконували функцію «передавального пасу» від народних низів до верхів влади. Конституційна реформа 1936 року «одягла» ради в парламентські шати. Реформу проводили партапаратники, які одразу пристосувалися до прямих, пропорційних і рівних виборів при таємному голосуванні. Як і раніше, компартійні комітети могли дозувати контролювали соціальний, демографічний, національний і партійний склад радянського депутатського корпусу. НАЦІОНАЛЬНА РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВНіСТЬ
Симбіоз компартійної диктатури з владою радянських органів давав можливість вибудовувати державу в довільних формах. Видимі конструкції держави не мали значення, бо за ними ховалася не відображена в конституціях диктатура жорстко централізованої партії. Така особливість дозволила вибудувати національну радянську державність. Іззовні вона здавалася істотною поступкою визвольному руху.
«Незалежна» радянська Україна створювалася у 1917 році з тактичних міркувань, щоб полегшити поглинення УНР. Однак вона вплинула на розв’язання доленосного питання про те, чим є Україна. Центральна Рада визначала кордони утвореної нею держави дев’ятьма губерніями (без Криму) з переважно українським населенням. Тимчасовий уряд бачив автономну УНР в складі п’яти губерній, територія яких була приєднана до Московської держави в 1654 році. Такої позиції спочатку дотримувався й Раднарком. Коли виникла потреба скликати Всеукраїнський з’їзд рад, він зняв заперечення щодо східних й південних губерній (Новоросії і Слобожанщини). Там було більше рад, ніж на корінних українських землях.
Після громадянської війни Раднарком збирався «автономізувати», Україну тобто позбавити її національної державності. Виявилося, однак, що джина вже випустили з пляшки. Таку ідею мало хто підтримав навіть в українських компартійно-радянських колах. Наприкінці грудня 1920 року радянська Росія і радянська Україна уклали договір про воєнний і господарський союз як рівноправні держави. Раднарком в цей час розмістив в Україні шість армій чисельністю в 1,2 мільйони бійців. Але було ясно, що виключно силою таку велику республіку не втримати.
У 1921 — 1922 рр. Росія існувала як країна без назви, що складалася з дев’яти (включаючи Далекосхідну Республіку) формально незалежних держав. У передостанній день 1922 року була утворена єдина союзна держава. Національні республіки поступилися своїм паперовим суверенітетом. Як і попередня «договірна» федерація, Радянський Союз скріплювався диктатурою державної партії. Цього було досить. Щоб підкреслити рівноправність союзних республік, всі вони у складі нової федерації дістали рівні з Росією права. Серед інших фігурувало право на вільний вихід iз СРСР. Й. Сталін відстоював «автономізацію» республік, але підтримав ідею утворення поряд з Російською нової, Союзної федерації. Популістське «право на вихід» залишилося за союзними республіками навіть у сталінській Конституції 1936 року. Відразу після утворення СРСР головною лінією національної політики стала коренізація. Український різновид її дістав назву «українізація». Політику радянської українізації не слід ідеалізувати. Головним змістом її було укорінення влади в україномовному середовищі. Коренізація мала змусити чекістів, професорів і пропагандистів перейти на мову того населення, у середовищі якого вони працювали. Однак радянська кампанія коренізації не могла не зближуватися у певних вимірах iз політикою українізації, яку здійснювали національні уряди.
Спільним знаменником для обох типів українізації — національного і радянського — була дерусифікація. Переслідувану сотні років рідну мову українці тепер почули у школах і закладах культури. Українізація здійснювалася навіть за межами України — в місцях компактного проживання українців.
На відміну від інших національних республік, де коренізація обмежувалася переважно завданнями зміцнення державної влади, в Україні вона сприяла духовному відродженню. За економічним та людським потенціалом УСРР дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. Саме тому вона користувалася підвищеною увагою конкуруючих кланів у Кремлі. «Кращим другом» України став Й.Сталін, який посадив на найвищу посаду в республіці свого підручного Л. Кагановича. Користуючись всебічною підтримкою Кагановича і Сталіна, нарком освіти М.Скрипник «витискував» з офіційної політики українізації максимум можливого. РАДЯНСЬКИЙ ТОТАЛІТАРИЗМ: ВІД РЕЖИМУ ДО ЛАДУ
Тоталітаризм має десятки визначень. Найкоротше формулюється через протилежне йому поняття демократії. Демократія є пануванням суспільства над державою, тоталітаризм — пануванням держави над суспільством. Коротке визначення завжди вимагає пояснень. Треба пояснити, зокрема, чому царське самодержавство і подібні йому абсолютистські режими не слід кваліфікувати як тоталітарний спосіб правління, хоч монарх був персоналізованим уособленням держави, а суспільство складалося з підданих, а не громадян.
Тоталітаризм міг виникнути тільки на високій стадії розвитку техніки та економіки, коли аграрне суспільство перетворилося на індустріальне, а ринок став глобальним. Традиційні форми політичного устрою в передових країнах все більше відставали від досягнутого техніко- економічного рівня, внаслідок чого спалахнули грандіозні цивілізаційні кризи — Перша світова війна 1914 — 1918 рр. і Велика економічна депресія 1929 — 1933 рр. У кризовій ситуації почало формуватися громадянське суспільство. В ряді країн через несприятливі внутрішні і міжнародні умови з’явилася його злоякісна мутація.
Поява тоталітарної мутації завжди була однаковою. Певна сила піднімалася з народних низів і знищувала конкурентні форми організованого політичного життя. Практично кожному члену суспільства нав’язувалися потрібні тільки їй цінності і погляди (технічні засоби для цього вже існували). Як правило, тоталітарна диктатура мала яскраве ідеологічне забарвлення і трималася на трьох китах: державному терорі, пропаганді і вихованні.
Тоталітаризм радянського зразка виявився особливо живучим не випадково. Політична та економічна диктатури в ньому поєднувалися в одне ціле. Фашизм або нацизм обмежувалися контролем над підприємцями і регулюванням виробництва. Ці режими були позбавлені внутрішньої стабільності і робили ставку на мілітаризацію та війну. Компартійно-радянський режим був стабільним і в умовах миру. Стабільність забезпечувалася соціально-економічними перетвореннями, що передбачалися комуністичною доктриною. Суть їх полягала в знищенні приватної власності на засоби виробництва і побудові директивно-планової, командної економіки.
Радянська влада будувала адекватний собі економічний фундамент. Експропрійовані під прапорами націоналізації або усуспільнення засоби виробництва не переходили в розпорядження нації або суспільства. Вони опинялися у формальній або фактичній власності держави, а точніше — державної партії, і вже зовсім точно — керівництва Центрального комітету, яке скористалося принципом «демократичного централізму», щоб тримати в руках всі партійні та державні структури. Приватна власність не зникла, як проголошувала марксистська теорія. Вона зосередилася на неймовірно високому рівні — в руках купки вождів. Практично кожний член суспільства став економічно залежним від влади. Ця обставина у поєднанні з терором, пропагандою і вихованням якраз і забезпечувала стабільність радянського ладу.
Розглянемо, що собою являла комуністична революція. Чи була вона складовою частиною подій, що розгорнулися в Росії з лютого 1917 року? На це слід відповісти негативно. Комуністична революція була типовою для історії Росії «реформою зверху». Одночасно її можна назвати найбільш радикальною з усіх відомих історії людства революцій. У травні 1918 року В. Ленін заявив: «Нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя сотень мільйонів людей». Хто може сказати, що ця установка не була реалізована?
У першій статті цього циклу зазначалося, що останнім етапом Російської революції слід вважати період від жовтневого перевороту до розгону Установчих зборів. Свою «революцію зверху» більшовики почали після завершення «тріумфальної ходи Радянської влади», тобто з весни 1918 року. Якраз тоді з’явилася брошура В.Леніна «Чергові завдання Радянської влади». Комуністична революція ставала черговим, після встановлення диктатури на периферії всієї країни, завданням ленінської партії.
Чому історики не відокремлювали подій пролетарсько-радянської, тобто народної в своїй основі революції 1917 — 1918 рр. від подій комуністичної, тобто партійної революції? Мабуть, й досі дається взнаки вплив історичної концепції сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)». Співпадіння стихійного екстремізму народних низів, що вимагали експропріації власностi поміщиків та буржуазії, з доктринальним екстремізмом власностi більшовицької партії наклалося на глибоку конфронтацію політичних сил, сформованих в ході Російської та Української революцій. У цьому співпадінні і в цій накладці — головна інтрига подій, що розгорнулися. Ці дві ключові обставини дали ленінській партії історичний шанс, якого вона не змарнувала. Спочатку більшовики оволоділи радами зсередини, а потім розпочали власні соціально- економічні перетворення. Ніхто з тих, хто вийшов на вулиці Петрограда з вимогою «Геть самодержавство!», не помітив, що у революційному гнізді з’явилося більшовицьке зозуленя.
Ради висували дві вимоги, які стосувалися приватної власності: «Фабрики — робітникам!», «Землю — селянам!» Ці вимоги збігалися з комуністичною програмою більшовиків «на вході», але розходилися «на виході». Цілком зрозумiло, у кого відбиралися фабрики і маєтки, але треба визначити, кому ж вони дісталися. Тоді ми зможемо не тільки відділити радянську революцію від комуністичної, але й зрозуміємо, чому тривалість останньої вимірювалася двома десятиліттями.
Робітники вимагали передачі фабрик у власність трудових колективів. Вони не могли собі уявити, як інакше можна розпорядитися фабриками після їх експропріації. Однак кожний такий випадок кваліфікувався з боку держави як небезпечний анархо-синдикалізм. Засоби виробництва мали стати власністю «робітничо-селянської» держави. «Пряме чи опосередковане узаконення власності робітників окремої фабрики або окремої професії на їх відокремлене виробництво, — підкреслював Ленін, — є величезним перекрученням основних засад радянської влади» (Повне зібрання творів. — т. 36. — с. 452). Єдина поступка, на яку погодилися більшовики, полягала у наданні істотних прав робітничим організаціям в сфері управління виробництвом. Однак без управлінських або контрольних функцій сотень тисяч робітників націоналізована промисловість не змогла б існувати.
Навіть зовсім збіднілі селяни трималися за приватне господарство і вимагали поділити поміщицьку землю зрівняльно. Таким був всім зрозумілий зміст лозунга «Землю — селянам!» Перед жовтневим переворотом більшовики прийняли цей лозунг, але після завоювання влади зробили спробу змусити селян працювати в радгоспах або одержавлених комунах. Ця проба сил завершилася на користь селян. Коли уряд Х.Раковського навесні 1919 року почав роздавати поміщицьку землю радгоспам і цукровим заводам, українське селянство повстало, і республіку захопили денікінці. Спроби реквізиції селянської продукції шляхом продрозкладки теж призвели до масових повстань. В.Леніну довелось заплатити по векселях, виданих селянству напередодні жовтневого перевороту. Ринкові відносини між містом та селом були відновлені.
Неп був паузою в комуністичній революції, яка завдяки боротьбі за владу в Кремлі поширилася мало не на ціле десятиліття. Атака на селян відновилася з 1929 року. Для перетворення їх на колгоспників були застосовані жахливі методи масового терору. Щоб втягнути селян в колгосп, була здійснена депортація з республіки десятків тисяч так званих «куркулів». Щоб змусити колгоспників працювати на державу, Сталін застосував терор голодом, від якого в Україні загинули мільйони людей. Кошти, які вилучалися з села за допомогою колгоспів, спрямовувалися на індустріалізацію. Кінцевою метою сталінського штурму було перетворення СРСР в економічно розвинуту державу, здатну провадити на міжнародній арені наступальну політику.
Досягнення в капітальному будівництві 30-х рр. вражають. За одне десятиліття Україна випередила за рівнем індустріального розвитку ряд європейських країн. Але промисловий потенціал використовувався для однієї мети — зміцнення військової могутності СРСР. Напередодні Другої світової війни ця мета була досягнута. В СРСР з’явилася розвинута командна економіка — ідеальний фундамент для тоталітарного режиму. Вкрай неефективна, вона мала одну істотну перевагу перед економікою ринкового типу: винятково високий мобілізаційний потенціал.
